Зустрінемось на Драмі-2. Два роки після Маріуполя

Минуло вже понад два роки відтоді, як Росія скинула авіабомбу на Маріупольський драмтеатр. На місце, де перебували тисячі людей. На місце, яке ці люди вважали своїм надійним захистом, перед яким великими літерами був напис «ДІТИ». Скільки там загинуло людей — ніхто не знає. Ми уже розповідали, що Маріупольський драмтеатр нищили двічі: спочатку російська культура, потім російська бомба.

А зараз — про те, як склались долі наших героїв. Як Маріупольський театр переїхав в Ужгород, чим живе зараз, та які проєкти впроваджують українські митці за кордоном.

Наша оповідачка — Юлія, яка тривалий час працювала у Маріупольському драмтеатрі звукорежисеркою.

Перед початком роботи над аудіофільмом, один з героїв запитав мене, а навіщо він, кому це цікаво, зараз же відбувається так багато страшних подій. Пояснила йому, й загалом усім нам, що саме тому ми не повинні забувати про жодну з них.

Читайте та слухайте також: «Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольський драмтеатр

У пошуках прихистку

Героям цієї роботи, друзям Юлії, пощастило виїхати з Маріуполя за день до того, як стався авіаудар по театру. Вони подолали довгий і важкий шлях, щоб дістатися місця, вільного від окупантів.

Вадим Єрмішин, актор Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, колишній актор Маріупольського драмтеатру, розповідає, як виїжджали з міста:

«Ми проїхали блокпост на трасі з Маріуполя. У Мангуші було уже усе ясно: там вже машини їздили з триколорами. В машині ми ночували на трасі. До Запоріжжя було 60 км: комендантська година, з одного населеного пункту випускають, в інший не пускають. Зрештою далі все одно був зірваний міст. Уночі там їздити, небезпечно було. Коли ми шукали, де зупинитися, бачили підірвані автівки».

Його колега, провідна майстриня сцени, акторка Маріупольського драмтеатру, Олена Біла:

«З окупації ми поїхали в Запоріжжя. До моїх родичів приїхали, до моєї тітки, рідної сестри, мого батька. Ми жили у них 3 дні. Зовсім не відчували часу і не розуміли, що відбувається.
Ми спустились вже з квартири до свого авто, і відкриваємо авто, і був оцей аромат багаття, який залишився, і все пропахло, всі речі. Все було таке, наша кавоварка, яка на багатті обвуглилась. Це такі були спогади, які залишили свій аромат не тільки в душі та голові».

Для багатьох маріупольців Запоріжжя стало містом свободи, де можна було перепочити й відчути хоча б умовну безпеку. Вадим Єрмішин ділиться спогадами, як їх зустріли у Запоріжжі:

«В однієї доброї літньої жінки уперше ми помилися за три тижні. Гаряча їжа, цивілізація… Допомагали волонтери в Запоріжжі. Пили чай з чистої нормальної води, бо у Маріуполі була вода дуже погана».

Звісно, у громадах переселенцям намагались допомогти. Але багато питань доводилось вирішувати самотужки. Тож у пошуках прихистку люди продовжували свій шлях.

«Не хотіла зрадити рідний заклад, в якому пропрацювала 20 років»

Родина Олени поїхала у Харківську область, місто Валки, до мами її чоловіка.

«Там світло не можна було вмикати, світломаскування. І мене теж це бентежило дуже. Це було психологічно для мене дуже важко. В магазинах була їжа, але була дуже дорого все. Враз так все подорожчало. І ми їли те, що було у мами», — розповідає Олена.

Тоді на Харківщині було небезпечно. Так є і тепер. Після досвіду, пережитого в Маріуполі, Олена Біла не могла залишатися там. Розповідає, що родина боялася обстрілів:

«Вирішили евакуюватися з Харківської області у Чернівці. Але це був дуже важкий шлях. Тому ми зробили зупинку у Кропивницькому. Там нас сердечно прийняли місцеві актори».

Вадим Єрмішин теж вирушив у Кропивницький. І перші декілька місяців прожив з родиною саме там. Їм теж допомагали колеги-театрали: адміністрація Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Кропивницького — Театр Корифеїв та Кіровоградського обласного академічного театру ляльок.

Допомога небайдужих людей з Кропивницького дала змогу набратися сил. Вадим Єрмішин залишив на деякий час родину у Кропивницькому і поїхав на пошуки роботи.

А Олена Біла, на запрошення місцевого Чернівецького українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської приїхала з родиною в Чернівці.

«У нас була вистава в Маріуполі „Шинкарка“, драматургинею якої була завліт з Чернівецького театру імені Ольги Кобилянської. І ми звернулись до Світлани Новицької. Людина, яка дуже співчувала нам, хвилювалася, і постійно дзвонила, пропонувала допомогу.

І вона попросила директора свого театру дати нам прихисток. Він прийняв нас як батько. Однак ми не мали трудової книжки, ніяких документів, окрім паспортів. І ми навіть там місяця не пропрацювали», — каже Олена.

«Будівлю зруйнували бомбами, а колектив — призначенням нової директорки»

1 червня 2022 року за рішенням управління культури в Донецькій області офіційно Маріупольський драмтеатр відкрився на базі Закарпатського обласного музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.

Здавалося б, добра новина. Але саме у цей час колектив театру розділився, і через дії новопризначеного керівництва не всі актори погодилися відновлювати театр.

«Чи свідомо, чи ні, просто будівлю зруйнували бомбами, а колектив зруйнували призначенням отої панянки. Вони ж її потім і звільнили через 2 роки. Я судився з цим закладом, я виграв суд. Коли було це призначення, багато людей з трупи були на території України. Вони повиїжджали, близько 20 людей. Люди були готові відновити колектив. Просто не знали певний час, що робити, бо ніякого зв’язку ні з керівництвом, ні з ким. Артистів маріупольського драмтеатру, які залишились там працювати, було чотири або п’ять», — пояснює Вадим Єрмішин», — пояснює Вадим Єрмішин.

Олена Біла і її чоловік, теж актор Маріупольського драмтеатру, Ігор Китриш, були серед тих чотирьох акторів, які все ж приїхали до Ужгорода:

«З першого червня є наказ про те, що театр відновлюють у місті Ужгород і викликають усіх наказом на роботу. Тоді хвилювалася, що про мене люди подумають, співробітники Чернівецького театру. Мовляв, її театр відновлюється, а вона тут залишається. І мені незручно було. Вони почали робити вистави саме для нас двох. І ми прийшли до директора Чернівецького театру, повідомили йому, що повинні їхати у свій театр і подякували за те, що нас обігріли й прийняли».

Олена поїхала у свій театр, щоб не зрадити рідний заклад, в якому пропрацювала 20 років. Хай він був уже й під керівництвом іншої директорки.

Чим і як живе Маріупольський театр і його актори сьогодні

Ми мало чули про роботу і творчі здобутки Маріупольського театру. Проте актори, які залишилися працювати в ньому, більше хочуть говорити про майбутнє, ніж про те, що було.
Наразі у театру з’явився новий директор, заслужений діяч мистецтв України Геннадій Дибовський. Актори, які продовжують працювати у відновленому театрі, сповнені надією. Попри брак звичних речей.

«Закарпатський обласного музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв — дуже гарний і великий колектив. У них є дві сцени: мала і велика. У них є свої вистави, головний художник, якого у нас зараз немає. У них є цехи: перукарський, костюмерний, бутафорський, художній. Що казати про технічні цехи, звукорежисерські та світлові, то у нас цього немає. Немає свого пульта, немає дуже багато речей таких, без яких не може академічний театр існувати.

