Кажуть, саме у найтемніші хвилини ми повинні зосередитися, щоб побачити світло. Як на мене, ці слова пасують до поняття психологічної реабілітації. У відновленні ветеранів та ветеранок після війни фізична та психологічна реабілітація мають рівноцінне значення. Однак, фізична травма не завжди приводить до психологічних переживань. І частіше, пояснює психотерапевт Національного реабілітаційного центру Незламні Олексій Смірнов, до психологічних травмувань призводить людський фактор.
“Частіше всього, що я чую від пацієнтів, це — невдале командування, незадоволення командуванням, або втрата близьких. Адже у момент, коли людина сама травмується, частіше всього травмується ще хтось”.
Щодо того чи звертаються за допомогою бійці та бійчині самостійно, то психотерапевт каже ось що: позаяк військове братерство тримається на довірі, — якщо з одним/однією знайти контакт, майже точно можна буде встановити контакт і з їх побратимами.
“Тобто вони дуже до цього обережно відносяться, але якщо вже з одним з кимось знайти контакт, то вони зазвичай приводять ще друзів, ще когось і т.д.”.
Сам Олексій Смірнов говорить, що у роботі здебільшого використовує методи експозиційної гештальт-терапії.
“Експозиційна терапія, якщо так на хлопський розум, — це відтворення травмуючої події і робота власне безпосередньо в відтворенні хронології подій, яка призвела до травм. І проживання, це постійне відтворення, відтворення хронології і як тільки в мозку стає все правильною хронологією, відповідно, тоді не буде розвиватися ПТСР”.
Якщо ж ПТСР вже є, то завдяки експозиційній терапії людина буде потрохи приходити до свого звичного стану.
Виділити якийсь один метод, підхід чи дію, що спрацьовують найкраще і показують суперрезультати у психологічній реабілітації неможливо, пояснює психотерапевт, бо якраз і суть у тому, що реабілітація в принципі як така, не лише психологічна, спрацьовує тоді, коли підхід до неї комплексний.
“У нас зараз є і транскраніальна магнітна стимуляція, це, чисто технологічний підхід до лікування ПТСРу, абощо. Якщо ми говоримо з тілесною терапією, це зовсім теж інший метод, він теж має зв’язок з психологією тонкий, але так чи інакше ми зі всіх сторін взаємодіємо з пацієнтом, і це дає результат. Загалом, робимо якийсь такий мікс. Я думаю, що Україна в свій час, вже після перемоги, буде десь в авангарді тих військ психологічних. Немає нічого чистого, щоби ми могли сказати, що ось це працює, що це. Це повний мікс всього, що тільки можливо”.
Найчастіші проблеми, що стосуються психологічного стану, які виникають у бійців та бійчинь — це втрата сну, нічні жахи, флешбеки та фантомні болі, у випадках, коли є ампутація.
Дуже важливими, і це абсолютно так само стосується і фізичних травмувань, є перші дні після отримання психологічної травми.
“Якщо все було вірно зроблено в ці перші дні, то ризик розвитку ПТСР в принципі прямує до нуля. От якщо допомогти людині прожити це в перші годині, до 72 годин, то ризик розвитку ПТСРу дуже малий”.
Але чи вдається допомогти людині у такі короткі терміни, у перші три доби?
“Я вже неодноразово чув, як в бойових умовах зараз використовуються стандарти НАТО, стандарти ізраїльських армій, де, власне, сержантів вчать надавати оцю першу кризову таку допомогу. Якщо ми говоримо про те, що людина отримала якусь психологічну травму, Дія цієї травми вже завершилася, тоді, відповідно, психологи, або хтось там, хто виконує роль психологічної допомоги в бригаді, батальйоні, відділенні, в роті. Бажано сісти і відтворити. Це так званий, по-різному можна називатися, такий дебрифінг. відтворити хронологію події, трошечки забігти ще до травмуючої події, впритул до травмуючої події і трошки за ними».
Світова статистика, за словами психотерапевта Національного реабілітаційного центру Незламні Олексія Смірнова, говорить про те, що з-посеред травмованого важкими психологічними подіями, наприклад, війною, суспільства у групі розвитку посттравматичного стресового розладу є 15-30% людей.
Після війни, крім реабілітації, важливою у поверненні до цивільного життя для ветеранів та ветеранок є соціалізація. Саме з цим, окрім послуг з фізичного та психологічного відновлення, планують допомагати у Хабі для реабілітації ветеранів, який будують в Ірпені на Київщині. Це спільний проєкт міжнародного благодійного фонду The ARK of Veterans з Австралії та України. Очолив його капелан 114-ї бригади територіальної оборони ЗСУ Анатолій Кушнірчук. Він наголошує, що у поверненні захисників та захисниць з фронту дуже важливим є порозуміння їх та суспільства, яке в тилу, яке не воювало.
