Андрій Куликов на «Радіо Свобода»: питання в тому, щоби публіка була більш медіаграмотною

– А в принципі можлива в Україні, де, як кажуть критики, засилля олігархату, ЗМІ або олігархічні, або державні так чи інакше, незалежна журналістика, відсторонена (у хорошому сенсі цього слова)?

– Я певен, що вона існує. Вона (незалежна журналістика – ред.) існує острівцями по цілій Україні. І одна з задач наших в тому, щоб зусилля цих острівців, цих людей поєднати. На мою думку, свобода слова в Україні є такою мірою, якою ми забезпечуємо кожен і кожна свою свободу слова, свободу слова своєї редакції. З цієї от суми твориться свобода слова.

Тут ми опиняємося в галузі парадоксу. Ви коли починали розмову: олігархат, олігархат, олігархат… Мені довелося працювати, скажімо, на «Новому каналі», коли він був зовсім маленький. Його можна було приймати в третині лише Києва. І доки ми були такі маленькі й абсолютно невпливові, доти в нас була повна свобода творчості.

– Канал уже тоді належав Вікторові Пінчуку?

– Тоді це був канал, який належав «Альфа-Капіталу». Але як тільки на нас почали звертати увагу, як тільки в газетах з’явилися публікації, що от цікаво працює «Новий канал», там вже почалися зразу спроби і купити, і поставити під контроль.

Тому ми іноді опиняємося перед вибором: працювати на 100% і в такий спосіб викликати на себе додатковий тиск, чи працювати, умовно кажучи, на 70%. І питання в тому, де і коли ми встигаємо зробити більше: один, два рази спрацювавши на повну потужність чи поступово нарощуючи свої зусилля? Готової відповіді немає. Дуже хочеться завжди працювати на повну потужність. Але тим, хто це робить, раджу зберігати пильність і бачити, звідки на вас насувається загроза.

– Тим більше вибір, коли працюєш, так би мовити, так, як від тебе вимагають, то там же і зарплата може бути вищою, і умови кращими…

– Так. Хоча досвід роботи на нинішньому «Громадському радіо» показує, що можна гідно заробляти, працюючи на незалежному ЗМІ. Але тут ми знову опиняємося в певній такі пастці, не пастці… Не приховую, що й досі «Громадське радіо» живе переважно за рахунок грантів від іноземних організацій. З одного боку, це добре, тому що немає тиску, який йшов би від українських політиків, бізнесменів.

– Найбільше волали, вживаючи цей термін «грантоїди»…

– …«грантожери»…

– …Або «грантожери»…. Ще з початку нульових років уживали цей термін ті ж самі журналісти, які сиділи в олігархічних ЗМІ і, м’яко кажучи, не дотримувалися норм об’єктивної журналістики.

–  З одного боку, це дає великий ступінь незалежності, а з іншого – ставить тебе в залежність від пошуку грантів. І мені здається, що будь-яка організація, яка працює на гранти, особливо у ЗМІ, має все ж таки прагнути того, щоб жити за рахунок реклами або за рахунок якоїсь абонементної плати у тому чи в іншому вигляді, чи підтримки своїх читачів, глядачів, слухачів. Нелегко, але ми проводимо постійно кампанію – збираємо гроші від жертводавців. Знов-таки не так багато, щоб забезпечити нам безбідне існування, але на оперативні, на операційні витрати вистачає.

– Якщо говорити про великі українські телеканали, то це такі іграшки, цяцьки, даруйте, дуже дорогі. Вони ж не можуть бути самоокупними, як дехто стверджує? Неважаючи на весь обсяг реклами. Чи можуть бути самоокупними?

– У принципі вони можуть бути самоокупними. Вони не є такими зараз і ніколи не були. За моїми даними, лише один раз за все своє існування «1+1» вийшов в нулі, і один раз чи два «Інтер» наблизився до того, щоб самоокупитися. Але практика, коли розміщують приховану рекламу, коли продають новини замість того, щоб продавати рекламний час, воно, знаєте, і спокушає, і так легше. Тому поки у нас існують ці 15 чи 20 загальноукраїнських телеканали, доти не буде самоокупних телеканалів.

– Має бути більше їх чи менше?

– Я вважаю, що їх має бути в три чи в чотири рази менше.

–  Чи не приречена тоді ідея незалежної, вільної преси, свободи слова в Україні, якщо є хоч кілька джерел, але все рівно це маніпуляція, нав’язування, дискредитація, у тому числі, до речі, і щодо державних телеканалів? Адже нинішнє керівництво держави на чолі з Петром Порошенком теж звинувачують, що жодним чином воно нібито не збирається послаблювати ці віжки…

– Не приречена. Тому що, з одного боку, тиск коли зменшується, коли збільшується, а присутній постійно. Але це ж нас гартує, це нас навчає. І на завтра ми вже знаходимо способи протистояння тому тискові. Щоправда, на післязавтра вони знаходять новий спосіб тиску. Але ми йдемо далі. І питання ще в тому, щоб наша публіка була більше медіаграмотною. І якщо ми докладемо зусиль до того, щоб медіаграмотність нашої публіки зростала, то ми отримаємо величезну підтримку від наших так званих рядових, пересічних українців.

–  Що Ви маєте на увазі під грамотністю публіки? Щоб не клювала на популістів, які найбільші рейтинги на деяких каналах отримують? Не клювала на щось «жовте», так би мовити?  Чи на що?

– Це одне. І щоб вони вміли розрізнити якісну програму, якісний продукт від неякісного. Тут питання в тому, що публіка розумна, публіка допитлива, але публіка або розбещена, або знеохочена кількома десятками років привченості до мінімально прийнятного продукту.

Повна версія інтерв’ю Андрія Куликова Олександру Лащенку на «Радіо Свобода»