Утім серце театру продовжує битися. Усе нормально. Я хочу подякувати, звичайно, що ми отримали творчий прихисток під дахом Закарпатського театру. Ми два окремі театри працюємо під одним дахом. Єдине, що нас поєднує — це дах і глядачі», — ділиться буденним Олена.

Історія Вадима

У пошуках свого місця Вадим Ярмішин провів кілька місяців: проходив співбесіди, кастинги.

І врешті для нього відкрилися двері Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Попри те, що у 2022 році театри не знали, чи працюватимуть взагалі, та що буде далі, колектив зустрів актора тепло, пригадує він:

«Я розказав про себе, про свою історію. А потім мене прийняли і я почав працювати».

«Сила, сила, сила! Прийди і врятуй життя». Це слова з промо до благодійної вистави «Хвиля», яку створив колектив театру Лесі Українки. Актори ставили її у позаробочий час.

Кошти, зібрані з вистави, йдуть на цільові збори для військових.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки (@lesyatheatre.kyiv)

«Це була самостійна робота. Я там теж залучений. Це вистава за романом Тода Штрассера. Це був такий експеримент у школі, така дуже вона потужна і навіть страшна. „Хвиля“ — це прям капець як схоже на ті беретики, краватки, які зараз носять на окупованих територіях. Що може з людиною зробити тоталітарна система?
Чи будуть люди цьому всьому підпорядковуватись? І вийшло дуже страшно, тому що експеримент вийшов з-під контролю», — каже Вадим.

Попри складні часи, людям потрібен театр

Актуальні теми таких вистав збирають повні зали глядачів. Це свідчить про важливість акторської роботи. Попри складні часи, людям потрібен театр.
Він став навіть популярнішим від початку Великої війни. На деякі вистави просто неможливо потрапити. Люди шикуються у величезні черги та моніторять сайти продажів, щоб вихопити квиток на бажану постановку.

«Я вже майже два роки, бачу, коли виходжу на сцену, повні зали», — констатує Вадим Єрмішин.

Зараз актор грає у популярних виставах театру Лесі Українки.

«Відновлювали виставу № 13. Вона відома, була і в Маріуполі. Я в ній грав. На іншу роль мене ввели, відновили цю виставу. З великим успіхом вона йде зараз на сцені в центрі Києва. Я там тепер виконую роль детектива. Потім був спільний проєкт з Польським культурним центром. Вони посприяли постановці п’єси Мрожека „Танго“. Там я виконую роль Едека».

Ще Вадим Єрмішин грає у телесеріалах: «Розтин покаже», «Сліпа», «Мольфар», «Слід», «Дитячий охоронець».

Події, які пережив Вадим в Маріуполі та після евакуації, призвели до деяких переоцінок. І попри залученість у театрі та на знімальному майданчику, в актора — філософське ставлення до сили мистецтва:

«Може, якось ще настане час, коли мовою мистецтва можна буде якось ненав’язливо нагадати про порядність та людяність».

Епізод 2

Дуже часто в театрах працюють родинами. Дружина Вадима Єрмішина у минулому — акторка балету Маріупольського драмтеатру.  Чоловік Олени Білої — теж актор. Їхній творчий шлях збігся з початком історії кохання.

«Ми з Ігорем Китрішем закінчили разом інститут. Вчилися на одному курсі, у майстерні вчились Євгена Лисенка та Анатолія Лобанова, народного і заслуженого артистів України. По закінченні навчання працювали в Маріупольському театрі. Ось уже 20 років працюємо.

У 2012 році, 14 лютого, у день Святого Валентина, ми народили наше маленьке кохання — Матвія Китриша. Привезли його в Ужгород і він став працювати з нами. Бо дійсно було страшно вже залишати. Постійно знаходились поруч, бо це вже наслідки війни», — ділиться історією своєї родини Олена.

12-річний Матвій Китриш — теж актор. А два роки тому він ховався від обстрілів у стінах драмтеатру, куди зрештою росіяни скинули авіабомбу.

