Про виставку в Національному музеї історії України, присвячену річниці Голодомору в ефірі Громадської хвилі у рубриці Своїми руками розповідає куратор Сергій Носачов.
Дайте вашу оцінку на рахунок кількості загиблих унаслідок тоталітарних дій радянської влади, яка власне мала на меті зламати хребет українській нації?
— Це найбільш дискусійне питання у темі Голодомору. Цифри називають різні, усі сходяться на тому, що нижня межа — десь 4 мільйони, називають 3 мільйони 900 тисяч, — це прямих втрат, а непрямих — не 4, а 6 мільйонів, ненароджених. Дослідники з діаспори за кордоном називають цифри від 7 до 10. Рахувати це складно, цю дискусію запровадили демографи. Є люди, які досліджують Голомодомор, вкладають у цю кількість і загиблих від голоду у 1930 році, або навіть попереднього голоду у 20-х роках.
Яка головна тематика і меседж вашої виставки?
Сама виставка була підготовлена в рамках Школи музейних лідерів, якраз до 85 річниці Голодомору, і ми замовили картини, автором яких став народний художник України, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук, людина, яка займається протягом 27 років темою Голодомору. Він намалював картини під цю виставку, ми додали вітрини під експозицію. Виставку поділили на 5 тематичних блоків, починаючи з 1920-х років, і завершили безпосередньо Голодомором.
Ми показали, як відбувалася трансформація суспільно-політичної системи: від нової економічної політики, запровадженої Леніним, потім після смерті Леніна приходить Сталін, починається індустріалізація, починається розкуркулення, репресії проти церкви, що поступово призводить до пограбування села, і відповідно до голоду
Акцент ми робили на тому, що у нас є вітрина, присвячена селянським повстанням, тому, що українці насправді не йшли просто як тварини на скотобійню, вони чинили опір, і він був достатньо серйозний, це власне і була одна з причин спровокованого голоду, бо Україна традиційно є хліборобська держава, селяни не хотіли йти у колгоспи, і починались повстання, і, щоб не витрачати кулі на них, вирішили заморити їх голодом.
Досить важко говорити про Голодомор у публічному просторі щороку одними й тими самими словами, тобто ви щороку обираєте якісь інші вектори, щоб розповідати людям інші факти, те, чого раніше не знали. Чи багато у цій темі того, що не знають досі й самі дослідники?
— Дуже складно досліджувати Голодомор, і робити виставку на цю тему, бо немає експонатів. Є спогади людей, і є те, що ми можемо зробити з цих спогадів, як власне і картини. Є мова документів сухих Центрального комітету партії, постанови розпоряджень, які знаходили, з Москви, і все. І робити на основі цього експозицію досить складно. Насправді не 16, а 24 країни визнали Голодомор. У 2010-х була така заява, що не треба політизувати Голодомор, але я не згоден з цим.
Якраз на Школі музейних лідерів у нас був спікер з Ізраїлю, який працює у Меморіальному комплексі пам’яті жертв Голокосту. І він каже, що якщо ви вважаєте себе євреєм, ви маєте хоча б раз відвідати цей меморіал для того, що закарбувалося у пам’яті, що ось так було, і що це не має права повторитися.
Повну версію розмови слухайте у доданому аудіофайлі або дивіться у відеотрансляції зі студії Громадського радіо