Зруйнована будівля у Старому Салтові/Фото: Анна Черненко
Раніше через селище Старий Салтів пролягала дорога до популярних місць відпочинку Харківщини. Нині село спустошене і заміноване. Місцеві рибалки облаштували сполучення водосховищем на човнах, оскільки міст через нього розбили, аби не допустити просування російських окупантів.
Асфальт, у якому зарилися нерозірвані боєприпаси. До кістяка згоріла школа, на подвір’ї якої десятки вирв. Храм зі зламаним від обстрілу хрестом. Зруйнований міст, що з’єднував береги водосховища. Так зараз виглядає селище Старий Салтів Харківської області.
Через нього до війни пролягала дорога до популярних на Харківщині місць відпочинку. На берегах Печенізького водосховища чи інакше — Салтівського моря — розташовані туристичні бази, місця відпочинку, яхтові клуби. Восени місцеві ліси були заповнені грибниками. Раніше б кожного, хто в’їжджає до селища, зустрічали прилавки, заповнені грибами. Тепер ліси заміновані, а селище міського типу — безлюдне. До кожної проїжджаючої автівки у пошуках їжі біжать покинуті собаки.
Старий Салтів звільнили ще на початку травня, але люди досі повертаються сюди помалу, каже Юрій Божко. Він місцевий, згадує, як доводилося ховатися та вивозити сусідів з-під обстрілів.
«Це — лікарня. Багато місцевих у цьому підвалі жили, із усіх будинків бігли рятуватися. Тут жили близько 30 людей. Кого могли, ми забирали. Не те щоб, кого могли… Ми просили, благали їх забрати звідти. Тут готували їсти. Ось, котел зробили, який могли зробити. Сюди спускалися. Ось тут воду набирали», — говорить чоловік.
Юрій — один із небагатьох, хто зміг приїхати додому одразу після деокупації. Негайно повертатися було вкрай небезпечно: тут ще довго тривали обстріли. Чоловік став свідком того, як росіяни розбивали Старий Салтів. Поки їх не відкинули з лівого берега водосховища, по правому вони гатили щодня — згадує Юрій.
«Ми заїхали на другий день, коли ЗСУ зайшли сюди. Горіли ще БТРи. Сумно. Але ще було на що дивитись, а потім — агресія з того боку, вони просто почали знищувати низ. Просто розбивали все підряд», — розповідає чоловік.
У Старому Салтові поки не працює жоден магазин. За всім необхідним люди їдуть до Чугуєва чи Харкова. Волонтери і влада доставляють гуманітарні вантажі. Але досі немає комунікацій. Тож потреб у 3,5 сотень людей багато: від живлення до будматеріалів, щоб вберегти будівлі від остаточного руйнування. Але головна — міст. Споруду через Печенізьке водосховище розбили, щоб зупинити наступ російських військ. Без мосту єдиний спосіб дістатися до сіл на лівому березі — це кілька годин об’їзних доріг або човен. Переправу зараз організували двоє місцевих рибалок: Юрій і Антон.
На зміну Юрія припав чималий вантаж: місцеві згуртувалися, щоб відправити навколишнім селам газові балони. Щойно перевозить їх, завантажує пасажирів. Тут чоловіки, жінки, діти. У кожного клунок із продуктами чи ємністю для пального. Малі везуть чіпси та кока-колу. Кажуть: скучили. Юрій поки витягує човен на берег розповідає, що іноді не може стримати сліз, коли за пів року люди вперше бачать своїх рідних тут на березі.
– Хлопець жінку на руках заносив. Я не знаю, чи родичка. Він заносив на човен, щоб плисти на той бік. І там виносив її. Важко їй було повертатися додому, стільки часу минуло. Вона схудла сильно. Її родичі до Харкова забрали. Вона плаче. Це страшно бачити. Людям допомагати потрібно, тому що час важкий.
– Фінансово вам допомагають, чи це волонтерство?
– Ну, як допомагають. Хто хліб дає, хто — цигарки. Яка є можливість.
Його напарник Антон, коли немає людей, вудить рибу. Каже, година пік на їхній водоймі — ранок і час трохи після обіду. Тут вишикуються у чергу на човен. Але бувають і негайні запливи, коли везуть поранених із Куп’янської громади до Харкова. Тоді їхній човен стає бортом швидкої допомоги.
«Перевезли. Вчора ранило у Вовчанську. Ногу щебнем перебило. Все — буде жити. Все буде нормально».
Сергій — ще один мешканець Старого Салтова. Він рибалить просто з моста поруч із провалом. Чоловік пам’ятає, як водосховище тільки створили, затопивши кілька сусідніх сіл. Тепер планує спостерігати, як відновлюватимуть міст. Жартує, що під час окупації не виїжджав і не рибалив, тепер останнє надолужує:
«На піджарку, на юшку. Вже набридли каша, тушенка та, хочеться риби смаженої, юшки поїсти. Так і живемо, як можемо. Думаю, що вони вже не повернуться. Аби тільки не повернулися. Буває, прокидаєшся і думаєш, аби тільки не повернулися».
Анна Черненко, Харків, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
В одному з гаражів Києва сильно пахне каніфоллю. На столі лежить FPV-дрон і деталі до… Read More
У Богдана день народження 13 лютого, і свій тридцятирічний ювілей і 31 рік він зустрів… Read More
Редактор «Європейської правди» Юрій Панченко на Громадському радіо розповідає про свою поїздку до Косова, незалежність… Read More
15 квітня координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова написала «пост відчаю»: «У Медійної… Read More
«Я віддала йому 8 тисяч доларів, щоб мене відпустили. І він сказав, що вони тепер… Read More
Одним з наслідків війни Росії проти України стала нестача кадрів, у журналістських редакціях також. Хтось,… Read More