“Є прірва нерозуміння. Всі думають, що військовий, якого вирвали з родини, з його рідного міста, він воював, пробув багато часу, і повертається назад, то для суспільства природно розуміти таку річ, як “він же повертається додому, він же ж не повертається в інше місце, він повертається додому”. І вони думають, що він повертається додому тією самою особистістю. Але це велика неправда”.
Це неправда тому, пояснює капелан Анатолій Кушнірчук, що набутий досвід не є природним. Цей досвід травматичний і відтак людині потрібно заново соціалізуватись у світі, який не є лінією фронту.
“Тому що, наприклад, на фронті він був героєм, він чітко знав, які треба накази виконувати, у нього була зброя, його адреналін був високий, він виконував накази. Зараз його вирвали з війни. Поселили в мирне життя, забрали зброю, забрали накази, забрали геройство і, скажімо так, наказали жити мирним життям. Але його адреналін високий, він на підвищених тонах говорить, шукає незрозуміло чого. Тут суспільство має зрозуміти, що йому треба соціалізація. Йому треба допомога — повернутися особистості назад в мирне життя.
При цьому, зберігаючи образ героя, образ захисника, образ людини, яка була готова пожертвувати здоров’я і навіть, на жаль, життя. Тому ми хочемо зберегти в них це все, допомагаючи їх особистості соціалізуватися назад до мирного життя”.
Найперше, каже капелан, що варто робити, коли ветеранка чи ветеранка повертається з фронту, показати місця, де їх чекають, де, якщо потрібно, допоможуть.
“Ми, як ветеранський центр, хотіли би бути тими дверима, в які вони будуть заходити найперше. Ми будемо промотувати ці двері і казати: “Друзі, ось ці двері відкриті для вас. Вся будівля чекає на вас. Вона була збудована, запланована і наповнена всім заради вас”. Ми хочемо цим показати, що, заходячи в ці двері, ви не повинні бути кимось іншим, якимось там більш святішим чи кращим. Ви можете бути самі собою”.
Окрім усього іншого у Хабі для реабілітації ветеранів в Ірпені допомагатимуть з працевлаштуванням. Будуть працювати з центрами зайнятості і бізнесами.
“Є такі ветерани, які приходять на ветеранський центр, спілкуються, у них немає проблеми, наприклад, якоїсь великої зі здоров’ям. І все, що йому треба допомогти, йому треба допомогти з місцем його роботи. Наприклад, для мене особисто зверталися, казали, що у мене все є, у мене все в голові добре, я пролікувався, все, зараз є велика одна проблема, я не можу знайти роботи. Тому таку послугу з працевлаштування, з тим, щоб ця людина, можливо, декілька якихось зустрічей пройшла і могла бути адаптована хоча б для того, щоб отримати це місце роботи. Це теж завдання, яке ми покладаємо на ветеранський центр”.
Але крім допомоги від держав, фондів, організацій та загалом масштабних проєктів ми маємо унікальні досвіди, коли люди самостійно на місцях організовують можливості для реабілітації та підтримки тих, хто захищає Україну.
Приклад цьому — ветеран російсько-української війни Олександр Швецов з Житомира. Він служив командиром відділення у 30-й механізованій бригаді імені Князя Костянтина Острозького, втратив ліву ногу у 2014 році у боях під Луганськом.
Пригадуючи свій шлях звикання до протеза, каже, що було різне — на початках навіть говорив усім, що ходить, що звикає, а протез тим часом стояв у ванній кімнаті. Але бувши на школі ходи в Австрії, побачивши, як люди, яким по 70-80 років ходять на протезах, а він, молодий, не хоче ходити, вирішив, що пора і собі давати раду. З того, що допомагало не лише відволікатись, але і призвичаїтись до протезу були прогулянки незнайомими місцями.
“Бо коли навчаєшся ходити, воно трошки десь поболює, десь натирає, а коли ти знаходишся в незнайомому місці, тобі там цікаво, то ти менше звертаєш увагу на це. Тут такий прикол, що хоч поставити за мільйони доларів коліно, це не від коліна залежить, це залежить від людини”.
У 2019 році в Олександра з’явилася ідея допомагати з реабілітацією побратимам та посестрам. Так виник проєкт “Автобус героїв”.
“Ми знаходили спонсорів, які нам допомагали проплатити автобус там, наприклад, і готелі по Європі. І таким чином цілий автобус людей це були побратими і посестри, хто без рух, хто без ніг, хто з іншими різними травмами. Також вивозили дітей наших полеглих побратимів до Діснейленду, дружин наших побратимів разом з цими дітками. Також були і цивільні люди на візках. Об’їздили всю Європу, були і в Азії, і в Африці. Пірнали хто без рух, хто без ніг у Червоному морі за аквалангами, каталися на квадроциклах по Сінайській пустелі. Було дуже багато таких поїздок”.
З початку повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що бійців та бійчинь, які потребуватимуть реабілітації буде ще більше і настане час, коли і їм треба буде допомогти. Так організувалась нова подорож “Автобусу героїв”, цього разу до Ісландії. У цю мандрівку вже зібрались ті воїни, які отримали поранення після 24 лютого.
“І коли прийшов термін приблизно рік, я вже розумів, що у когось ці рани позагоювалися, хтось вже отримав протези, то можна було би навчати такі ж самих побратимів-посестер, як я, ходити на цих протезах. І спираючись на той досвід, що це найліпше робити в таких незнайомих місцях, то я вирішив першу поїздку зробити, знайти побратимів і з’їздити в Ісландію. Ми ходили по горах, по туристичних місцях і від’їжджали від туристичних місць, щоб побачити справжню Ісландію. А в перервах ми каталися на човнах, наприклад, серед айсбергів, також плавали, дивилися на китів”.
Зараз Олександр Швецов збирає побратимів та посестер і організовує їм поїзду у польські гори Татри. Але самими горами ця подорож не обмежиться.
“Ми будемо пригати у Бєлостоку, є таке місто у Польщі, з парашутом, вже домовилися з інструкторами, це в парі з інструктором з висоти 4000 метрів. Також будемо пригати з джампінгу у Варшаві, там кран буде піднімати 90 метрів. І ще є така річ, як Skywalk, там у Польщі прикольно. Тобто, людину прив’язують там нічого такого, якби небезпечного немає, але воно просто так екстремальненько — людина по фасаду будинку спускається донизу. Я також хочу, щоб вони на протезах пройшлися, по стіні саме. Ну і флайспот є така річ там, це така велика колба, яка повітрям знизу б’є, дуже високим повітрям, ну швидкість повітря дуже висока. І ти можеш тілом триматися, тобто в прямому сенсі слово «літати». І також це з інструкторами”.
Такі поїздки, каже ветеран російсько-української війни Олександр Швецов, мають бути також передовсім натхненням та прикладом для інших, що з травмами рук, ніг можна жити абсолютно на повну.
Одним з видів психотерапії є арттерапія. Це спосіб швидко виразити те, що дуже важко описати і це один із дієвих інструментів лікування посттравматичного стресового розладу та психологічної реабілітації постраждалих від війни, каже арттерапевт Центру ментального здоров’я Орест Василик.
“Коли людина переживає надмірно інтенсивні події, то ці події бувають травматичні. А пам’ять про травматичні події зберігається у правій півкулі мозку. Ми, коли малюємо і говоримо про ці малюнки, то залучаємо ліву півкулю мозку. Тобто це такий процес міжпівкульової взаємодії. Якщо так, коротко, дуже просто”.
Згадайте, як приходите до музею чи на виставку і розглядаєте полотна, обговорюєте їх, шукаєте сенси. Різниця у тому, що на арттерапії людина з терапевтом дивиться і обговорює картини, які зробила сама.
У кабінеті Ореста Василика пацієнти малюють на чорному папері. Чому чорний? Тому що це, пояснює арттерапевт, є символом всього того з чим би людина не хотіла стикатися.
“Це як ті чи інші неприємні або надмірно інтенсивні переживання, де, скажімо, наше его розсипається, тобто ми не знаємо, що робити. І тому ми пробуємо ці переживання дозволити собі, подивитися, що ж там в тій підсвідомості ховається. Чим більше пробуємо про це говорити, щоб якось себе адаптувати”.
Суть арттерапії ще й у тому, щоб малювати про свої почуття, відчуття максимально швидко, аби це мало експресивний ефект, аби мати змогу вивільнити те, що на душі та думці, не обдумуючи як яку деталь краще зобразити, який колір вибрати і так далі.
Терапевт показав мені роботи одного військового, який повернувся з полону. Перший малюнок — це суцільні яскраво червоні тонкі та товсті лінії врізнобіч, хаотичні, десь чіткі, а іноді розмиті. Майже увесь аркуш червоний. І, на що звертаєш увагу, — зім’ятий.
“Він прийшов у дуже-дуже замкнутий позі. І я кажу йому, якщо хочеш, можеш вивільнити все, що ти ховаєш з-за цим, у будь-якій формі, на аркуш. Аркуш прийме все. І він взяв червону колю і просто почав лупасити. І потім взяв, зім’яв і кинув. І видихнув”.
Так військовий несвідомо виразив все те, що було у нього всередині. На наступному малюнку з’явились зображення фігурок людей, то цілісних, то розкиданих по частинах тіл, у когось не видно навіть схематичних облич, у когось можна помітити рот округлений наче це лице кричить. Ці чоловічки намальовані чорним кольором, навколо них все ще є червоні кола, а вгорі підписано білим “це не ми”. Аркуш третього малюнку розділений навпіл — одна половина з пташками, корівкою, деревом та сонцем, інша розписана червоним і знову з обличчям, але вже великим, на всі пів аркуша. І з тим же зображення рота, що кричить.
“І як сам цей пацієнт казав, що після полону, таке враження, ніби повертається тільки половина особистості. А інша половина все ще ніби страждає, і це є, по суті, те, що він зобразив тут. Тобто в його житті вже з’явилось щось хороше, але крім цього, є ще щось, з чим треба продовжувати працювати. І він каже, що це є і образно, що повертається тільки частина, і буквально, бо він втратив дуже-дуже велику кількість ваги через умови, в яких їх там тримали”.
Як говорив сам боєць — у відсотковому співвідношенні життя з часом стає більше, але частина болю все одно залишається.
Одними з тих дверей, де чекають, де допомагають, де реабілітують захисниць та захисників України є Національний реабілітаційний центр Незламні у Львові. Він унікальний тим, що його створили за менш як чотири місяці. Всього лише за третину року вдалось зробити центр, подібних якому за якістю в Україні одиниці. Бо українці можуть, коли хочуть, не припиняю у цьому переконуватись.
«Лікуємо, протезуємо та реабілітуємо українців в Україні» — це девіз “Незламних”.
Цей центр — спільний результат ініціативи лікарні, міста, допомоги приватних компаній та міст з-за кордону, каже керівниця проєкту Ірина Заславець.
“Дійсно, це було дуже стисливі терміни, тому що ми розуміли, що ми не маємо змоги розтягувати це в час і тому що є пацієнти, які потребують допомоги, і ми мусимо робити це максимально швидко, наскільки це можливо. Власне, так і відбувалося”.
Серед напрямків роботи Центру – реконструктивна хірургія, ортопедія і протезування. Протези тут не лише встановлюють, а й виготовляють. Він діє на базі Першого медоб’єднання Львова, куди входять дві дорослі лікарні та одна дитяча.
“Одним з найбільших викликів наступних років ми бачимо проблеми з психологічним здоров’ям людей. Тому наші фахівці з психологічної реабілітації працюють разом з французами, британцями, американцями, ізраїльцями. Це нові методики по роботі, наприклад, із жертвами катувань, це робота із нейротравмою, нейропсихологією, контузією, робота з тими, хто повернувся з полону. Я точно можу сказати зараз, що наші фахівці мають достатньо компетенції, аби допомагати пацієнтам і аби навчити інших. Тому, маючи зараз цю базу, все, що нам треба зробити – це посилювати її, збільшувати наші можливості, аби допомагати більшій кількості людей”.
Потужності Незламних наразі такі — близько пів сотні пацієнтів приймають стаціонарно і приблизно стільки ж амбулаторно. Однак у реабілітації людям, навіть якщо зараз немає можливості їх прийняти, не відмовляють, а просять звернутись за тиждень-два. У когось реабілітація закінчиться відповідно звільниться місце.
«Ми зараз шукаємо можливостей доставляти тут ліжка, бо раніше ми собі уявляли, що у нас будуть одномісні палати, двомісні палати. Зараз ми собі розуміємо, що це палати мають бути чотиримісними. І тут питання уже комфорту, воно відходить трішечки на другий план. Тому що, якщо у нас є обладнання, у нас є спеціалісти, то все-таки хлопці, дівчата готові трішечки поступитися десь площею в палаті, але розуміти, що більшій кількості пацієнтів ми зможемо допомогти”.
Тож логічно виникає питання — де ж шукати місця не для кількох чи десятка пацієнтів, а сотень, якщо не тисяч, яким потрібна вже і ще більшість кількості буде потрібна допомога.
“У нас є реабілітаційний центр у Брюховичах, який ми повністю маємо реконструювати, добудувати там ще один поверх, облаштувати теренкури, тобто зробити таке іще для довготривалої реабілітації, реабілітаційний центр. І, крім того, у нас ще на Пекарській є нове приміщення, яке нам подарували. Це колишній військовий шпиталь, яких ми хочемо реконструювати і зробити там центр реабілітації для військових. Так само, у нас ще є поряд два приміщення, які ми маємо зробити під психологічну реабілітацію, під артреабілітацію. Тобто планів дуже багато, і всі вони спрямовані на те, аби ми могли точно сказати, що немає жодної людини, яка б звернулася до нас по допомогу, і ми її відмовили”.
З впевненістю у перемозі України і вірою, що суспільство шануватиме героїв та героїв так, як вони цього заслуговують це подкаст “Залізні долі: реабілітація захисників та захисниць України”.
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS