6 років «референдуму» у Криму: спогади журналістів Громадського радіо

6 років «референдуму» у Криму: спогади журналістів Громадського радіо

«Референдум про статус Криму» — незаконний референдум із заздалегідь сформованими результатами та завищеною явкою, що відбувся 16 березня 2014 року. Дата «волевиявлення»  була запланована 27 лютого Верховною Радою Криму спочатку на 25 травня, потім дату перенесли на 30 березня, опісля — на 16.

У відповідній постанові ВР АРК йшлося: «загальнокримський референдум (включаючи м. Севастополь)». На «референдум» виносили два питання: «про відновлення конституції Криму 1992 року» і «про входження Криму до складу Росії». ООН, СНД, ЄС та ОБСЄ своїх офіційних спостерігачів не надсилали.

За оголошеними організаторами результатами, приєднання Криму до Росії (крім Севастополя) нібито підтримали 96,77% учасників голосування, у Севастополі — 95,6 %. На сайті ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини на короткий час з’явилася інформація, що у референдумі брало участь не більше 30%, з яких близько 50 % висловилося за приєднання до Російської Федерації. Дані про 30-40 відсоткову явку оприлюднив і Меджліс кримськотатарського народу.

У Севастополі проходив окремий референдум, оскільки формально місто не входить до Автономної Республіки Крим.

Та все це дані. Інформація, опис, сухі факти того, що відбулося. Це не може описати того, що відчували місцеві журналісти, українські громадяни, для яких те, що нині стало історією, було реальністю. Але їхні спогади можуть нагадати нам, що відбувалося насправді.

Тетяна Курманова, директорка ТРК «Громадське радіо», на момент початку окупації Криму працювала у Сімферополі

«Я розуміла, що це все, це початок кінця, і що після цього дня вже точно не буде повернення у найближчі дні, і ми пройшли точку неповернення. Ми працювали увесь цей день (16 березня 2014 року — ред.) і він був складним», — згадує Тетяна.

«Я весь день тоді була на стрічці новин випусковою редакторкою, працювала до ночі. А потім мені намагалися виламати двері «самооборонівці» з автоматами, які ходили зі скриньками для голосування. Їм сусіди сказали, що ми «проукраїнські».

«Ті, хто висловлювався на цьому так званому референдумі, по-перше ці дані були абсолютним фарсом, бо цифри, які показувала потім так звана влада Криму, вони повністю не відповідали дійсності, те, що бачили ми, це зовсім інші цифри. По-перше відбувалися фальсифікації на дільницях. Були так звані «летючі голландці», так ми їх називали, — автобуси, де були люди із паспортами Росії» і вони їздили по дільницях і голосували на всіх них. Ми за одним таким автобусом їздили і фіксували це.

Наприклад, самі бюлетені виглядали як роздруківка без жодних захисних знаків. Багато хто вважав, що усе це голосування – це фарс, навіть кримські татари. І багато людей, які були проукраїнсько налаштовані, як я, наприклад, ми взагалі туди не ішли, тому що, як ми могли брати участь у фарсі. Тоді був навіть флешмоб. Удома готували кримськотатарську їжу замість того, щоб іти на дільниці, фотографували і викладали у соцмережах із хештегом, щоб показати, що у Криму не тільки цей фарс, що ми є, нас багато, і ми проти цього.

Я почала розповідати про фальсифікації, які я бачила на дільницях, і вони не закінчилися й після того, як дільниці нібито закрилися о 20 годині по всьому Криму. Потім, вже після того, як дільниці закрилися, їздили «казаки» озброєні, з автоматами, з такими собі скриньками для голосування, і «збирали» голоси». Коли нам почали виламувати двері, ми розуміли, що кудись треба звертатися, а звертатися вже було нікуди, оскільки все було захоплено. Поліція, міліції не було на той час, і вона з’явилася тільки потім, вже російська, прокуратура з нами не спілкувалася вже з 27 лютого, і нема куди було звернутися».

Вікторія Єрмолаєва, журналістка та ведуча Громадського радіо, на момент початку окупації Криму працювала у Керчі

«Я майже нічого не відчувала у той день (16 березня 2014 року — ред), тільки злість та нерви», — каже Вікторія.

«Я тоді також працювала, висвітлювала події, і була на виборчих дільницях, як журналістка. Тоді нам потрібно було отримати акредитацію у Сімферополі вже у тих, хто захопив владу у Криму. Я скажу по місту Керч, у якому я працювала на той момент, це були на чверть заповнені дільниці. Я бачила на дільницях переважно пенсіонерів, я майже не бачила молоді чи людей середнього віку.

Люди, які їздили по домівках зі скриньками, наприклад, приходили додому до когось, і казали, що у списку є ще ваша дочка, наприклад, а де вона? А вона, наприклад, у Києві. Ой, ну ви тоді за неї проголосуєте. І таке було скрізь».

Ірина Сєдова, до 2017 року працювала на Громадському радіо, медіакоординаторка, дослідниця у Кримській правозахисній групі, на момент початку окупації Криму працювала у Керчі

«Я поїхала на наступний день після «референдуму». Останній тиждень перед тим не виходила з дому, оскільки це було небезпечно. Мене місцеві проросійські усі знали в обличчя, я була дуже відомою у Керчі місцевою «скандальною журналісткою», — розповідає Ірина.

«На початку березня я їздила постійно з усіма кореспондентами з різних країн світу та допомагала висвітлювати процес окупації. Фсбшники стежили за нами, потім один раз під частиною російський солдат погрожував автоматом. Ми волонтерили для наших морських піхотинців, я збирала на свою картку гроші, закуповували різне і возили у військові частини.  Увесь цей час, починаючи з січня, у Facebook приходили різні погрози постійно. Одного разу у березні я пішла фотографувати проросійський мітинг, мене впізнали «тітушки» з «російського єдінства», і затягнули під руки через всю площу за пам’ятник Леніну, щоб відібрати флешку з камери. Я почала кричати «пожежа», він відпустив мене від несподіванки, і я врятувалася втечею. Після всього цього вже останній тиждень просто сиділа вдома».

Як зазначає Ірина, «чому вона вирішила поїхати з Криму, добре пояснює це відео».

Останнi новини