Роман Шипіков зі Львова. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну він працював за кордоном. 22 лютого, за дві доби до початку, мав їхати до Німеччини. Але залишився, бо каже щось наче передчував.
«Я думав, що буде війна. Та я вже щось передчував таке. Тоді якраз почали літаки прилітати в Київ з озброєнням. Я зрозумів, що не потрібно мені їхати, щоб потім за пару днів не вертатись назад».
27 лютого пішов до військкомату, де записали його дані і сказали прийти наступного дня.
«Оскільки я сам зі Львова, то знаю, що в Яворові є 24-та бригада, яка в той час стояла на сході. І я пішов в неї, 24-ка, то є піхота. Так що я пішов одразу, я довго не роздумував на рахунок того йти чи не йти. Перед тим я приїхав в грудні, бо я переважно в Україні не був. Працював у Польщі, в Німеччині, але коли почалася війна, то пішов на фронт».
12 квітня 2022-го у місті Попасна Луганської області, яке нині окуповане російською армією, Роман отримав поранення. У правій нозі перебило нерв, через що перестала відчуватися стопа.
«У мене багато поранень було. Найважче то було тут вище коліна. Міна прилетіла і мене трохи так всього трохи покосило. Осколки прилетіли по всьому мені, в одну ногу, в другу, в руки прилетіло».
Побратими вчасно наклали турнікети, близько був медик, тому першу допомогу Роману надали швидко і так само оперативно відвезли до тоді ще цілого міста Бахмут Донецької області. Того ж дня і прооперували.
«Беха приїхала за мною, зразу теж з Бахмута, хоч в Попасній були обстріли. На евакуацію тільки вночі приїжджали за хлопцями. Хто був легенько ранений або легенько контужений, а моє поранення сталось о другій годині дня, так одразу і за мною приїхали. То оперативно. Тому дякуючи хлопцям, я ноги не втратив і вижив».
Наступної доби провели дві операції у Дніпрі. Далі — повернення до Львова. І вже вдома Роман мав майже 20 операцій.
«Ви зрозумійте: коли я приїхав до Львова, то мене дружина годувала. У мене всі ноги і руки були перебинтовані».
Там у його організмі і виявили важку інфекцію — синьогнійну паличку. У Львові її вилікувати не могли, треба було їхати до Польщі. При нормі до 5 в організмі Романа ця інфекція мала аж 101 пункт. Через те з 28 липня минулого року чоловік за кордоном. Вилікувати інфекцію вдалося аж восени і лише у жовтні почалася повноцінна реабілітація, адже права нога потребувала допомоги. Важливо, що усе лікування та реабілітацію Роману організовує Міністерство оборони України.
«Має бути в мене ще одна операція. Мені мають зафіксувати стопу на 90 градусів. Він вже буде, бо коліно у мене не згинається».
Роман каже, що порівняти його стан у цей самий період минулого року і зараз — це просто небо і земля. Для прикладу: якщо раніше їжу йому приносили до палати, то тепер він сам ходить до їдальні і загалом може забезпечити себе у всьому.
«Головне, щоб мені тепер зробили ще на стопу операцію і я почав ходити вже сам, самостійно».
Мені стало цікаво, як виглядає звичайний день Романа на реабілітації і я попросила його розповісти це для усіх нас.
«Десь на 9:30 приїжджаю на реабілітацію. На ногу я праву вставати не можу, тому мені дали тут ходунки, такий балкончик, а на коридорі у мене є крісло, то я їжджу на кріслі. Приїжджаю тоді на реабілітацію і тут одразу гідромасаж мій там 20 хвилин, 30 хвилин. Це така ванна, я туди ноги опускаю і там булькотить. Після гідромасажу мені ще вигрівають той нерв. Мають спеціальні лампи, хвилин 20. Після того вже займаються масажем. Там ще є такі драбинки, які мені потрібні. Я стаю біля тих драбин, щоб праву ногу укріплювати, починати стояти трохи на ній. Такий-то у мене процес. Пізніше, о 16:30, я ще їду в кріокомору. Це така морозильна камера, з -100°C, там на три хвилини лише пускають. Так що отак займаюся. А субота, неділя — вихідні. Розумієте, то Європа, там відпочивають у суботу, неділю».
В Україні фізична терапія існує лише з 1993 року, це молода наука. У колишньому совєцькому союзі фізичної реабілітації не існувало, а була — лікувальна фізична культура. Тож фахівців з фізреабілітації досі недостатньо.
Фізичний терапевт Ярополк Пшик, який зараз служить у Збройних силах України бойовим медиком, говорить про те, що у майбутньому нас чекає маса військових та цивільних, які потребуватимуть ґрунтовної фізичної терапії, відновлення і, безумовно, розуміння.
«Немає системи, яка готова прийняти цю кількість військових. Ба більше, навіть якщо буде система — немає фахівців. Ми маємо поодинокі класні центри, наприклад, на заході, у Львові чи в Києві є пару, але це є не системна штука, тому це катастрофа нас чекає, якщо наш уряд не запровадить жорсткі реформи в тому плані.
Я не володію повною інформацією, що зараз відбувається, позаяк не маю доступу до неї. Але володію історіями десятків військових зі своєї бригади або з інших. Якщо оцінити їхній досвід, то мені здається, що нічого не відбувається. Ми можемо згадувати зараз локальні випадки Superhumans чи Unbroken, але це ж не про систему. Ми з вами всі чекаємо, що війна закінчиться. Але чому ми не кажемо про те, що нас чекає велетенська проблема повернення мільйона хлопців? Хоча кажуть, що ніби мільйон двісті. Що з ними робити? Куди їх?».
І для змін у системі реабілітації, як пояснює фізичний терапевт, а нині бойовий медик ЗСУ Ярополк Пшик, не треба вигадувати умовного велосипеда. Всі досвіди уже є, просто поки що в інших країн, не в України.
«В основі нашої проблеми – брак кадрів. І не треба бавитися в переатестації чи у щось подібне. В такий час, як ми є зараз, потрібно відібрати хороших, навіть не кажу найкращих, а просто хороших, і за кошт держави направити їх на навчання, за кордон. Німеччина, Польща, Англія — дискусійне питання куди, але є варіанти. Зараз створити центр – це навіть не половина праці, я вам так і скажу. Бо центр без людей не працює».
Зараз, на війні, Ярополк вирішив проводити онлайн-консультації з фізичної терапії. Онлайн-консультації. Прямо з фронту. Чи комфортні для цього умови? Навряд. Чи завжди все йде за принаймні точково складеним графіком і планом? Навряд. Але, каже, брак інтелектуальної праці, брак свого фаху (хоча звісно робота бойового медика ймовірно трохи нагадує попередню роботу, але це точно не про консервативну медицину), усе це дається взнаки. І взагалі — хочеться хоч трохи відволікатись.
«Бо армійське життя воно специфічне. Як би ти не був налаштований працювати на одну мету і так далі, але це є армійське життя, і тому хочеться мати щось того, що ти мав колись».
Фізичний терапевт каже, що, поспілкувавшись з пацієнтом, почувши його скарги, отримавши відповіді на певні питання, з точністю до 90% вдається встановити, що саме у пацієнта є і чого він потребує.
«Опісля я кажу їм, що робити, відзнімаю вправи, які їм треба робити, відсилаю їм їх. Даю їм певні опитувальники по їхньому стану, аби визначити якийсь рівень, щоб зрозуміти з чого ми починаємо. Якщо необхідно, то призначаю їм якісь дообстеження, тобто я повністю займаюся ними».
Наша столиця, Київ, уже рік як співпрацює з Почесним Консульством України у польському місті Тарнув. Консул звернувся з пропозицією допомоги, місто запропонувало організувати сімейну реабілітацію для захисників та захисниць. Важливо, що місцеві громади фактично не бачать військового у себе на обліках, поки він не стає цивільним. Тож Київ, пояснює заступниця голови Київської міської державної адміністрації з соціальної політики Марина Хонда, співпрацює з Польщею саме у допомозі тим, хто відслужив і має статус учасника чи учасниці бойових дій.
«Польща бере групу військових з родинами або родини загиблих, вони виїжджають в Польщу на два тижні і там з ними проводиться така соціалізація і реабілітація у частині повернення, адаптації до цивільного життя. Ми завжди говоримо про медичну реабілітацію, але далі за медициною має йти соціальна реабілітація і адаптація, от власне це все має продовжувати робити громада».
Пані Марина наголошує, що дуже важливо людину, яка була учасником/учасницею бойових дій, у контексті реабілітації сприймати разом з їхніми сім’ями, адже військові повертаються до рідних з таким новим досвідом, якого ніхто з домашніх не знає.
«Для нас це був новий досвід, скажу відверто, але, як показала практика, це працююча історія. Чому? По-перше, це не наше ноу-хау, це досвід, який є в США, коли виїжджає родина і є методики, які вчать спілкуватися військового, дружину, дітей з новим досвідом, адаптуватися один до одного в нових реаліях. Ні дружина, ні діти, вони дуже часто не готові, не знають, як спілкуватися, які питання ставити. Це тягне за собою конфлікти, тягне за собою непорозуміння, людина заходить у всій внутрішній стан, в депресію. Спілкується з побратимами, бо там зрозуміліше, бо там є спільний досвід. І наше завдання: зберегти родину, навчити її спілкуватися, комунікувати, допомагати захиснику та захисниці, які повертаються. Це така соціалізація і реабілітація».
За цією програмою на реабілітацію до Польщі вже їздили 395 людей. А далі має бути більше, бо далі реабілітацію нашим захисникам та захисницям будемо влаштовувати, де б ви думали? Звісно, на своєму деокупованому рідному півдні.
«От власне цей проєкт ми спробували і я сподіваюся, що коли буде наша перемога, буде можливість проводити такі речі на території України, на півдні, наприклад, України, ми це будемо робити системно і в більшому об’ємі».
Одним з фондів, які допомагають українським військовим з лікуванням та реабілітацією відтоді, коли агресія Росії торкнулась лише півдні та сходу і це називалось антитерористичною операцією є польський проєкт “Добрий брат”. Він працює з 2014 року, на півночі країни у місті Осєк, за 100 км від Гданська. Основний їхній напрямок — травми опорно-рухового апарату, каже президент фонду Маріуш Марковскі.
«Також займаємось неврологією, але оскільки вона дуже тяжко дається, то беремо лише по одному-двої пацієнтів на рік. Але вони бувають у нас і по 3-4 місяці, щоб дійсно був результат. Також готуємо кінцівки до протезування, але самим протезуванням не займаємось. Це все робимо безкоштовно. Підтримки від держави у нас немає це все на мої гроші, гроші моїх друзів, гроші конкурентів. Кожен щось допомагає, з цього робимо групи і лікуємо».
Я попросила пана Маріуша розповісти три історії лікування та відновлення, які з-поміж усіх особливо показові і які змушують рухатися і не зупинятися на цьому шляху допомоги українцям.
«Був хлопець у якого права рука зовсім не працювала. Він був у нас двічі, сам родом з Калуша, здається. Це Івано-Франківська область. Пам’ятаю під кінець другого разу, як він у нас був, я приїхав, ми зустрілись і він мені руки подав потиснути. Це було щастям. Ще одним із найскладніших наших хлопців був Олександр Козачок, який приїжджав разом з батьком. Він сам ходити не міг. У нього сильно була поранена голова, він був у нас разів зо чотири. Ми його вчили, щоб тіло його запрацювало, щоб слухало його, щоб він міг ходити. І пам’ятаю був ажіотаж в інтернеті, коли Олександр приїхав на кладовище до своїх побратимів і став на коліно. Це було щось таке у що ніхто не вірив, що це можливо. Ще одного разу приїжджав до нас хлопець, якому в Україні сказали, що він ходити не буде. Ми за два рази по три тижні йому допомогли і він у нас побіг».
Пацієнтів фонд “Добрий брат” шукає безпосередньо через Міністерство оборони та Міністерство внутрішніх справ України (це про Нацгвардію). Реабілітація тут триває три тижні. Але якщо фахівці розуміють, що пацієнту чи пацієнтці цього замало і можна ще допомогти, то людина приїжджає знову. Завдання фонду, як каже пан Маріуш — навіть не стільки прореабілітувати, а скільки вилікувати.
«І на основі цих списків відбираю кандидатів на лікування. З кожним з них я бесідую, тобто якщо мені дають список з даними 65 людей, то я з кожним і них бесідую. Розмовляю з ними, щоб розуміти чи можемо ми допомогти, чи ні. Також так само спілкуюсь з тими, хто звертається безпосередньо через наш сайт».
Про успіхи у створенні центрів реабілітації для військових в Україні я розповім у наступних епізодах. А поки хочу сказати ось що — від нас з вами, цивільних, залежить який тил ми підготуємо, який тил зустріне наших захисників та захисниць після перемоги над поки ще російською федерацією. Тож робімо все можливе, аби нам було не соромно, а було гордо — що герої та геройки повертаються у гідне їх суспільство.
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS