«Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого

«Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого

Ранок повномасштабного вторгнення росії в Україну попри очікування та побоювання все одно став несподіванкою для більшості українців. Кожного та кожну з нас жахливі новини заскочили за різних обставин: хтось мирно бачив останній передранковий сон, хтось прокинувся на роботу, а дехто, можливо, повертався зі свята, сподіваючись виспатися цього дня подовше. Але усе, що ми думали, відчували, на що сподівалися та мріяли в той ранок назавжди змінилося. Цей момент розділив життя усіх українців на до та після.

Сьогодні рівно 3 місяці від дня, коли росія перейшла останню межу, і розпочала криваву повномасштабну війну проти України та геноцид українського народу.


Ми вирішили закарбувати наші спогади про той ранок 24 лютого, навіть якщо вони і болючі, і зібрали переживання команди Громадського радіо разом. 


Правозахисниця, юристка та письменниця Лариса Денисенко. Київ

Лариса Денисенко

«Війна мене і моїх батьків на різних стадіях ковіду заскочила в оболонській квартирі. На 25 лютого я записала себе і маму на аналіз крові і на ПЛР-тести, тато заразився пізніше. Ми всі були повністю вакциновані, я з бустерною дозою, тому не можу сказати, що переносили хворобу важко, але слабкість, наслідки на серцево-судинну систему, нервову, на щитовидну залізу, на дихальну систему були. І першим завданням для мене було зробити все, щоб батьки приймали вітамін Д, щоб ми всі максимально відновилися. Прокинулася я як, мабуть, усі мешканці столиці від вибухів та звуків артилерії, мій район — це крайня північна точка міста, один із можливих входів ворога на правобережжя.

  • «Я обійняла батьків, які з дітей Другої світової війни перетворилися на літніх людей війни, назва котрої — Геноцид українського народу».

Журналістка та ведуча Громадського радіо Єлизавета Цареградська. Київщина

Єлизавета Цареградська

«Я прокидаюся о 4:50. Мій телефон завжди без звуку і вібрації, це мій життєвий лозунг, мовляв, це я визначаю, коли дивитися на телефон і бачити там сповіщення, а не він керує моїм життям. Мию голову, сушу, одягаюсь, запарюю каву. Виходжу на веранду свого будинку, де спить пес, якого ми підібрали кілька тижнів тому, його хазяйка померла, і йому нікуди податися. Він забився під лавочку. Це дивно. Він зустрічає мене завжди під дверима. Я виходжу з хати, заводжу автомобіль. Повертаюсь у будинок, налити кави у термокружку, одягти куртку, узяти рюкзак. У хаті мене зустрічає перелякане обличчя чоловіка з нашим сином на руках. Устимові рік і два місяці.

  • «Де мій телефон? Там купа пропущених, купа повідомлень. Нас бомблять. Вибухи. Почалась війна».
Будинок Єлизавети

Я виходжу на вулицю і глушу мотор. Пишу у робочий чат, що на ефір не приїду. Над нашим будинком пролітає винищувач. Пес сидів під лавкою, бо боявся вибухів. Слух собаки мають кращий за наш. Увесь день на телефоні. Страшно. Їхати не хочу. Наступного дня чоловік переконує, що маємо поїхати. Це моя хата. Я купила її рік тому. Тут усе так, як мені подобається. Я пила ранкову каву на ґанку і думала, що помирати хочу тут. Від старості, а не російських бомб. Ми поїхали. Перед тим я стояла і дивилася на свій будинок. Не знаючи, чи побачу його ще раз.

На свої віконниці, на лампу, яка стоїть на підвіконні і завжди включена, коли темно. Я бачу цей вогник ще з вулиці, коли під‘їжджаю. Коли паркую авто і виходжу, частенько дивлюся на нього. Він вселяє мені спокій. І затишок. Відчуття, що ось тут моє місце.

Ця картинка у моїй голові постійно. Я хочу додому. Хочу стояти на подвір’ї свого будинку. Хочу бачити світло у своєму вікні».


Катерина Мацюпа — журналістка, гостьова редакторка Громадського радіо. Київ

«Зараз я люблю розповідати, що 24.02.2022 я прокинулась о 5:20 ранку від гучного вибуху. Але це не зовсім так. Просто так сказати — швидше. Насправді ж я прокинулась о 5:20 ранку просто, без будильника. Розплющила очі, подивилась на телефон, зрозуміла, що варто вставати. Я працювала на ранкових ефірах, і підйом у такий ранній час — звичний для мене. Тож я вимкнула будильник, що мав спрацювати через 5 хвилин, встала з ліжка і прямувала до дверей.

  • «Я не встигла обійти ліжко, як почула дуже-дуже гучний вибух за спиною. Поки що, я не чула гучнішого. Я різко обернулась і у вікні побачила яскравий спалах світла, який швидко зник. Потім, за кілька годин я дізнаюсь — над моїм домом збили ворожий безпілотник — російський, звісно».

Мій хлопець розплющив очі, піднявся, побачив мене (а я в цей момент лежала на землі обличчям у підлогу) за ліжком і запитав: що це було? Я відповіла: війна почалась. Швидко, швидко лягай на землю! Ми пролежали так кілька хвилин, було тихо. Хлопець припустив, що то не війна, а може яка аварія біля будинку. Тоді ми дістали телефони і відкрили новини. На жаль, я була права.

Через якийсь час я пішла на кухню снідати. Побачила через вікно, що по дорозі їде дуже багато машин. Надто багато як для такого раннього часу. Їдуть дуже швидко. Відкрила фейсбук і прочитала, де і в кого чутно вибухи, канонади. Прислухалась і сама почула.

Після сніданку я вперше почула сирену. У кімнату зайшов хлопець і запитав: ідем? Так, — сказала я. Ми пішли до метро. Побачили величезні черги в магазин, банк, просто дуже багато людей: з великими рюкзаками, домашніми тваринами. У кількох будинках були вибиті вікна — старіші шибки знесло. Хоча тріснули навіть міцні і нові вікна супермаркету — все від того самого вибуху. Ми йшли, а під ногами лежало багато скла.

У мене в цей час постійно крутилась одна думка: Як вони посміли? Звісно, я була в курсі новин і знала про скупчення військ на кордоні і все це ще з листопада. Але цю думку заглушити не вдавалось. Якщо чесно, не вдається і досі.

Найбільш шокуючим для мене став дзвінок сестри. Вона розповіла, що наші родичі прокинулись вранці вже в окупації — живуть недалеко від кордону з російською федерацією. Я не могла уявити: як це так?! Вчора ти жив своє звичне життя, повернувся з роботи, повечеряв, пішов спати, а вранці прокинувся не просто у війні, а у війні, та ще й в окупації. У мене багато родичів. І частина з них зараз — в окупації».


Ксенія Мінчук — контент-менеджерка Громадського радіо. Кривий Ріг

Ксенія Мінчук
  • «24 лютого о 6:15 мій телефон задзвонив. Телефонував мій начальник. Подумала «невже я щось начудила». Виявилось ні. Він сказав: «Вставай. Війна почалася». Через 3 хвилини почула перший вибух. Я відчула неприродне тремтіння всього тіла. З цим у мене асоціюється цей день».

«Я жила біля військової частини у Кривому Розі. В перший день війни близько 7 ракет знищили склади військової техніки. Від ударів скло в будинку повилітало.

Напередодні я склала тривожний рюкзак. Я була готова, але не вірила, що війна можлива. Помилялася. Можлива. Що я зробила вранці 24 лютого після авіаударів? Вдяглася, поклала фото мами в рюкзак і виманила перелякану кішку з-під дивану. Ми виїхали через 10 хвилин. Більше я додому не поверталася. Ми жили в бомбосховищі, їли з металевого посуду, там пахло їжею та сирістю. Було страшно. Від кожного звуку. Тому майже не говорили перші дні. Прислухалися.

Через 7 днів я прийняла рішення їхати з міста. Так розпочався мій довгий та непростий шлях втечі від війни, яка переслідує мене з 6 років. Тоді, в 1991 році, тікаючи від пострілів і вибухів, моя сім’я була змушена покинути Молдову, яку ми всім серцем любили. Дуже боляче лишати свій дім і починати все с початку. Це я вже знаю».


Тетяна Курманова — директорка ПГО ТРК «Громадське радіо» та програмна директорка ГР. Київ

Тетяна Курманова
  • «Я жодного разу не забувала про те, що війна в країні триває 8 років, що Крим окупанти використовують як військову базу, що вони накопичують війська. Проте все одно розум, попри всі повідомлення американської розвідки, відмовлявся вірити в неминучість широкомасштабного вторгнення. Я не розуміла логіки цих дій. «Для чого». — питала я місяцями в експертів, чоловіка, друзів …«Щоб що?».

«Але тільки тепер відповідь очевидна — це повний геноцид українського народу. Просто знищення українців як нації, бо ми повинні були стати такою ж керованою масою, як росіяни і білоруси. З маріонетковим урядом, з повним виконанням усіх задач, які “великороси” планували нам ставити. Але цього не буде ніколи. Ніхто в світі не очікував від українців такої сили, такої відсічі, такої ненависті до ворога…

А 24 лютого 22 року мене о 5.30 розбудив мій чоловік зі словами «Почалося». У голові лише одна думка: «Наважились, тварі, вирішили-таки»… Телефоную сестрі і тим друзям, хто не працює у ЗМІ.

У мене було щеплення від несподіваних новин: я прекрасно памʼятаю події 8 років тому: 27 лютого 2014 року мене теж о пʼятій ранку розбудила колега із новиною про триколор над кримським радміном… От тоді я була у шоці… І відтоді розуміла, що і цей день колись настане…

І ніби у мене був давно підготовлений рюкзак (всі-всі документи я у нього напередодні зібрала), аптечка, турнікети замовлені, курси домедичної допомоги пройшла. Я ніби зазвичай не панікую, але все одно починаю гарячково (і тупо, звісно) щось збирати, якісь речі кидати у валізу, а за декілька хвилин розумію, що я точно от зараз нікуди не поїду, бо мені треба забезпечити мовлення, ефір Громадського радіо, дізнатись, що з нашим мовленням на Донбасі та інші задачі стоять.

Потім іду і довго стою під душем, тому що, якщо помирати, то хоча б чистою, набираю повну ванну води (бо, може, от зараз вимкнуть?) і готую їжу — якщо ми не будемо їсти, сусідів пригостимо. Але майже всі сусіди виїжджають в перший день. На нашому Оболонському проспекті — з 5 ранку — як перегони «Формули 1»: всі мчать зі швидкістю 110 км. Уже бачу, що стільки аварій у місті напевно ще не було. Паніка — гірше війни.

…Весь день працюємо. А потім майже не спимо, всю ніч лунають вибухи, зарево якесь на небі, ми одягнені лежимо на ліжку. Думка одна: які ж це паскудні тварі і що ж далі?».

Ірина Кондратенко — продюсерка Громадського радіо. Швейцарія

  • «Усвідомлення, що я не почую вибухи, коли Київ почнуть бомбити, і не встигну попередити близьких — це найбільший мій жах всі ці кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення».

«Усі там: мама, тато, брат із родиною запевняли мене, що місто живе звичним життям, бензин є, продукти є. А я щодня вимагала від них звіт, що машина заправлена і що холодильник повний продуктів.

22 лютого я вперше проспала всю ніч і не прокидалася о 4 ранку щоб перевірити новини, подумала ще тоді, що розслабилася, а це не добре. Я була впевнена, що будуть літаки і будуть бомби. Я не знаю, називайте це чуйкою, але я була впевнена.

24 лютого о 4:10 ранку (у мене на годину менше ніж в Україні) я прокинулася і відкрила стрічку новин, вона не оновлювалася з вечора, все було тихо. Вже відпрацьованим рухом відкрила телеграм глянути чи не світиться вогник навпроти ім’я брата і побачила його зеленим. Я написала «У вас тихо?» а він тут же передзвонив і крикнув в слухавку, що їх бомблять. Брат живе в селі біля Гори, це поруч із Борисполем, там знаходиться військова частина і саме туди влучили перші снаряди.

Тим часом Громадське радіо почало прокидатися під вибухи. Ми були готові до війни на папері, напередодні складали алгоритм дій, який так і називався «Якщо путін нападе», але тільки за кілька годин я усвідомила, що писати повідомлення в 100 окремих чатах — це не варіант і треба всіх зібрати в одному. Він у нас і досі є і я його планую видалити в перші хвилини після перемоги.
Паралельно з координацією і дзвінками колег я слідкувала як на гуглмапі рухається точка «М», якою позначалася локація моїх батьків. Ми напередодні домовлялися, що раптом щось почнеться, то батьки їдуть в село в Житомирській області. Завдання було виїхати з міста. Ті десятки хвилин, коли вони переїжджали Південний міст, я свідомо не дивилася на мапу, цього відрізку дороги я боялася найбільше. У час, коли батьки вже майже доїхали до Попільні, це смт у Житомирській області, ракети були вже там.

Потім картинки, як у фільмах, коли головний герой кліпає очима, а там на екрані ранок, потім хоп і ніч. Ми з чоловіком інколи їли, син якось ходив до школи, а ми майже цілодобово координували знайомих і друзів. Ми планували маршрути, куди їм їхати, як їхати, вмовляли їхати, відмовляли робити дурниці. Декому було важливо просто поговорити, декому було важливо виплакатися. Коли в нашому холодильнику вже «миша повісилася» ми вирвалися в магазин, а там було життя, звичайне буденне життя. Ми ходили наче зомбі між полицями, звучала музика і люди посміхалися. Тоді я вперше усвідомила, що більше ніколи не буде як раніше, адже змінилися ми».


Ана Море — журналістка, піарниця та редакторка сайту Громадського радіо

  • «У ніч на 24 лютого ми з партнером не спали до 3 ночі, бо обговорювали, чи нападе путін. Дійшовши згоди, що треба бути жахливо тупим, аби це зробити, спокійно заснули. Ранок почався з татового дзвінка о 5 зі словами: «Прокидайтеся, почалося, бомблять Харків».

«У мене в цей день була редакторська зміна на сайті, тому першим ділом я ввімкнула ноутбук, перевірила робочі чати й поставила першу новину про те, що українська повітряна оборона працює. Видихнула. У цей же момент відчула, що робота з новинами дає ілюзію контролю та заспокоює.

У мене був план на випадок вторгнення: їхати в редакцію на Хрещатик, 26. Зібрала рюкзак. Поклала туди, крім документів і техніки, труси та туалетний папір. Бо думала, що наступні дні додому не повернуся. Попрощалася з кішкою і партнером. За планом вони мали їхати до нього додому, у Львів. На вході в редакцію з’явилися юні, але дуже серйозні нацгвардійці з автоматами. Натомість звичний охоронець на прохідній привітався з посмішкою і сказав: «Не бійтеся, наші ЗСУ дадуть москалям прикурити!».

Хоча я відчувала шок і шалене здивування, що це вторгнення справді сталося. Разом із тим неочікувано прийшов спокій, бо тривога останніх місяців нарешті відпустила. Повномасштабна війна справді почалася. Це уже не «якби», «а якщо». Це уже тут і зараз.

Вперше спускалася в укриття під редакцією. Вперше включалася німецько-французькому каналу прямо звідти.

Фото: Ана Море

Цей день у мене назавжди асоціюється з відчуттям власної слабкості. У моїй голові з початком війни я летіла в найгарячішу точку — висвітлювати, працювати репортеркою. У моїй голові я залишалася у Києві без кішки, без партнера, але з розумінням свого місця. Але насправді увечері, повернувшись додому, я зрозуміла, що мені дуже страшно. Найбільше лякала вірогідність окупації. Тож ми з партнером зібрали речі, випили літр молока, бо його було шкода викидати й написали його бабусі, що наступного дня будемо у Львові.

Увесь вечір на телевізорі, який ми використовували виключно для нефліксу та плейстешн, було ввімкнуте Суспільне. Це ми чи не вперше використовували телевізор за призначенням. І точно вперше поводилися, як в американських серіалах. Тобто залізли в розстелене ліжко в одязі та взутті. Дивилися звернення президента. Попереду була ніч у метро.

Найбільше я переживала за кішку, яка 8 годин у метро та 10 — в потязі не зможе ходити в туалет. Але вона поводилася, як найспокійніша істота у світі. Враження від першої ночівлі в метро залишаться зі мною назавжди. Неймовірно спокійні та людяні працівниці метрополітену одразу ж організували побут для всіх, хто спустилися під землю за безпекою.

Фото: Ана Море

Працювали туалети, була питна вода. Попри те, що ДСНС повідомляли, що тварин в укриття брати не можна, безліч людей прийшли з собаками та котами. Усі записувалися у списки, о котрій годині їм потрібно нагору. Ми ночували на метро «Вокзальна», багато людей чекали на свої потяги. Ескалатор на підйом вмикали раз на годину. В якийсь момент до обох перонів підігнали порожні вагони, там дозволили спати. Я сиділа на підлозі, поруч — кішка, на ногах спав партнер, а я твітила новини. Це заспокоювало».

Фото: Ана Море

Олена Ребрик — випускова редакторка сайту Громадського радіо, журналістка. Київ

Олена Ребрик
  • «Першим дописом, який я зробила зранку 24 лютого, були слова: «We will never surrender. This is our home. Our land. Our nation. From now and forever there will be no forgiveness», тобто «Ми ніколи не здамося. Це наш дім. Наша земля. Наша нація. Віднині і назавжди не буде прощення».

«Чомусь попри усі мої відчуття того ранку, я знала, що моїми першими словами мають бути правильні слова, щоби не чекало нас у майбутньому.

Як смієте ви, потвори?.. Перші дані про загиблих, лють така, що розриває нутрощі…

24 лютого у мене мав бути вихідний, це важкий зламний період, я готувалася до важливих змін, до лікування і психіатричної підтримки після 7 років дуже важкої тривожності, панічних атак і епізодів депресії. Я справді відчувала, що нарешті готова жити і отримати допомогу. 24 числа я мріяла мати спокійний і тихий день. Також уся моя родина і я тільки но перехворіли на ковід, і не зовсім легко. Планувала тими дями робити контрольний тест. Але звісно все сталося інакше.

Десь о 6:30 мій чоловік розбудив мене, чим дуже роздратував, бо у мене вихідний, я планувалася виспатися. Наступні безсонні і жахливі три дні я постійно намагалася прокручувати цю нашу розмову в голові знову і знову, знову і знову, наче саме ця розмова винна в тому, що наше минуле життя назавжди залишилося позаду.

«Що таке?», питаю я.

«Що, що, почалося!»

«Що почалося?»

«Та війна. Вони зайшли з усіх напрямків. У Києві вибухи, глянь на вулицю, черга на виїзд із міста».

Я наче з-під води виринаю, кидаюся до вікна, уся вулиця, зазвичай пуста у цей час, у три ряди забита автівками, і саме в цей момент також починає вити сирена. Я відчуваю жах, але швидко заходжу в робочий чат і звісно бачу, що там несеться. Я починаю збирати рюкзак як у лихоманці, пакую якусь дурню, потім біжу до аптеки, аптечку збирати я вмію найкраще. Люди не в паніці. Черга в аптеку ввічлива, організована, всі стоять і чекають. Я скуповую ліків і засобів на рюкзак, бо знаю, що може бути можливість доступу до ліків нескоро.

Намагаюся відправити батьків до села вже того ж дня. Але батько летить на роботу попри наші умовляння, бо він відповідальний: «у мене там 6 млн літрів питної води, це стратегічний запас». Ввечері він вертається.

Коли наступає перерва в усьому, і ступор та очікування найстрашнішого переповнюють нас, я … іду на кухню і варю борщ. Мені раптом здалося, що це буде зілля, якесь закляття на захист. Я думала про покійну бабусю, замовляла той борщ, він був зі сльозами.

Цієї ночі я не спатиму, бо чергуватиму на сайті. Наступні дві доби безперервного написання новин і водночас спроб попіклуватися про власну родину. Втрата свідомості, жодного укриття поруч, вибухи, ночівля у школі. Це важко пояснити, як на снодійних, і заспокійливих, які я якраз почала приймати перед повномасштабним вторгненням, боротися зі сном. Були моменти, коли мені було вже все одно, що за вікном (ми близько до краю Києва в бік Ірпеня і Бучі і постійно чули усе майже два місяці), аби тільки поспати.

Моїх літніх і хворих батьків — мама фактично не ходить — я відправила у село, на дачу, а ми з чоловіком залишилися вдома».


Вікторія Єрмолаєва — ведуча Громадського радіо. Київ

Вікторія Єрмолаєва

«На 5:50 у мене будильник. Мені їхати на ранковий ефір. Телефон починає тихенько співати, бо поруч спить дитина. Я сідаю в ліжку, вимикаю звук і в цей самий момент за вікном лунає вибух. Я не тільки його чую, я відчуваю. Від вибухової хвилі пішла вібрація підлогою. Прокинувся тільки кіт. Ми вдвох якийсь час дивимось у бік вікна у повній тиші.

  • «Я відкриваю месенджер і бачу повідомлення. З-пів години тому мій друг написав: «Прокидайся. Київ бомблять».

Декілька телефонних дзвінків. Треба виходити в ефір. Замість бадьорих позивних «Ранкової хвилі» в ефірі тиша і мій голос. Я включаюсь з дому. Ще не знаю, що рідну студію я побачу наступний раз дуже не скоро.

Колега пише: Говори.

У цей момент я розумію, що не сплю. Мені дійсно треба сказати людям, що почалась повномасштабна війна.

Я розповідаю, читаю новини, цитую дописи у соцмережах. І мені дивно, наскільки спокійно звучить мій голос. Так і має бути. Але дивно.

«Зварю суп», — каже няня, яка прийшла до моєї дочки, — «Ти обов’язково поїж»

На той момент я вже декілька годин включаюсь в ефір, випила тільки 5 чашок кави. Ще не скоро захочеться їсти. І я ще не знаю, що попереду 30 годин без сну.

День, який розділив життя на «до» і «після» тривав безкінечно довго. А закінчився пакуванням сумок, іграшок, спробою запхати в переноску кота…

«Прокидайся, тато приїхав, покатаємось на машинці», — це були останні слова моїй дитині перед тим, як вона на довгі місяці покинула свій дім.

У холодильнику залишився тільки суп. Я його так і не поїла».


Мирослава Станкевич — контент-менеджерка Громадського радіо. Черкаси

Мирослава Станкевич

«24 лютого сонну ранкову тишу розбудив телефонний дзвінок мами. Вона знала, що напередодні я мала вечірню зміну, тому так рано телефонувала б у крайньому разі:

  • «Донечко, не хвилюйся, почалася війна». В її голосі — турбота, захист і дивний, як для моєї мами, спокій. Це вже наступні дні з нею та нами трапилися ті всі речі, які описують психологи: заперечення, піднесення, пригнічення… Спокійним, розважливим був лише батько. У нашій присутності. Сам же потай пішов записуватися у ТрО. Не взяли через вік — 71. Дуже обурився і засмутився. Мама і тато — журналісти, тому на події та повідомлення реагують трохи інакше, ніж батьки моїх одноліток».

Сталося те, у що я не вірила до останнього: повномасштабне вторгнення рф в Україну. Уранці 24 лютого росіяни обстріляли Уманщину. Снаряди розірвалися у центрі Умані. Один чоловік загинув. Була також інформація про п’ятьох травмованих. Вона так би й залишилася для нас статистикою, якби не торкнулася родини, — однією з поранених була кума маминої сестри. Ця жінка працює бібліотекаркою у місцевому ліцеї. Того дня вона, як завжди, йшла на роботу. Після поранення жінка мала кілька складних нейрохірургічних операцій. Стараннями місцевих лікарів та дивом вона вижила, нині проходить складну реабілітацію. Це були перші цивільні жертви російської агресії 24 лютого у самому центрі моєї України.

24 лютого ми з чоловіком таки склали важливі документи: свої та двох синів. Серед паспортів, свідоцтв та іншого натрапила на десяток листів моїх малих до Миколая, які щороку ми з чоловіком забирали собі. В одному з них молодший просив здоров’я рідним, а собі — розуму і якихось солодощів. Цього вечора, уночі, я пригортала його і намагалася розмовами відвернути увагу та заспокоїти. Його серце билося так часто, як ніколи. Пізніше він пояснив, що дуже боявся отого слова, що почув у моїй розмові з бабусею: «війна».

Діти вже дорослі, тож самі склали свої рюкзаки. Ще була торба з речами для нашого пса. Він хвилювався найбільше. Знав, що такі збори — це якась нова подорож: може бути щось приємне, а може бути й море. Знайомство з морською стихією було трохи невдалим, тому 5-річний цвергпінчер Якуб, коли чує «на море», блискавкою мчиться на своє місце, де він законно почувається у безпеці. Цього разу він відчув, що буде щось ще гірше від морського шторму, хвилювався, просився на руки, скиглив.

У перші дні жителі та жительки Черкас гуртувалися і готували «бандерасмузі» для відсічі ворогу у рідному місті. У мисливських магазинах були черги. Чоловіки викупили усі набої та зброю. Одному з них адміністратор чи продавець вже на вулиці пояснював, що не продасть рушницю, бо покупець не має на це документів. Той роздратовано доводив своє: «Які збіса документи, ти бач, що робиться у країні!»

Зараз, здається, уже звикли до тривог та сирен. Так само звично, після кожного тривожного повідомлення, скоромовкою додаємо «а виздихали б». А після відбою: «Слава ЗСУ!». Вже не так лячно, як було першої ночі із сиренами, коли ми вперше спускалися зі свого найвищого на перший поверх у тамбур наших сусідів. До них приїхали діти та онук з Київщини. З трьома власними кішками та однією врятованою із зачиненої квартири подруги. Разом було тепліше та вдавалося на трохи забути про війну.

Котрогось з чергових тривожних вечорів спускалися зі свого верхнього поверху з видом на Дніпро і кручі східцями вчергове в укриття до сусідів, які стали найріднішими людьми у будинку. Пані прибиральниця у цей час мила під’їзд. Під завивання сирени! За звичним їй графіком. Наше прохання убезпечитися проігнорувала, гучно переставила величезні залізні відра з водою і продовжила мити східці. «Куди по помитому!» у її виконанні, здавалося, тої миті зупинило б навіть найвідбитіших орків.

На п’ятий день війни наш шумний, за потреби й без, пес Куба навчився не розтуляти писка зайвий раз у сховку, за командою «чшшшш», трохи звик до регулярних «пробіжок» східцями в укриття. До цього його ніщо і ніколи не могло змусити зупинитися у потребі «виговоритися».

Сьогодні, як і крайні 20 із 40 моїх років я і моя родина живемо у Черкасах, у рідному місті на Дніпрі зі своїм Хрещатиком, який, кажуть, старший від того, що у нашому Києві. Згадуємо приємні моменти з минулого, мріємо та будуємо плани. Наш син, Дарій, останні роки готувався до кількох вирішальних для нього всеукраїнських змагань з веслування, що мали б бути цього мирного літа. Днями переглядали фото у його телефоні. На одному з них, лютневих, — він із друзями на байдарках на воді. Це був перший їхній вихід на Дніпро цього року, як тільки скресла крига. Ще холодно, але дітям — ні: вони одягнені й у шапках і над ними блакитне небо без загроз.

Вірю, що дуже скоро мої діти вийдуть на Дніпро, під таким же блакитним українським і не загроженим небом. Впевнена, що у наших дітей ще будуть змагання з усіх видів спорту в усіх уцілілих та відбудованих українських містах. Слава Збройним силам України, усім мужнім українцям та українкам».


Оля Русіна — ведуча та журналістка Громадського радіо. Київ

Оля Русіна

«Від вибухів на світанку 24 лютого я не прокинулася — тоді у нас на районі їх було чути ще тільки віддалено. У першу хвилину після пробудження я не могла зрозуміти, чому телефон розривається від пропущених дзвінків і повідомлень із питаннями про те, де я і чи все гаразд. Потім відкрила новини і все зрозуміла.

Документи й аптечку я зібрала десь за тиждень до того. Ми з сестрою пішли по воду і продукти — до магазинів уже шикувалися черги, люди на вулицях були напружені та нервові, розгублені. До обіду у місті ще навіть подекуди працювали окремі кав’ярні, а по обіді стали поступово зачинятися навіть магазини.

  • «Я взяла аптечку, документи, ноутбук і один комплект змінного одягу (на випадок, якщо доведеться ночувати на роботі), і поїхала на Хрещатик 26. Добиралася у центр майже дві години — маршрутки ще ходили, але дуже рідко; коли вже на Хрещатику заходила у двір нашої будівлі, над головою пролунав сильний вибух. Тоді я ще не знала, що так звучить ППО, і підскочила».

Зайшла у студію, там сидів наш головний звукорежисер — розповів, що коли він заходив на роботу, якраз ввімкнулася сирена повітряної тривоги. Зараз він, до речі, боєць Нацгвардії, тому більше ми з колегами від початку війни його не бачили. Так само і в родинах багатьох моїх колег, де чоловіки чи партнери пішли на війну. Того дня наші ефіри раз по раз переривалися повідомленнями про те, що росіяни можуть бомбити урядовий квартал, і ми всі спускалися у бомбосховище.

В один із цих разів я навіть включалася у прямий ефір однієї канадської радіостанції, стоячи біля вхідних дверей (бо там ще ловив телефонний зв’язок, а глибше у бомбосховищі уже ні). Закінчили працювати того дня на дві години раніше, ніж звичайно, і стали роз’їжджатися додому. В метро люди уже лаштувалися на ночівлю. Пам’ятаю, мені тоді протягом дня писало страшенно багато знайомих і друзів іноземців, і я просто фізично не встигала всім відписувати, тому ввечері сфотографувала цю перетворену на бомбосховище станцію і виклала світлину у фейсбук, дописавши щось на кшталт — «зі мною все добре, я у Києві, росія почала повномасштабну війну, ось як виглядає одна зі станцій столичного метро — люди тут ночуватимуть, щоби врятуватися від бомбардувань». Додому наступного разу я потрапила не того самого дня, як планувала, а через місяць — але це вже, як кажуть, інша історія».


Сніжана Бовкун — копірайтерка, креативна менеджерка ГР. Херсон

Сніжана Бовкун

«Перше, що пам’ятаю — як крізь сон чула незрозумілі звуки з вулиці і мамин голос. Пару секунд — і чую, що мама тремтячим голосом каже «Юра, надо собирать документы» (які якраз були у кімнаті, де я спала). Ще трохи — і усвідомлюю, що за вікном щось сильно бахкає. Мимоволі згадую промову путіна, яку активно обговорювали з одногрупниками — всі мали погане передчуття в ті дні, хоча й сподівались, що нічого не буде.

  • «Десь у цей момент я вже прокинулась, але не відкривала очей — не хотіла. Першою свідомою думкою було «блін, мама знову хвилюватись буде». Зрештою, я відкрила очі — а мама стоїть поруч і каже: «Вставай, собирайся, нас бомбят» — і голос тремтить. На фоні без зупину бахкає.

Розум був чистим, хоча серцевий ритм точно трохи підскочив — це моя звична реакція у кризових ситуаціях. Спочатку я повинна do my best, а потім вже плакати, охкати чи сміятись. Тому я спокійно встала з ліжка, одягнула лінзи і пішла збиратись. Паралельно думала про бабусю, яка в ніч з 23-го на 24-те поїхала з нашого Херсона у Вінницьку область. Думала про хлопця в Сумській області, про те, як не хотілось його будити, бо надто рано (досі дивуюсь цій думці). Думала про подругу, яка живе за 20 кілометрів від Маріуполя. Думала, що певне, попрацювати за ноутом сьогодні не вийде. Склала до сумки базові речі і 2 томи манґи японською — шкода було залишати, раптом що.

О 7-ій ранку пішли з татом до АТБ. Закупились, простояли в черзі годину. Коли повертались додому, звернула увагу на АТБ-шний візок якогось чоловіка з купою памперсів для немовлят. Подумки подякувала за те, що у нас нема малюків вдома, про яких складно було б піклуватись під час війни.

Інші спогади з того дня надто туманні. Пам’ятаю тільки телевізор, який працював без зупину, і маму, яка плакала.

У той день було відчуття, ніби я — сторонній споглядач усіх цих подій. Я розуміла, що це відбувається зі мною, моєю родиною, але водночас — наче я тут ні до чого, це щось нереальне. Можливо, тому я заснула, як завжди, — швидко і до пізнього ранку».


Міла Мороз — контент-менеджерка, журналістка ГР. Гостомель

Міла Мороз

«За 4 дні до війни я скинула чоловікові статтю про ймовірний наступ росіян на аеродром у Гостомелі. Я написала «прочитай, але краще вже вранці» — щоб він не нервував. Він так і не прочитав, а 24 лютого прокинувся у нашому будинку недалеко від аеродрому від звуку чи то ракети, чи то винищувача…

Я на той момент вже два тижні як була з донькою на Закарпатті. Ми виїхали з двома валізами зимових речей, якихось книг, іграшок.

  • «24 лютого я прокинулася сама о 6 ранку, зовсім випадково в цей момент мене набрала подруга. Я здивувалась, а вона мені у слухавку: «Міла, поки ти спиш, почалася війна». Запам’ятаю назавжди».

У перший день я, мабуть, як і багато хто, піддалася паніці: знімала готівку, заправляла машину, винесла з супермаркету валізку з консервами і отим пакетованим молоком, яке можна зберігати не в холодильнику. Це все в перемішку з дзвінками та повідомленнями. Як ти? Де ти? То десь біля вас бахкало? Заплакала, коли мама з Дніпра сказала, що «чула вибух». Взагалі так дивно. Виявилося, що найцінніші в твоєму житті люди — це ті, хто запитує «як ти?» в перший день війни. І про яких так само з тривогою перепитуєш ти. Я була як натягнута струна. Ось-ось, і в сльози від звичайного повідомлення друга-білоруса: «Тримайтеся, ми з вами. Нам дуже соромно за нашу країну».

Чоловік виїхав з Гостомеля у перший день війни. Наші сусіди — аж 11 березня. Власниця садочка, куди ходила моя дитина, виїжджала під обстрілами першою хвилею евакуації. Її будинок згорів, а в садочок влучив снаряд. Мама одного з друзів моєї доньки розповіла, що росіяни вбили її сусіда.

Наша чотирирічна дитина, на щастя, поки що не почула жодного вибуху. Але вона щоразу плакала, як чула сирену в додатку «Повітряна тривога». Так що одного дня довелося його видалити.

Той місяць я часто помічала за собою якусь аритмію в серці. Перший тиждень я взагалі могла лише читати телеграм-канали, лежати, скидати донейти на армію, і трохи працювати (коли більше вже немає кому, всі по підвалах вночі, а я у відносно спокійному місці). Я зрозуміла, що моя реакція на стрес — завмирати. Тому що переважним моїм станом було — накритися ковдрою. Здавалося, це допомагає.

Весь місяць окупації Гостомеля пройшов у прийнятті, що додому ми не повернемося. Ми і досі не повернулися (хоча будинок вцілів), але зараз це наш свідомий вибір. Бо я все ще сподіваюсь, що наша дитина так і не почує жодного вибуху».


Мар’яна Чорнієвич — журналістка Громадського радіо. Київ

Маряна Чорнієвич

«триває 9-та година мого автопілоту. я дізналась, що таке вибух.
підступно, на самому світанку (браслет каже — була фаза «легкого сну»).
5 ранку. тепле ліжко. і «бабах». я така, глибокий видих, що це? це воно? і одразу до вікна. потім чую ще і ще. звук, як я потім додумала, нагадував обвал будівлі. коли вона падає гулко і з ехом.
і думаю — як написати про це колегам, щоб нікого не налякати.
пишу — стираю, пишу — стираю, надсилаю. з’ясовується — таке чула не лише я.

кажу — давай одягатись і йти. і згадую — ох, в мене ж голова немита. вирішую. спочатку в душ, бо раптом треба буде в укритті сидіти кілька днів і як же я з немитою головою?! (от такі думки спіткають людину, яка чує війну своїми вухами).
заходжу в душ і думаю — оце буде прикол, як зараз воду вимкнуть, абощо. але нічого, одягну кілька шапок і не простуджусь.
чую ще кілька «гуп», «гуп».
беру паспорти, гроші і думаю — треба на вулицю, треба на вулицю.
куди там — не знаю, бо найближче укриття одне на багато будинків. але думка одна — на вулицю.
душ, збираюсь, документи — майже мовчки. дихаю — через раз.
зрештою лунає сигнал тривоги. йти не йти. йти не йти. вирішуємо поки не йти.
влада каже — поки не почуєте тривалого сигналу тривоги — залишайтесь у домівках.
усе почалось о 5 ранку. окупанти діють по-каґебістськи.
наступної ночі біля нас збили ракету «Іскандер». відтоді, з 25 лютого, і до 9 квітня ми ночували у підвалі свого будинку».


Настя Горпінченко — журналістка, ведуча, кореспондентка Громадського радіо. На ранок 24 лютого була з робочою поїздкою на Донбасі

Настя Горпінченко

«Протягом майже місяця перед повномасштабною війною я була на Донбасі. Ми з колегами з Восток SOS працювали у містах та селах поблизу лінії фронту. Місцеві в населених пунктах, по яких вже довгий час не прилітало, розказували, що їх обстрілюють знову, обстрілюють так, що ті згадують 2014-2015 роки. Відчувалося, що щось от-от почнеться, проте я, здається, не вірила в це аж до ранку 24 лютого. Не вірила і не мала жодного плану.

24 лютого я прокидаюся від телефонного дзвінка о 5:20. Дзвонить телефон колеги. Я чую тільки:

— Костя, почалася війна. «Гради» працюють по всій лінії фронту. Збирайтеся.

Я встаю і починаю збирати речі. Їх не багато. Ми планували, що відрядження буде лише на тиждень, тож у мене із собою невеликий рюкзак та трохи техніки.

До цього щовечора ми пакували рюкзаки, аби у разі чого не витрачати час на збори. Цього разу, за іронією долі, вирішили не робити цього, напередодні ввечері багато жартували про «сьогодні точно почнеться», випрали майже всі речі, довго говорили і лягли спати тільки близько 2:00 чи 3:00.

А о 5:20 прокинулися.

  • «Я боялася подзвонити мамі, не хотіла налякати її, а вже набравши зрозуміла, що не можу сказати: «Ма, почалася війна», бо це здається якось занадто для першої фрази о 5-й ранку, тому мозок видає прочитаний на УП заголовок: «Путін оголосив про проведення військової операції». Ма, збери речі і документи. Ми зараз будемо виїжджати з Сєвєродонецька. У мене все добре».

Далі будуть нервові жарти і «не забудь взяти гітару». Ми вже знаємо, що колона російської техніки пройшла кордон і зайшла в Луганську область. Тому десь фоном у мене висить «а що якщо ми зараз будемо їхати, а на зустріч — російські танки», але все спокійно. Нову реальність видають тільки черги на заправках і хаос на дорозі. Я майже не нервую, бо я з тими, з ким, як виявляється не страшно опинитися у будь якій сраці, не страшно зустріти війну.

Дорогою говоримо з мамою. Вона в Охтирці на Сумщині. Каже — речі зібрала, але нікуди не поїде. Охтирку обстрілюють. Ми домовляємося зідзвонюватися кожні дві години, аби знати, що обидві цілі.

Далі буде майже доба у дорозі до Обухова, там чекатимуть решта колег, щоб разом їхати на Західну. Потім ще три доби і одна аварія відділятиме нас всіх від тимчасової кінцевої зупинки в Ужгороді. Я залишусь там на місяць».


Руслана Кравченко — ведуча аудіоновин на Громадському радіо. Буча

Руслана Кравченко

«В ніч на 24 лютого я спала мабуть з годину. В доньки за три дні — п’ятиріччя і я вирішила підтягнути всі приготування. Особливо подарунок: ми замовили їй великий ляльковий будинок, а він прийшов розібраним. Це була наша з чоловіком передвоєнна щоденна «забава» — скласти деталі докупи, поки донька в садочку чи спить. Ми складали і часто говорили про війну. Що, в разі наступу, в Бучі залишатися не можна, адже селище Гостомель від нас за якихось 5 кілометрів. А в Гостомелі аеродром. Як ми вважали, найбільш непідготовлений до оборони серед усіх столичних. Це ми бачили, коли їздили дивитись, як злітає «Мрія». Велика й велична машина, яку, здавалося, неможливо знищити…

Тоді я не встигла доскладати той ляльковий будинок, пішла спати. Я навіть не відкрила стрічку новин, хоча роблю це завжди перед сном і як прокидаюсь. Завжди з 2014 року. А тоді подумалось: «Зранку прогляну, що там до ранку може статись». На годиннику вже був ранок, 5-та година. А в Гостомелі вже мабуть сідав ворожий десант, десь в країні лунали звуки вибухів, працювала протиповітряна оборона. Зараз мені здається, що я все ж чула якісь дивні звуки, але не звернула на них увагу. Проспала я близько години й о 6-ій ранку у чоловіка задзвонив телефон. Мені спершу подумалось, що то будильник. Декілька разів я навіть вимкнула дзвінок нашого сусіда з будинку. Потім встав чоловік, взяв слухавку.

  • «Я одразу зрозуміла — щось сталося, але спочатку не могла повірити, що почалася війна. Чоловік був, як завжди, спокійним. Мене, навпаки, скував страх і розпач. Дитина спала. Сусідній Гостомель вже вибухав. Ми почали збирати речі».

Мабуть, як і всі, я склала в сумку щось зовсім непотрібне і не першочергове. Багато важливого, навпаки, не взяла. Тоді зовсім не думалось про речі. Мені хотілося залишатися в Бучі. Я казала, що може за декілька днів все мине. Чоловік стояв на своєму: «Я відвезу вас у безпечне місце». Я ще пручалася і казала, що в Бучі безпечно. Кому потрібне це маленьке красиве передмістя Києва?

Навіть якщо росіяни з Гостомеля все ж зможуть вийти до Києва, то Буча позаду ж… Але ні, цього не буде!

За годину ми їхали в автівці. Дитині, звісно, не казали за війну. Перші дні, здається, вона нічого не розуміла. А лиш, прокинувшись у свій день народження, найперше запитала: «Ми не вдома, бо вдома війна?».

24 лютого я подумки попрощалася зі своїм домом. А декілька днів тому ми повернулись у нашу Бучу. Ми їхали тією вулицею смерті — Яблунською, і не могли стримати сліз. Наша домівка вціліла, але надзвичайно великою ціною мирних жителів тихого передмістя».


Віола Бурда, шеф-редакторка новин Громадського радіо. Київ

«Я була тією людиною, яка до 5 ранку 24 лютого не вірила, що буде війна. Тому що будь-яка притомна людина розуміє, що це безумство. Я не збирала тривожну валізку, я не інструктувала дитину. В редакції ми домовилися, що, в разі як вночі почнеться війна, перший, хто це зрозумів, дзвонить головній редакторці, головній продюсерці і мені. В моєї дитини 25 лютого день народження і попутно я думала як організувати йому свято. Коли путін виступав 21 лютого — я сказала: він завуальовано оголосив Україні війну. Але прямо він нічого не сказав, тому залишалися запитання: коли? і, може, це ще не війна?

23 лютого ввечері я написала в редакційний чат, що 24 лютого о 5 ранку збирається Радбез ООН і варто, напевно, прокинутися і послухати. Колеги пожартували, мовляв, Віола, ти що, Радбез це про поговорити, спи.

  • «24 лютого я прокинулася о 5:06. Від першого вибуху. Це відчуття, коли ти ще не розплющила очі, а усвідомлення реальності навалилося всією вагою. Це війна і це факт».

Я підскочила. Схопила рюкзак і закинула гроші, документи свої, дітей, ще щось. 3 хвилини — тривожна валізка зібрана. Відкрила чат — купа пропущених мною дзвінків, повідомлень, колеги намагалися зорієнтуватися одразу у всьому — і що ми пишемо на сайті, і як ми мовимо на радіо, і що робить кожен з нас — виїжджає зі свого міста, залишається, і чи працюватиме транспорт…

Найцікавіше, що найтривожніші члени моє родини — молодший син і мама спали і не чули вибуху. Я сиділа на підлозі на кухні, там же стояв зібраний рюкзак, півнашосту ранку: «горить аеропорт Бориспіль». Горять інші аеропорти. Я зараз не можу навіть згадати ту хронологію подій, здавалося, що горить все навколо, а я сиджу в тихій квартирі, де всі сплять. Близько 9 ранку прокинувся молодший син: «Чого ви мене не розбудили, я школу проспав, я що, до школи не йду сьогодні?». Я не знайшла нічого кращого, аніж сказати без зайвих підготувань: «Ніхто нікуди не йде. Війна почалася. На нас напала росія». І дня народження теж не буде.

Зараз він постійно в розмовах повертається до того дня і розумію, що шокувала його. Але я не мала досвіду, і ніхто не мав, як сказати 12-річному підлітку про війну. Тоді я останній день з’їздила на Хрещатик на роботу, треба було зрозуміти, як ми працюємо просто зараз, допомогти десь, по-моєму навіть ми з Анастасією Багалікою провели годинний ефір. А далі я фактично нічого не пам’ятаю, бо подальші пару тижнів ніби злилися в один день. Пам’ятаю, що ввечері в мене було відчуття ніби я за день прожила якесь одне окреме життя. І після цього дня — я однозначно стала міцнішою».

«11 днів по тому я не розвертала камеру в режим селфі. Я боялася побачити себе на фото. На 11-й день я зробила перше з початку повномасштабної війни селфі — сидячи там же, в кухні, на підлозі».

Юлія Винник, кореспондентка Громадського радіо. Миколаїв

«24 лютого я прокинулася о 5-й ранку від звуку винищувача, який пролетів над нашою багатоповерхівкою. Робочі чати просто один за одним вибухали від повідомлень. Спочатку я не збагнула, що це дійсно відбувається, але потім стало все зрозуміло.

Через кілька годин я вийшла на вулицю, подивитись, що відбувається: великі черги на АЗС машин, людей стояло чимало до банкоматів та у супермаркетах. Я родом зі Слов’янську, подібний досвід пережила у 2014 році. Мені здавалося важливим залишитись вдома та виконувати свою роботу.

У той день я дізналася, що більшість моїх знайомих та друзів виїхали. Це відверто пригнічувало, тому що одразу відчула себе сам на сам з чимось невідомим. Загальна атмосфера у місті тоді була — хаос. До центру вибратись було вже проблематично, тому мій район поєднував з центром Інгульський міст. Ми одразу вирішили в редакції «0512.ua», що будемо робити основні меседжі у Telegram та намагатися писати цілодобово.

Я пам’ятаю, що в той день перепрала одяг та закупила продуктів, бо боялась, що відключать комунікації. Вночі стало ясно, що писати цілодобово важко новини, тому що журналіст теж людина, організм в стресі, дуже хотілось постійно спати.

Моїм ліжком був каремат та покривало у ванні. У ванні ми з кішкою нормально вдвох поміщались. 3 ночі ми так провели. Дуже боліла спина. Наразі ми працюємо дистанційно й чергуємо на стрічці. Це дуже зручно й допомагає емоційно не вигоріти.

Наступні дні війни змінили моє рішення щодо подальшого перебування у Миколаєві. Тому що поверхом нижче потрапив снаряд до сусіда. Це було 26 лютого. Снаряд впав тихо, вогонь випадково побачили сусіди і власними силами загасили. Тоді прийшла така думка: я не справлюсь одна, психологічно. Тому що чоловік — військовослужбовець 79-ї бригади. Перед війною мала закінчитись їхня ротація, але наразі він разом з побратимами б’ється за нашу свободу.

Я виїхала імпульсивно, швидко зібрала речі, взяла кішку й вийшла на автостоп. Мені пощастило. Спочатку мене підібрав таксист і погодився за 1000 гривень відвезти у сусіднє місто. Потім мені попався водій, який довіз до пункту призначення і не взяв ані копійки, хоча я наполягала.

13 березня мені подзвонила сусідка, повідомила, що у квартиру попав снаряд. Моя квартира найбільше постраждала з нашого будинку. Снаряд повністю вибив вікно, уламки пошкодили стіни, стелю, меблі й техніку. Мені просто пощастило, що мене там не було.

Наразі я живу третій місяць як ВПО у батьків подруги. Поряд друзі, відверто це рятує та надихає. Довгий час я не знала де брати теми для сюжетів, що робити, як себе тримати у руках. А потім ми з подругою почали трохи волонтерити — плести сітки та збирати дрібниці для підрозділу мого чоловіка. Допомагати комусь – дуже відволікає, з’являється натхнення для створення сюжетів. Тому вірю у Перемогу усім серцем!

Ганна Прокопенко, кореспондентка Громадського радіо. Маріуполь

«Увечері 23-го ми з’їздили в гіпермаркет, купили дещо для облаштування квартири. Погуляли — було сонячно і тепло. Пили чай з яскраво жовтих бабусиних чашок, які я дуже люблю, але рідко витягала з шафки. Потім поїхали до батьків, пили вино і багато сміялись. 

Зранку 24-го ми з сестрою збирались на пробіжку біля моря. Рано прокинулась, побачила за вікном дощ, зайшла в месенджер, аби написати сестрі, що погода погана. Побачила безліч повідомлень від колег з інших міст. Усі писали, що їх бомблять. У моїх редакціях зі сходу були лише я і колеги з Луганщини. Але писали про бомбардування не ми. Писали північ, південь, захід. Я не повірила. Потім редакторка написала, що всі сьогоднішні робочі плани скасовуються. 

Я звикла, що ми давно живемо поряд з бойовими діями. Але тепер стало не по собі. Обдзвонювала родичів, намагалась не плакати у слухавку, аби їх не засмучувать. Маму відпустили з роботи, вона прийшла мене обійняти. В її обіймах розплакалась. 

Далі як в тумані — пакування тривожних рюкзаків, безкінечні черги на заправках, біганина в пошуках продуктів, питної води і дитячої суміші для малого подруги. І вибухи. Гучні вибухи по околицях. 

Коли під звуки градів включалась в ефір Громадського радіо, бігла з останніми рибними консервами до себе на шостий поверх. Дихання збивалось, і ведучі подумали, що я дуже злякалась. Але тоді я просто бігла і тому захекалась. А от по справжньому злякалась, і зрозуміла, що це не «побахають пару днів і перестануть», вже за пару днів… І кожного дня ставало все гірше».

Валентина Троян, ведуча, редакторка регіональної служби. Київ

«24 лютого, як і всі кияни, я прокинулася від вибухів. Не згадаю точний час, але близько п’ятої. Із зібраними наплічниками з чоловіком та дитиною перемістилися до коридору. Я почала моніторити сайти, Telegram-канали, але не наважувалася писати колегам у робочий чат. За кілька днів «до», я, скажімо так, настільки замучала колег, які ввічливо вислуховували мої роздуми про війну, що того дня, я вирішила замовкнути. Ось такий невчасний цензор прокинувся у мені вранці 24-го. І вже коли колеги почали писати у чат, я також долучилася. І ми разом почали моніторити ситуацію та міркувати, як працюватимемо далі.

Того ранку я йшла на роботу пішки. На вулицях були затори та черги. Більшість магазинів закриті. Відзначила, що це добрий сигнал — власники усвідомлюють загрозу та не наражають працівників на небезпеку. Це вам не Луганськ 2014-го, коли комунальники під обстрілами поливають троянди, люди поспішають на роботу і почуваються винуватими, бо через ті обстріли спізнюються. У роботодавців реально не було алгоритму дій. І це при тому, що соціальна напруга зростала кілька місяців.

Але ж у нас на Громадському радіо цей план був. І було розуміння, що безпека — це головне.

Того дня ніхто не розгубився — роботу переформатували, потреби одне одного, сімейні обставини врахували. І, хоча, нас конкретно так розкидало по країні та поза її межі, ефір Громадського радіо не припинявся ні на день.

Днями колега Анастасія Багаліка спитала, які зміни у моїх відчуттях та поглядах відбулися за ці три місяці.

Найголовніше — це моє ставлення до українських бійців. Виїжджаючи з окупованої території у 2014-му я бачила українських бійців і мені було їх шкода. Хотілося обійняти, подякувати і попросити берегти себе. Але ж 24 лютого це вже була така шалена повага, любов і така віра… Я не думала, що можна мати настільки сильні відчуття до армії своєї країни. А з іншого боку, це природно, бо завдяки їй я пишу цей текст у своєму другому домі, у Києві».


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини