«Це був усвідомлений вибір Сергія»: історії тих, хто загинув, і тих, хто вижив, під час розстрілів на Майдані

Коли 7 років тому в інтернеті то тут, то там почали з’являтися імена перших убитих на Майдані, я не могла згадати ні імені, ні прізвища сотника з Франківщини. Бо не було думки, що це може бути Сергій Дідич. Той Сергій. З Жовтневого. Усміхнений, рожевощокий, бадьорий. І щоразу, коли я згадую про Революцію Гідності, найперше пригадую Героя України Сергія Дідича, родом з Городенки Івано-Франківської області.

З дружиною Галиною вони познайомилися ще у школі, разом вчилися в останніх класах. І на Майдан до Києва також поїхали разом, 7 грудня. І вже були до кінця. Саме тоді створювали івано-франківську сотню, яку й очолив Сергій.

«Коли ми йшли вранці 18-го, то все було абсолютно спокійно. Пам’ятаю, нам беруші дорогою роздавали, але не розумію навіщо. Було незвично, що нас йде так багато. Була, наприклад, наша колона, поруч ще одна, за нею ще інша. У тій колоні були якісь буси, на них зверху якісь люди. Йшли організовано. І якихось таких відчуттів, що там щось буде зараз, не мала», — пригадує Галина Дідич.

Відчуттів, що трапиться біда, не було. Того 18 лютого було заплановано акцію «Мирний наступ» до Верховної Ради. Від Жовтневого колона дійшла до Будинку офіцерів, на перехресті з Кріпосним провулком, де й відбулись усі події. У якийсь момент, каже Галина Дідич, надійшла команда жінкам відійти у Маріїнський парк. Сказали, що Інститутською підіймаються «беркути», будуть відтісняти. Так, усі жінки та дівчата покинули проїжджу частину, парк заповнився людьми, там з’явились і тітушки. Через деякий час пані Галина змогла через Арсенальну та Бесарабку повернутись до сцени на Майдані:

«Бачила, повертаються люди з нашої сотні, але Сергія ніхто не бачив. Навіть не можу сказати, чи я його набирала, швидше всього я йому і не дзвонила. Потім я почула зі сцени Майдану повідомлення про те, що хтось зі свободівців виступав, що нібито Тягнибок з депутатами визволили багатьох мітингувальників з автозаків. Я подумала, що напевно там є Сергій, що він він зараз дасться чути».

Та цього уже не сталось. Близько шостої вечора, коли на Майдані уже кидали коктейлі Молотова, а під Жовтневим ходили беркутівці, жінці зателефонував товариш Сергія з Городенки:

«І каже: «Галина Іванівна, треба піти опізнати Сергія». То від нього першого я почула, що щось сталося».

Уже згодом з’ясувалось, що Сергій був убитий у Кріпосному провулку близько о пів на третю дня. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. Сергія схопили та били беркутівці. Пізніше експертиза засвідчила ці побої. Вирвавшись, Дідич опинився на проїжджій частині, де їхала військова вантажівка ГАЗ-3309. Зійти з дороги не було куди, бо шлях заступили силовики. Один з них – харківський беркутівець Андрій Єфімін сильно вдарив його по голові. Це, як вважає представниця родини Дідичів у суді Євгенія Закревська, могло значно його дезорієнтувати. Інший беркутівець завдав удару збоку, не даючи зійти з траєкторії автомобіля, який вже наступної миті вчинив наїзд. Після зіткнення з вантажівкою Сергій не вижив:

«Те, що для мене це велика травма на ціле життя — це одне. Але я розумію, що те, що робив там Сергій, він робив усвідомлено. Він був там усвідомлено. І не те, що ці події з ним невипадкові, ні. Вони є наслідком того, що він не боявся робити виклик цій системі. Він такий був, він не міг бути інакшим. Це був його усвідомлений вибір: бути саме там і робити те, що він робив».

***
Іван Раповий зі Львова, на Майдані був у складі 31-1 сотні Самооборони.

Отримав поранення на Інститутській 20 лютого о 10:02 ранку, коли з побратимами виносив поранених. Куля пройшла за 2 сантиметри від серця.

«Стався цілий ланцюжок дивовижних речей, випадковостей. Так, куля пройшла за 2 сантиметри від серця. Вхід кулі був прямо в серце, тому мене відкладали вбік як того, кому залишилося жити дві-три хвилини. Треба було рятувати тих, кого можна було врятувати. Це зрозуміло. На мою думку, у момент поранення я різко підняв щит. Куля, пробивши щит, деформувалася з одного боку, зайшла і змінила траєкторію».