Зі свідчень цієї акторської родини та інших працівників театру була створена вистава «Маріупольська драма»

Розповідає Олена Біла:

«Коли ми приїхали в Ужгород, у Закарпатському театрі працював завідувач літературної частини Олександр Галиш. Він письменник. Олександр запропонував нам інтерв’ю-сповідь про те, як ми приїхали в Маріуполь, як ми працювали там, як ми виїхали.

Зі мною він працював 7 годин, це було три дні. А загалом він зробив 50 годин запису цих інтерв’ю. Опрацював їх, і вийшла вистава „Маріупольська драма“. Він обрав лише тих людей, які опинились під час окупації Маріуполя в драматичному театрі. Це Віра Лебединська. Вона працювала в нашому театрі як завмузчастини, акторка. Це Ігор Китриш. Я, Олена Біла, Китриш Матвій та студент Маріупольського музичного коледжу Дмитро Мурманцев.  Дмитро і Віра залишалися в театрі. Ми виїхали 15 березня, а вони залишились до 16 березня і були там під час бомбардування, бачили усе на власні очі».

16 березня 2024 року у роковини трагічних подій виставу «Маріупольська драма» показували в Києві.

«Маріупольська драма» — вистава, яка обов’язкова для перегляду як в Україні, так і за кордоном. Тому що це реальні свідчення і докази злочинів Росії.

Олена Біла каже, що прем’єра цієї вистави була 15 вересня 2022 року. Відтоді її зіграли десятка разів. Лише. Тому що вона була заморожена.

BABEL F.A.S.T 2024

Загалом в репертуарі Маріупольського театру багато постановок: чорна комедія «Приголомшена Тетяна», трагікомедія «HAROSHIRU», в основі якої твір Миколи Куліша «Мина Мазайло», добра вистава для сімейного перегляду «Качка» та інші.

Запрошують маріупольців і на закордонні майданчики. 10 червня вони вирушили у Румунію на міжнародний театральний фестиваль BABEL F.A.S.T 2024.

«Торік були у Румунії на цьому фестивалі й нам дуже сподобалось. Ми цього року теж написали заявку, нас запросили не просто на виставу, щоб ми приїхали, відіграли та поїхали. А щоб ми мали змогу подивитися вистави інших країн, бо це міжнародний фестиваль», — говорить Олена Біла.

У фестивалі BABEL F.A.S.T 2024 взяли участь театри з 20 країн світу. Маріупольський театр показав виставу-сторітелінг «Маріупольська драма». Актори кажуть, що відчували велику відповідальність, бо були єдині, хто представляв Україну.

«Зробили нам спеціальні футболки зі слоганом, де йдеться про те, що стіни театру зруйновані, але він продовжує жити і його серце битися. Ми розказуємо світу про те, що відбувається зараз в Україні», — каже акторка.

«Творчість — один зі способів донести свою думку та залишити тему війни на порядку денному»

Хоча деяким акторам після пережитої травми приходила думка покинути професію, є ті, кому саме робота на сцені допомогла пережити гостро втрату.

 «Це наше життя. Ми цим жахом наповнились і завдяки професії ми можемо це в якісь ролі нести. Інакше це просто втрати здоровий глузд, треба було б якісь ліки приймати, щоб себе опанувати. Загалом діло допомагає те, що ти комусь потрібен», — говорить Олена Біла

Культурне, мистецьке життя Маріуполя не обмежувалося драмтеатром. У місті було багато творчої молоді, яка через мистецтво порушувала важливі питання. Перший творчий колектив — це молодіжний театр «Театроманія» під керівництвом Антона Тельбізова.

У 2016 році театр отримав звання народного. «Театроманії» до великої війни вдалося багато. Колектив брав участь у міжнародних проєктах з іноземними режисерами. Наприклад, Маріуполь і Дортмунд разом створили диджиталізовану виставу «Lorenz.io», а у співпраці з ГОГОЛЬFEST та одним з німецьких театрів створена вистава «Дегустація книг». Починалося усе з невеликої театральної студії.

«У 2011 році відкривався в Маріуполі Палац культури „Молодіжний“. Це простір для молоді з різних напрямків культури. Люди могли прийти займатися музикою, співом, танцями й театром. Мені запропонували працювати з молоддю за театральним напрямком. Я створив клуб  „Театроманія“. І з того часу ставили вистави, робили перфоманси.

Ми хотіли, щоб наше суспільство аналізувало своє життя, оточення. Ми підіймали теми насильства, довкілля, війни, культури тощо. І цим ми відрізнялися від інших аматорських театрів у Маріуполі», — пояснює Тельбізов.

За десять років учасниками «Театроманії» було  200 людей

Театр став творчим хабом для мешканців Маріуполя і згодом, щоб стати учасником творчої майстерні, охочі мали пройти кастинг, згадує керівник«Театроманії»:

«Це було таке модне місце в Маріуполі, де кожен міг прийти, розкритися, спробувати щось нове. Плюс у нас дуже багато було міжнародних проєктів».

Молодіжний театр був цікавим не тільки тим, хто хотів навчитись грати на сцені. Сюди приходили люди, об’єднані спільною ідеєю: мистецтво має відображати нагальні проблеми суспільства.

Відчуття родини тримало разом акторів театру й у світлі часи, і коли почались страшні події. Згадує Антон Тельбізов:

«Наш театр — це про розуміння один одного. Театр об’єднує. Тут ти відкидаєш усі комплекси, відкриваєшся, тебе приймають таким, який ти є.

24 лютого ми були всі на зв’язку. Й в окупації, без зв’язку вже, один одного підтримували. Шукали одяг, їжу, ліки. Ми розуміли: що б не сталося, ніхто нікого не покине.

Були актори, які пройшли через полон, які всі жахи на собі відчули: відсутність їжі, і побиття. Дехто з них навіть, жахно про це казати, але поховав людей.
І я розумію, що ніколи ми не зможемо на 100% зрозуміти, що відчувала людина на той момент».

Читайте та слухайте також: Наші вистави — це експеримент, але не задля епатажу, а щоб змусити глядача думати — режисер «Театроманії»

Одна з найпотужніших вистав у репертуарі театру «Тіні забутих предків» була створена у 2021 році. За мотивами повісті Івана Коцюбинського. Тут — жива музика та народні пісні у виконанні Марії Бойко.

«„Тіні забутих предків“. Ми з Ольгою Самойловою писали 8 місяців п’єсу, бо її не було до нас. Вона актуальна нині. Хотіли показати, до чого дійде людина, коли не стане природи», — розповідає Антон Тельбізов.

«Тіні забутих предків» за збігом обставин стали рупором українських театралів за кордоном

За сумною іронією, саме ця вистава об’єднала акторів «Театроманії» разом після того, як через повномасштабне вторгнення їм довелося роз’їхатися Україною та світом. Вистава стала потужним рупором за кордоном. У Ганновері перед показом проводили ярмарок та концерт. Зібрані гроші спрямували у фонд маріупольських дітей, які постраждали від російської агресії та втратили батьків.

«Ми показували цю виставу у Німеччині, у Ганновері 24 серпня 2022 року, на День Незалежності. І ми показували усім німцям, усім відвідувачам, що наша історія і культура унікальна: ми маємо свої традиції, є свій фольклор, хто ми є, що ми сильні, що ми все подолаємо і що все у нас буде добре.

Звісно, мені потрібні були актори. Вдалося зібрати 98% творчого колективу тут. Люди приїхали з різних куточків України і Європи. Для мене це показник того, що ми — команда, сім’я. Попри емоційний, фізичний, фінансовий стан, усі прагнуть говорити про важливе і робити все для того, щоб бути у творчості й бачити один одного», — додає Тельбізов.

Шлях до себе

Вимушено опинившись за кордоном у 22-му році, Антон Тельбізов відновив «Театроманію» з дописом 2:0 і заново зібрав команду творчої молоді у «Театроманія 2:0».
Режисер каже, що через мистецтво молодь проходить певну психологічну реабілітацію. Через кілька місяців стало зрозуміло, що театр допомагає не тільки знову відчути себе, але й говорити про важливе.
Вже у Німеччині «Театроманія 2:0» створила ще одну потужну виставу «Крила». Вона заснована на творах дітей, їхніх думках, відчуттях, переживаннях через війну та вимушену розлуку з домом.

«Чому „Крила“? Тому що нам настільки хочеться повернутися додому, що ми наче на крилах летимо й у своїх думках, бажанні, прагненні»

Ця вистава у Німеччині зібрала аншлаг. Для багатьох глядачів дуже близько те, про що говорять діти.

Хто грає у «Театроманії 2:0»

Наразі у «Театроманії 2:0» близько 70 учасників та учасниць віком від 12 до 45 років. Здебільшого це українці та українки, але також і мешканці Ганновера. Німеччина від початку повномасштабної війни активно допомагає Україні та українцям. Місцеві мешканці розділили біль українських біженців, говорить Антон Тельбізов:

«Узагалі життєва філософія така. Німці дуже відкриті. Вони допомагали й одягом, давали дах над головою. Ми зараз вже звикли до цього. А коли ми приїхали, ми були в шоку, тому що вони віддавали останнє, щоб не було. Останнє. Гроші, одяг, машини, будівлі, дачі. Ну все. Просто все, що можна. Люди допомагали. Психологічна допомога дуже сильна була».

Також у відновленні «Театроманії 2:0» у Німеччині допомагала Українська спілка Нижньої Саксонії. Її у 2015 році заснували для розвитку та підтримки української мови й культури.
Окрім того, Антон Тельбізов відкрив у Ганновері артпростір «KulturHaus», який теж має на меті популяризацію української культури через театральне, музичне та телемистецтво.

Утім українцям та українкам за кордоном не все вдається дуже легко і просто. Є чимало складнощів для тих, хто рятувався від війни: психологічна адаптація, звикання до нової культури. У цьому процесі, каже Тельбізов, головне — чітко поставити собі ціль та рухатись до її реалізації:

«Кожен з нас сильний і він може зробити дуже багато. І нам ніхто не може це завадити зробити».

Замість висновків

Юлія:

«Наразі маріупольська спільнота розкидана по всьому світу. І ми дуже радіємо рідким зустрічам, дзвінкам, одне одному можливості почутись. Розповідаємо про наше життя, наші здобутки й, звісно, згадуємо ті часи, коли жили в одному рідному місті. Всі, хто втратив домівку, сумують за однаково чимось своїм».

Антон Тельбізов:

«Сумуємо за тими часами, людьми, містом, якого вже нема, на жаль. За всім сумую. Але я розумію, що вже того часу ніколи не буде».

Упродовж цієї стрічки прозвучали голоси кількох друзів Юлії Соганчі, які були творчою частиною Маріуполя. Насправді цих голосів набагато більше, переконана Юлія, — у різних театрах, містах та в інших країнах вони продовжують свою акторську справу, лікують серця глядачів та продовжують свою історію. Нашу історію, уточнює Юлія, — наш біль та нашу боротьбу за свободу. За можливість колись зустрітись на Драмі в серці деокупованого Маріуполя.

Оплески митцям та мисткиням, які продовжують творити.

Над проєктом працювали:

авторка ідеї, звукорежисерка — Юлія Соганчі,
редакторка та ведуча — Вікторія Єрмолаєва,
авторський текст озвучували Вікторія Єрмолаєва та Юлія Соганчі,
редагування текстової версії — Мирослава Станкевич,
координування проєкту в соцмережах — Ліна Мачульська,
головна ілюстрація — Анастасія Рибакова.

Матеріал створено за підтримки Media Lifeline Ukraine 

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі