Основні цінності, які є найбільш важливими для прав людини, на думку журналістів, – це свобода, гідність та справедливість, рівність та безпека. Менш важливими є матеріальна забезпеченість, порядок, патріотизм та мораль. Саме такими є результати всеукраїнського Дослідження “Що українці знають і думають про права людини”, яке було проведене Центром інформації про права людини та Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва у співпраці з Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та за підтримки Програми розвитку ООН в Україні.
Згідно даних дослідження матеріальні блага посідають далеко не перше місце в переліку найбільш важливих для журналістів прав, де пріоритет віддається праву на життя, справедливий суд, свободу думки, совісті й релігії, праву на свободу та особисту недоторканість, а також забороні катування і жорстокого поводження. Відповідно, абсолютна більшість опитаних (74%) декларують більший пріоритет свободи у порівнянні з матеріальними благами, а також вважають, що основне завдання держави – не турбуватись про кожного, а забезпечити рівні «правила гри» для людей.
В унісон з іншими групами журналісти не вбачають особливих суперечностей прав людини з українськими традиціями, мораллю чи релігією, однак зазначають про винятки, зокрема щодо традиції як такої.
Опитані журналісти вище середнього оцінили стан свободи слова в Україні. За їхньою усередненою оцінкою він становить 6,2 бали з 10. В той же час, опитані не заперечують існування ряду проблем, які порушують право на свободу вираження поглядів. Серед них найчастіше трапляються відмови у наданні суспільно значимої інформації або ж замовлення до публікації завідомо неправдивої інформації для вчинення дискредитації певної особи. З цензуруванням журналістських матеріалів або забороною їх публікації зустрічались дещо менше опитаних, однак їх кількість є високою і близькою до половини.
Розглядаючи цензуру більш конкретно, абсолютна більшість опитаних журналістів заперечили існування її як системи, однак визнають наявність цензури в окремих ЗМІ (як прояв цензури власників цих ЗМІ).
Також поширеним є явище самоцензури, яке є здебільшого вторинним від цензури власників ЗМІ чи органів влади. Іншим можливим фактором самоцензури може бути занепокоєння журналіста щодо власної безпеки.
Відповідаючи на питання про те, що ставлення до цензури не є безкомпромісним серед опитаних журналістів: майже третина з них вважає виправданим існування обмеженої цензури і приблизно така ж кількість вважає, що свободу слова можна обмежити з міркувань моралі, Андрій Куликов зазначив наступне: “Цифри тривожні. Але тривожним також є те, що в нас досі не існує узгодженого поняття цензури, яке б сприймалося більшістю не тільки журналістської гільдії, але і суспільства. Крім того, у нас плутають (іноді навмисно) редакційну політику, цензуру і самоцензуру. Часто таврують як схильних до самоцензури журналістів, які просто ретельніше перевіряють факти і обставини. Але от за закликами до обмеження свободи слова з огляду на війну або з міркувань моралі приховується спроба відволікти і журналістську спільноту, і аудиторію від деяких тем, які не вигідні тим, хто при владі”.
Андрій Куликов також підкреслив, що журналіст або засоби масової інформації можуть приховувати правдиву інформацію, якщо будуть вважати, що так буде корисно для держави, але не мають на це права: “На мою думку, навіть миттєвий виграш від приховування такої інформації згодом дає великі втрати. Історія Радянського Союзу і України – як радянської, так і незалежної – має багато прикладів, коли те, що роками і десятиліттями замовчувалося, завдавало великої шкоди довірі людей до влади. До тієї ж держави, в інтересах якої відбувалося це приховування. Тому я абсолютно переконаний, що цього не можна робити”.