Іван розповідає, що чув разів зо п’ять, як казали, що він не виживе. Але все життя, як часто говорять, у той момент перед очима не пробігало.

«Я розумів, що все, кінець мого шляху. Дуже шкода було, що мої діти виростуть без мене, шкода дружину, яка буде їх сама виховувати. Постійно з’являлася надія, але одразу ж і згасала. Наприклад, до мене підбіг медик-волонтер. Він сказав, щоб я не хвилювався, що витягнуть. Надія з’явилась. Тоді подивився на рану, чую як каже: «Та то все». Пізніше наш Герой України Чміленко підбіг до мене з ношами, залишив їх мені біля ніг. З’явилася надія, що винесуть. І я бачу, як його вбивають у мене на очах».

Коли Івана занесли до готелю «Україна», то він чув, як лікар говорив, що у його випадку уже нічого не вдієш, мусять рятувати тих, кого ще можна врятувати. Стати тим, хто вижив і вхопитися за тонку соломинку життя чоловіку допоміг побратим, який затиснув обидва отвори кровотечі. Його звуть Євген Воленко, на псевдо «Воля». Він родом з Дніпра. Відомо, що після Майдану він пішов на війну.

Загалом від моменту поранення Івана Рапенка до операції минуло понад 45 хвилин. Лікаря, який оперував чоловіка у 17-1 київській лікарні, він назвав хрещеним.

***
Серед тих, хто був у горнилі Революції – Сергій Мерчук з псевдо «Звіробій». Тоді – студент Чернігівського університету, зараз – керівник патрульної поліції Рівненської області.

У Революції Гідності брав участь у складі 35-ї сотні Самооборони «Волинська Січ». На Майдані загинуло шестеро його товаришів.

«20 лютого, о восьмій ранку, на Майдані було від сили 500 людей. Барикади впали, люди побігли вгору. Нас поливали з водометів. Було чути постріли. Угорі на Інститутській стояли «вевешники». Ми вирішили йти до Жовтневого палацу. Рушили не дорогою, а схилом по квітковому годиннику.

Біля палацу стояв порожній автобус, мабуть, «вевешників». Зайшли всередину, думали, може, є якась зброя. Знайшли палицю й щит. Почули, як тріснуло лобове скло. Автобус підпалили. По нас почали стріляти. Ми стали втікати вниз. Вгору йшли зо 20 наших хлопців. Кричали їм, щоб верталися, бо там стріляють. Вони розвернулися. Рушили слідом за ними поміж кущами. Упав один, потім другий».

Саме тоді загинув Василь Мойсей з Луцька. Прощалися з хлопцем на його рідній Волині понад 25 тисяч людей.

«Васі Мойсею в груди влучила куля. Затулив дірку, але кров лилася. Виявилося, що куля прошила його наскрізь. Поклали Василя на щити й понесли вниз. На половині шляху його оглянув лікар. Сказав, щоб лишили, бо вже мертвий. Послав його. Васю понесли далі – за пам’ятник архангелу Михаїлу. Там стояло багато машин швидкої допомоги. Заглянув в одну – важкий, у другій – такий же. У третій машині хлопцю бинтували руку. Занесли Васю в ту машину».

Біля Жовтневого палацу продовжували стріляти, Сергій з товаришами виносили звідти поранених. Розповідає, що перед палацом була довга доріжка крові, а в ній лежали купюри по 100, 50, 20 гривень. Мабуть, випали в когось.Але гроші ніхто й не чіпав.

«Я видзвонив свого друга «Пегаса». Він сказав, що в Жовтневому, йому відстрелили ногу. Коли прибіг, його виносили. Поїхав з ним у 12-ту лікарню. Його одразу забрали в операційну. Набрав Володю Пастушка з нашої сотні. Він сказав, що вбили Храпаченка, Байдовського й Гриневича».

Ночувати Сергія забрав до себе незнайомий чоловік. Пізніше з’ясувалось, що звали його Ярослав. Він із дружиною й сином жили в однокімнатній квартирі. Доки майданівець спав у них вдома, Ярослав їздив шукати медикаменти для його друга «Пегаса». Сергій Мерчук пригадує, що рідні дізнались, що він живий і цілий аж 23 лютого. Йому зателефонував брат. Як зізнався сам майданівець, він не пам’ятав, що нікому з рідних не дзвонив.

У кожного та кожної з нас, хто так чи інакше, причетні до Революції Гідності – свої історії. Їх об’єднує основне: усі ми їхали до Києва за змінами, справедливістю та щоб відстояти свою Україну.

Мар’яна Чорнієвич, Громадське радіо

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS