«Журналістські стандарти під час війни нічим не відрізняються від стандартів часів миру» — Куликов

У дискусії про роль журналістів під час війни керівник Громадського радіо Андрій Куликов послідовно наполягає: журналісти — не бійці. Вони не мають спотворювати дійсність або замовчувати важливі факти, навіть якщо, на чиюсь думку, це наблизило би перемогу. У виступі на BookForum 2018 у Львові голова Комісії з журналістської етики розмірковував про те, як стандарти журналістики співвідносяться з етикою війни. MediaLab занотував головне.

Чотири роки ми дискутуємо про те, якими мають бути стандарти журналістики під час війни. Проте ми не говоримо про те, як робота журналіста вписується в етику війни.

Основоположне поняття цієї етики — справедлива війна. Дехто заперечує саму можливість існування такої війни, кажучи, що будь-які бойові дії несправедливі щодо їхніх жертв. Інші кажуть, що все залежить від чисел: якщо війна здатна захистити і врятувати більше людей, ніж занапастити, то вона справедлива. Ще хтось шукає у війні співвідношення добра і зла. Але кожному йдеться про безпеку й майбутнє найближчих людей.

У Києві з’явились білборди «мир — це безпечні вулиці», «мир — це потужна економіка» тощо. Це кампанія, яка закликає до миру, для досягнення якого, мовляв, потрібно припинити війну, а не перемагати в ній. Але це війна, яку українці не починали і жертвами якої вони стали. Відстоювання незалежності, свого права визначати своє життя так, як ми хочемо, — це початок шляху до безпечних вулиць, потужної економіки і такого іншого.

Від самого початку війни, навіть раніше, під час Майдану, в журналістському середовищі розгорнулася дискусія, яка відтоді час від часу спалахує і згасає: чи діють стандарти професії під час війни. Мовляв, журналістика не може бути об’єктивною і поза війною, а ми ще й боронимо нашу країну, отже, мета виправдовує засоби. Якщо про нас брешуть, не гріх і збрехати, якщо про нас перебільшують, ми теж можемо перебільшити…

Мені видається, що умови кризи, в якій перебуває Україна, якраз висувають до нас, українських журналістів, найсуворіші етичні вимоги.

Ця криза зумовлена в тому числі тим, що в нас замало незалежних засобів масової інформації. А також тим, що в Україні, Росії та Сполучених Штатах Америки (можливо, в інших країнах теж, але в цих трьох особливо) в останні роки тривала кампанія, спрямована на підрив авторитету професійної журналістики. Поширювались гасла на кшталт «зараз журналістику може робити кожен», «зараз достатньо зафільмувати щось на мобільний телефон, викласти в мережу, і це вже журналістика». Як на мене, це імітація. Журналістика неможлива без стандартів. Їх формулюють по-різному, але я вважаю головними чотири: чесність, точність, неупередженість і небайдужість. Бути небайдужим не значить ставати на бік однієї зі сторін конфлікту. Це бути небайдужим до здобуття інформації. Здобути матеріал і запропонувати його читачам, глядачам і слухачам для самостійного аналізу, аби вони могли зробити висновки.

Одним із правил журналістики, не тільки під час війни, має бути таке: не поширювати стереотипні уявлення про інших людей, не вішати на них ярлики. Іноді вони не дуже образливі, наприклад, «усі чоловіки люблять цмулити пиво». Але потім ми чуємо: «вони самі віддали Донбас, нехай за нього самі й воюють», «віддали без бою Крим». Мало хто з нас був у ті дні в Криму та на Донбасі. Варто пам’ятати, що першими бійцями добровольчих батальйонів були мешканці Донецької та Луганської областей. Вони пішли захищати свою землю; не всі, але й ми не всі пішли воювати.

Ярлики ведуть до дегуманізації. Під час Другої світової війни німецький солдат для радянського був фрицем чи гансом, а радянський для німецького іваном. Зараз у нас з’явились колоради, укропи, вата — слова, які не позначають людей.

Нам легше повісити ярлик на іншу людину, ніж подумати про те, що нас із нею об’єднує, а що різнить. На початку війни багатьом було дико, що російська публіка вірить у розіп’ятих снігурів. Я думав про це й дійшов моторошного висновку: річ у тому, що в мешканців Росії виховане переконання, що українці — ті самі росіяни. Тільки по-дивному говорять, більше люблять сало й ходять у дивних віночках і шароварах, а так — ті самі люди. На російських ток-шоу досі звучить теза про єдиний народ. І раз вони так думають, то приміряють ситуацію на себе: а чи міг би я так зробити, наприклад, розіп’яти снігурів? Раз я міг би, то й українці можуть. Тому начебто абсурдна російська пропаганда діє.

Зараз люблять говорити про фейки як про нову загрозу, з якою ми ще не навчилися боротись. Я зростав у країні фейкових новин — Радянському Союзі. Скільки їх там було! Як на мене, фейк — один із термінів, якими прикривають власне небажання чи нездатність активно протидіяти брехні в медіа. Цим словом називають два різновиди новин: несправжні і неправдиві.

З неправдивими новинами зрозуміло: це брехня. Несправжні ж — це ті новини, які справляють враження значущості, але насправді ні про що не говорять.

Наприклад, у 1980-ті Франція дружила з Радянським Союзом, але французи обстоювали права людини в СРСР і заперечували проти вторгнення в Афганістан. В офіційних комюніке писали: «щодо проблеми Афганістану сторони висловили свої відомі позиції». Радянська позиція, може, й була відома більшості людей, але не французька.

Зараз ми читаємо в новинах: відремонтовано стільки одиниць бойової техніки. Це ілюзія інформації, адже ми не знаємо, з яких причин її ремонтували. Скільки машин було пошкоджено в бою, а скільки просто занедбано. Я досі картаю себе за те, що влітку 2014 року не вірив своєму приятелеві, який переповідав слова друзів-добровольців: зброя іржава, боєприпасів нема. Я не вірив і не хотів дізнатись. А якби захотів, можливо, це допомогло би врятувати хоча б одну людину. Це головна причина того, що несправжні новини нас перемагають — ми не хочемо дізнатися справжніх.

На брифінгу оголошують, що для українських воїнів закупили теплих шкарпеток на шість мільйонів гривень. Ця цифра не говорить нам нічого: ми не знаємо, скільки коштувала одна пара шкарпеток, куди вони пішли й чи дійшли. Журналістська етика в тому, щоб підходити на один крок ближче і ставити на одне запитання більше.

Ми не маємо права скочуватись до гасла «ми переможемо». Мусимо казати, завдяки чому переможемо, й як змінюються наші шанси на перемогу. А вони можуть зростати чи зменшуватись, адже ворог дуже потужний.

«Краще не брехати» — так називалась журналістська кампанія, організована кільканадцять років тому Єгором Соболєвим. Ми не зізнаємося собі в тому, що часто свідомо чи не свідомо, іноді через брак кваліфікації, затуляємо невинною вигадкою те, чого не змогли або не схотіли дізнатися. Та навіть дрібнесенька вигадка в тексті може зіпсувати все. Брехня вбиває і створює загрозу для тих, хто її спожив. 1941 року радянські солдати вірили, що перемагатимуть малою кров’ю на чужій території, а німецькі вояки не стрілятимуть у них, адже належать до того самого робітничо-селянського класу. Скільки мільйонів загинуло через цю брехню?

Журналістські стандарти під час війни нічим не відрізняються від стандартів часів миру. Вони зводяться до кількох дій: дізнаватися факти, з’ясовувати, що вони означають, і говорити правду, хоч якою на позір шкідливою на той момент вона є.