Фото: Мар'яна Чорнієвич/Громадське радіо
Гусака символом акції «Гусь за Білорусь» українські та білоруські правозахисники обрали недарма. Адже його ґелґотіння, кажуть, нагадує назву міста Гааґа, де розташований Міжнародний кримінальний суд, що буде розглядати протиправні дії режиму Лукашенка як злочини проти людяності.
«Це наш спосіб нагадати, що системна політика порушень прав людини, системні політичні переслідування, системні порушення міжнародного кримінального права у вигляді катувань і злочинів проти людяності — те за що доведеться відповідати в Гаазі. Саме про це вам ґелґочуть гуси.
Велика кількість білоруських громадян шукаєте притулку і безпеки в Україні. Тому для них мають бути спеціальні консульські системи підтримки, щоб мати спецумови при перетині кордону та для легального перебування на території України. Також — для можливості отримати притулок або оформити політичне біженство», — каже виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова.
Лише за минулий рік до України з Білорусі вимушено переїхали щонайменше 160 тисяч людей.
Координатор Руху солідарності «Разам» в Україні Олег Овчинніков наголошує, що найважливішим для білорусів в Україні таки залишається питання легалізації.
«Ми повинні розуміти, що білоруси і Лукашенко це не одне й те ж. Є білоруси і є Лукашенко. Є окремо режим і є білоруська нація, яка не здається, яка завжди підтримувала Україну. Підтримувала на Майдані, підтримувала на війні, і гуманітарно, і активною участю. Тому сьогодні ми не лише висловлюємо підтримку усім нашим репресованим, тим до кого нещодавно приходили з обшуками, правозахисникам, яких заарештовували, волонтерам, а й вимагаємо, щоб керівництво України допомогло тим білорусам, яких переслідує режим. І питання легалізації це питання номер один для білорусів тут в Україні, тому що воно розв’язує усі питання: роботи, заробітку, умов життя».
20-річний Антон виїхав з Мінська трохи більше пів року тому, там навчався на бізнес-аналітика. Сам родом з Гомеля. З Білорусі їхав нелегально, через Росію.
«У білорусі на мене відкрита кримінальна справа за те, що я стояв в черзі за продуктами. Я мав вибір: залишитись там і опинитись в СІЗО чи у в’язниці, чи поїхати з країни і робити щось більше. Я вибір зробив.
Дуже сильно зараз розігнався маховик репресій зараз. Тому люди в середині країни не можуть ніяк адекватно реагувати на те, що відбувається, окрім як обговорювати ці новини на кухнях. А ми зі свого боку, білоруси поза Білоруссю, можемо привертати до цього увагу, проводити різні акції і долучатись до них».
По приїзду до України Антон мав орендовану на три дні квартиру, гроші на перший час і не мав знайомих.
«Уже тут я сконтактував з діаспорою білоруських студентів. Зараз нас більше ніж 60 людей. І вже разом якось кооперувались, винаймали квартири, шукали роботу. І продовжували своє життя».
Зважаючи на понад пів року вимушеного життя поза домом, я запитала в Антона чи хоче він повернутися, чи планує це у майбутньому:
«Спочатку дуже яскраві думки про те, що от я повернусь, от я повернусь і стараєшся не будувати довготривалих планів без Білорусі. Але дивлячись туди зараз я можу сказати, що репресії лише посилюються і посилюються, гайки закручуються. Зараз потрібно будувати життя без Білорусі. Але якщо там стануться якісь зміни, звісно у кращу сторону, то звісно я повернусь туди, повернусь якомога швидше. Тому що дуже багато сил було витрачено на боротьбу з режимом, на становлення демократичної Білорусі. Я хочу, щоб на моїх очах будувалась та сама нова Білорусь».
Хлопець зауважує, що коли протести були масштабними, то у влади були більш зв’язані руки, мовляв, вони розуміли, що на їхнє рішення могла бути обширна ланцюгова реакція. А тепер, коли масових рухів немає, не те, що затримання відбувається жорсткіше — просто режим поводиться геть зухвало.
«Людей саджають до СІЗО та в’язниць лише за те, що вони одягнені в одяг не того кольору чи просто обмінюють гроші в банку – до них викликають органи і дають «добу». Якщо ж вони розвішують на балконі сохнути білизну якихось не тих кольорів так само можна отримати штраф до 1 тисячі доларів чи до 30 діб арешту. Також ухвалили закон про те, що з державних підприємств чи інших закладів тепер можуть звільняти без попередження, якщо людину притягували за політичною статтею чи вона потрапила на добу до СІЗО».
Правозахисниця та ромська активістка Альона Казанська родом з Чернігівщини, але її батьки народились та у свій час росли в Білорусі. Дівчина каже, сьогодні не могла не прийти, як правозахисниця, як подруга, як громадянка. У руках тримає в руках плакат зі словами білоруською «Свабоду усім палітв’язням»:
«Мені хочеться, щоб в Україні були всі можливості і доступ до забезпечення прав і свобод тих, хто сюди приїжджає за захистом від репресій. Я думаю, що українській міграційній службі потрібно ще багато чого зробити для того, щоб побачити тих, хто сюди приїжджає і не ускладнювати їм шлях для отримання притулку. Зараз державні органи продукують дуже складну процедуру для тих, хто потребує притулку тут, а правоохоронні органи не забезпечують всебічного захисту тих людей».
22 липня Білорусі ліквідували ще 40 неурядових організацій, серед яких ті, які займалися екологією, правозахистом, комунікаціями. Раніше Мін’юст країни також ініціював ліквідацію очолюваного нобелівською лауреаткою Світланою Алексієвич Білоруського ПЕН-центру і Білоруської асоціації журналістів. Але сотні тисяч білорусок та білорусів не втрачають надії, що режиму Олександра Лукашенка рано чи пізно прийде кінець.
Мар’яна Чорнієвич, Громадське радіо