Мар'яна Чорнієвич
«Раніше діти говорили «тьотя-робот», зараз вже немає переляканих очей» — ветеранка АТО, яка втратила ногу на війні
Автор
«Мама, бачиш, у неї немає ноги, але вона сильна. Ми теж маємо теж бути такі сильні, як вона»
Ольга Бенда — ветеранка АТО. Вона приєдналась до лав ЗСУ у 2016-му. Їй було 24, її сину — рік і шість місяців. Вирішила, що повинна допомагати боронити Україну. Ольга служила у 72-й бригаді імені Чорних Запорожців, на посаді кухаря. Готувала на понад 100 бійців, здебільшого на буржуйці на дровах.
«На той момент ще не дуже хотіли брати дівчат в частини військової, особливо без відношень. І нам повідомили, що є можливість потрапити на військову службу, щоб підписати контракт, але потрібно їхати в Старичі, є посада кухар. Нам сказали, що якщо ми себе зарекомендуємо на іншу посаду, якщо покажемо, що ми кращі на іншій посаді, ніж на тій, що зараз нас обрали, тобто кухарем, то можуть нас перевести. Така практика була».
Ольга втратила ногу у травні 2017 року внаслідок обстрілу російською армією українських позицій. Доти її підрозділ вже працював в АТО 8 місяців.
«Почався обстріл нашої позиції. Перший прихід біля кімнати, там все вибило. Я прокинулася на ліжку, ліжко стало посеред кімнати і потім почула другий вихід снаряда і відчула, що він до мене летить. Проснулася, почала кричати, прибіг хлопець, почав спитати, що щось сталося, чи я можу ходити. Казав, мовляв: «Вставай, давай перелазь за нами». Якось я перелізла через ліжко, вчепилася йому в шию і він запитав, що в мене болить. Я йому сказала, що нога, і втратила свідомість».
Після поранення Ольгу відвезли до госпіталю в Авдіївці, тоді у Покровськ, Дніпро. Кінцевою точкою став Київський центральний госпіталь. Усе це за три дні. У липні, через два місяці після поранення, Ольга вже мала протез. Реабілітацію проходила в Ірпінському госпіталі на Київщині. Пригадуючи той час каже, що звісно на початках були і сльози, і розпач, але підтримка сім’ї допомогла не впасти духом. Тому отримавши протез одразу хотіла вчитись ходити і зайвий раз не зволікати.
«Коли я вже навчилася ходити, я в вересні поїхала у відпустку, забрала сина свого, старшого вже на цю мить, забрала його в Київ. Йому вже тоді було три роки і якби в мене не було можливості особливо лежати і не вдягати протез. Це для мене теж була така, знаєте, реабілітація. Так що постійно я була в протезі і зараз я теж постійно в протезі. Тому що я, коли без протеза, почуваю себе ну не те що неповноцінною, а безпорадною якось. Навіть коли я підвернула ногу і потрібно було лежати три дні, то це було важко, тому що я розумію, що і рідним важко, потрібно і біля мене, і біля дітей. Тому я тільки з протезом».
Протез, каже Оля, має витримувати все, що вона робить, ставиться до нього як до своєї ноги. Загалом у неї чотири протези: для повсякденного життя, для бігу, для плавання та для активних навантажень. Найважчий — повсякденний, там крута і дуже функціональна стопа, найлегший протез — для бігу. За словами Олі, навіть не відчувається. До поранення дівчина займалась легкою атлетикою. Після травмування її якогось разу запитали, чи хотіла б вона бігати, на що ветеранка відповіла: “Можна спробувати, чому ні”. Все почалося з того, що набігала, 2-3 хвилини.
— І, коли зробили протез, я вчилась заново бігати. І у 2019 році бігла дистанцію 10 км на марафоні морської піхоти Marine Corps Marathon у Вашингтоні. Беру участь іноді в Іграх героїв, там силові навантаження йдуть. Так, стараюся жити активним життям, але зараз я в декреті, так що я трошки зараз цим не займаюся.
— Трохи інше активне життя ведете?
— Так, знаєте, нічим не відрізняється. Особливо потаскати гірку 20 кілограмчиків маленьку. Те ж саме, що сходити в спортзал.
Свого протеза Ольга ніколи не соромилась і не приховувала. Сукні, шорти не зникли з її гардеробу. Чи сприймає українське суспільство людей з протезами за норму, чи не звертає на це увагу — питання дискусійне. Але, на думку Ольги, сприйняття таки змінилось, хоч працювати, звісно, ще є над чим.
“Спочатку були такі погляди дуже цікаві і від дорослих, а особливо від дітей. “Тьотя-робот”, — говорили діти. Зараз оскільки суспільство бачить вже не одну людину таку, а багато хлопців, дівчат з пораненнями, з протезами, то можна сказати, що якось вони спокійніше стали до цього відноситися. Немає переляканих очей і не відводять очі. Якось зустрілась з подругою і її дитина каже : «Мама, бачиш, у неї немає ноги, але вона сильна. Ми теж маємо теж бути такі сильні, як і вона».
«Хто хоче робити — той робить»
Багато, якщо не більшість, проєктів, ініціатив, які підтримують і допомагають ветеранам та ветеранкам в Україні є приватними. Поки це стала практика, сподіваємось будуть зміни. Але водночас і від наших країн-партнерів з-за кордону ми часто отримуємо підтримку не лише на державному рівні, але й точково — від людей чи організацій, які не осторонь, яким не байдуже.
Так, волинянка Анастасія Білокурець з початком великої війни Росії проти України стала учасницею проєкту Iron Camp Help у польському місті Познань. В Україні дівчина була у паралімпійському спорті — у резерві збірної з паратхеквондо, має вроджене ураження плечового нерва. Проєкт Iron Camp Help належить Кшиштофу Стерну. На початку війни чоловік допомагав Україні гуманітаркою, але з часом до нього у спортивний зал на реабілітацію та відновлення почали приїжджати, як цивільні, так і українські військові. Відтоді проєкт зріс масштабно, адже окрім реабілітації Кшиштоф допомагає і з протезами, і з колісними візками, когось для підтримки возив до Іспанії, а одному хлопцю — подарував квиток на концерт Бейонсе, для підтримки, для віри, що життя продовжується. Попри все.
«Мені шкода стало, що є місія, але не всі знають про неї. І тоді я стала поширювати більше через своїх знайомих інформацію про цю допомогу. Я початково подзвонила в «Інваспорт» наш Волинський, тому що все одно в «Інваспорті» дуже часто були учасники АТО, тобто ті самі перші. І ми з ними завжди перетиналися, тобто цеце вже ті, хто попадав на якісь реабілітації. І я подумала, що в них є контакти нових учасників бойових дій і тому вони зможуть людей залучити. Я написала в себе в Instagram допис про Iron Camp Help, щоб, можливо, хтось десь поширив. Так само люди поширювали між собою. І так якось воно пішло поміж людей, якщо чесно».
Завдяки цим комунікаціям вдалося зібрати групу на першу велику реабілітацію. Взагалі цей зал Кшиштоф Стерн створив просто як звичайний спортзал. Це через обставини він тепер приймає українців, які потребують реабілітації.
«Вони були тут на реабілітації, кожен день вони їздили туди в зал і мали тренування. Спочатку Кшиштоф думав, що це більш такі спортивні хлопці приїдуть, «на спорті», як то кажуть, тому планувалось по два тренування, але зрозуміли, що одного і реабілітації вистачить з головою. Так і відбулась перша реабілітація. Далі вже просто приїжджали якби поодинокі бійці. Пам’ятаю, приїжджав військовий з двома протезами. Його вчили ходити на них, реабілітували, підганяли всі м’язи, під ті протези. Це колосальна робота, якщо чесно.
Загалом він робить наголос на українцях. До речі, Кшиштоф мені навіть трохи розказував, що, якщо чесно, поляки йому теж писали, мовляв, «а чому українці, що мало поляків є, яким треба допомога?». На що він відповідає, що місій вистачає і «хто хоче говорити, той буде говорити». От він, наприклад, захотів допомогти і він просто допомагає. не задумується».
«Мета фізичної терапії — по максимуму повернути людину до її попередніх умов життя»
Завдання фізичної терапії як такої, пояснює фізична терапевтка центру Незламні Роксоляна Шміло, повернути людину до її попередніх умов життя у плані фізичного та психологічного здоров’я.
«І якщо, умовно, ми не здатні зробити це на всі 100%, то ми мусимо зробити хоча би так, щоб людина після певної нозології почувала себе добре у звичайному житті».
Роксоляна працює здебільшого саме з військовими, які втратили кінцівки. Щодня є, як групові, так і індивідуальні заняття. План реабілітації фізтерапевтка формує сама, з того, що вважає доцільним і корисним.
«Те, що ми використовуємо на групових, — це мати і власне тіло. Бо насправді їх, коли приходить багато, то думати, що виконувати з інвентарем було б дуже складно і дуже багато часу б займало. А так я ще, коли запровадила ці групові заняття, то розуміла, що на них має виділятись година часу, щоб хлопці були залучені. На циї заняттях ми працюємо над м’язами, але, крім того, вони ще спілкуються, знайомляться один з одним, веселяться, і це теж знову ж таки емоції. І так я розумію, що зараз, коли вони прийдуть до мене на індивідуальні заняття по черзі, то їм вже буде якось веселіше».
За державними нормами, курс реабілітації триває від 14 днів до 21. Залежно від травми. Але що таке 2-3 тижні ми всі, в принципі, знаємо. Тому і в центрі, де працює фізична терапевтка Роксоляна, пацієнтів та пацієнток реабілітують стільки, скільки потрібно. І загалом, каже, на рівні держави є мова про те, що ці 2-3 тижні треба змінювати.
«Зараз всі працюють на те, щоб збільшити кількість і тривалість цих курсів. Бо кожен свідомо розуміє, що після втрати кінцівки, наприклад, цього часу занадто мало. Замало навіть для того, щоб підготувати куксу, поставити протез і навчити ходити на ньому».
Можу припустити, що серед вас є ті, хто не мали справ з фізтерапевтами. І дехто може думати, що якщо людина фізичний реабілітолог, то має бути міцною, ба навіть крепкою, мати багато фізичної сили, бо треба крутити-вертіти пацієнтами. Насправді ж — це не так.
«За допомогою того, що у нас є кушетки, які підіймаються вгору, у нас є ці гультмани, на які ти фіксуєш пацієнта, пацієнт йде, ти просто з боку біля нього йдеш, шліфуєш умовно його ходьбу, але ти знаєш точно, що він не впаде, тому що ця підвісна система його зловить. І дуже багато є таких речей, тобто не потрібно там докладати якоїсь власної сили. Головне, щоб тут було (у голові – ред.). Все решта воно піде як по маслу, бо це не фітнес і так далі. Я собі не уявляю, якби я сама тримала, підіймала… Чесно, я би тут не пропрацювала і тижня. І ніхто би не хотів йти працювати».
Наостанок я попросила Роксоляну Шміло, фізичну терапевтку центру Незламні, розповісти про одну вправу, яка їй особливо подобається у реабілітації.
— З класних вправ, що потім показують хороший результат, мабуть, це ходьба по сходах. Коли вони починають ходити вже не по одній сходинці, а через сходинку, вони це засвоїли, і я бачу, що вони потім у повсякденному житті це використовують, йдучи за кавою чи на вулицю.
— Тобто у вас є тренажер якийсь такий, так?
— У нас є макет сходів, але, чесно кажучи, я використовую його дуже мало. Частіше зараз поки тепло ми користуємось загальними нашими сходами і потім йдемо обходимо все на вулиці. Це більш ефективно.
Травм ніг — більше, але проблем з протезами все ж більше для рук
Протези для рук та ніг, тобто верхніх та нижніх кінцівок, бувають різні: вони мають різні призначення, вагу, вартість, вигляд. Як пояснює ортопед-травматолог, заступник медичного директора центру Superhumans Володимир Гловацький статистично травм ніг — більше, але проблем з протезами все ж більше для рук.
«Тому що запит на виготовлення протезів верхніх кінцівок в Україні попередньо був нижчий. Отже, фахівців, які можуть виготовляти протези верхніх кінцівок, також є менше».
Ноги на війні наші бійці та бійчині втрачають частіше, ніж руки. Запит на протези на ноги складає близько 65% із загальної кількості. Мінно-вибухові травми, осколки, вогнепальні поранення — усе це може бути причиною втрати кінцівки.
«При вогнепальних пораненнях чому часто трапляється ампутація кінцівок? Тому що є гостра артеріальна кровотеча, яку потрібно зупинити. Це робиться переважно турнікетом. І турнікет ставиться досить високо. Але турнікет без важких наслідків може стояти обмежений час. І, на жаль, за цей час не завжди встигаюти евакуювати пораненого. І внаслідок цього після тривалої евакуації вже необхідна ампутація. Йде так званий турнікетний синдром, можна сказати. І не зважаючи на це все одно міни, вибухи по нижній частині тіла, ураження йде більше. І саме тому більше ампутацій нижніх кінцівок».
Центр Superhumans працює для суперукраїнців: і військових, і цивільних
Серед найкрутіших приватних ініціатив України з протезування, як військових, так і цивільних центр Superhumans, тобто Суперлюди. Зараз це центр реабілітації та протезування, восени додасться напрямок реконструктивної хірургії. Центр розташований менш як за 10 км від Львова. Він запрацював 4 місяці тому і тут вже допомогли з протезуванням кільком десяткам людей, які постраждали внаслідок воєнних дій.
Хірургічне відділення самих Superhumans ще у процесі створення, тому поки працюють на базі партнерів. У центрі є фізичні терапевти, лікарі фізичної медицини, психологи, психотерапевт, психіатр, ортопед, травматолог, невролог, ерготерапевти, тренери. Основний напрямок роботи центру — протезування.
Перед протезуванням кожен та кожна з пацієнтів проходить передпротезну підготовку. Кінцівку готують до протезування, нарощують м’язову силу, з людиною працюють ерготерапевти та психологи. Адже кожна людина індивідуальна, кожна травма індивідуальна, відповідно і протези є різні, розповідає Вікторія Оліх, завідувачка відділення центру протезування у Superhumans.
«Це різні за функціями протези. Якщо механічні більше дозволяють виконувати фізичну роботу, стійкі до пилу, до вологи, то міопротези вимагають більш такого акуратного відношення, але вони в той же час забезпечують дрібну моторику кисті».
Пані Вікторія каже, що зазвичай, у випадках, коли дозволяє рівень ампутації, тобто коли кінцівка втрачена не надто високо, для першого протезування радять ставити механічний протез.
«Він буде свого роду як підготовка до подальшого міопротезування, оскільки для міопротезування потрібно чіткі, стабільні розміри кукси. А при первинному протизуванні розміри можуть змінюватися у процесі навантажень фізичнох. Тому ми маємо досягнути стабільних розмірів, щоб дуже добре вдаєтсья ролбити механічним протезом. А тоді вже приступаємо до наступного етапу, якщо людині потрібно, якщо є доцільність. Тоді вже можливо розглядати варіант міопротезування».
До слова, якщо найпростіший протез стопи буде коштувати 500 євро, то вартість міопротезу руки чи електронного коліна сягає 50 000 євро.
Перед кожним протезування завжди виготовляють тестові гільзи. Гільза — це та частина протезу, яка кріпиться безпосередньо до кукси — частини кінцівки, що залишається після ампутації. Тимчасові гільзи прозорі, аби протезист зміг побачити усі проблемні місця, які треба доробити. Виготовлення цієї гільзи займає всього днкілька днів. Після цього пацієнта вертикалізують і вчать робити перші кроки.
«І через неї ми бачимо всі проблемні місця, чи десь не здавлює, чи немає порожнечі. До неї вже монтується апарат, де збираються проте, виставляється розворот стопи. А вже ми підсилюємо такими от полімерними бинтами тоді, коли ми вже людині дає мо на кілька днів на обходження. Це ось така прозора гільза. І в ній людина ходить від кілького днів, до тижня і більше, в залежності, як себе поводить кукса. І таким чином, коли вже формуються розміри, коли ми вже досягаємо стабільності, ми переходимо до наступного етапу — формування вже постійної гільзи».
Куксоприймальні гільзи, що цікаво, виготовляють вручну, а тому дизайн кожної підбирають під бажання пацієнта. Вона може бути з єдинорогами, гербом, напрямком для руського корабля чи нагадувати шкіру змії. Усе, чого забажає душа.
У центрі Superhumans, до речі, працюють і колишні пацієнти. Один з перших пацієнтів — Денис, у нього потрійна ампутація: немає ніг та однієї руки. Він є фахівцем першого контакту, тобто тут у Superhumans він — людина, яка зустрічає пацієнтів і проводить з ними першу зустріч.
Щоб потрапити на первинний огляд у Superhumans потрібно заповнити анкету на сайті центру. І все, чекати відповіді.
Центр особливий тим, що тут працює мультидисциплінарна команда, тому підхід до кожного пацієнта, кожної пацієнтки індивідуальний і фахівці надають допомогу комплексно. У планах команди центру Суперлюди — відкрити клініку у Харкові. Адже це протилежна частина України, таким чином хочуть полегшити пацієнтам можливість добиратися до допомоги.
Зараз за місяць у центрі біля Львова приймають близько 50 пацієнтів. Водночас, за даними видання, The Wall Street Journal, за 17 місяців повномасштабної війни близько 50 тисяч українців втратили руки чи ноги. Наводячи цю цифру видання посилається на оцінку найбільшого у світі виробника протезів — німецької компанії Ottobock — та її медичних партнерів. Протези цієї компанії викорситовуют також і в Україні.
У закладах подібних до Superhumans в України зараз є дуже велика потреба. Сподіваємось, їх ставатиме все більше, бо наші суперлюди, захисники та захисниці, заслуговують на гідні їхнього подвигу умови.
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
