Бабуся розповідала: тих, хто помирав у вагонах, не ховали, а викидали — переселенка з Криму про депортацію

Бабуся розповідала: тих, хто помирав у вагонах, не ховали, а викидали — переселенка з Криму про депортацію

Через карантинні обмеження на Волині, зокрема, у Луцьку, масових заходів до 76 роковини геноциду кримськотатарського народу не буде. Втім, мешканці та гості міста протягом дня вшановуватимуть пам’ять загиблих біля пам’ятного знаку, що на Замковій площі в обласному центрі Волині.

Напередодні кореспондент Громадського радіо Петро Юровчик поспілкувався з переселенкою, кримською татаркою та авторкою есе: «ЦИБУЛЯ ЗІ СМАКОМ ЯБЛУКА» Сусанною Зейнідіновою.

У ньому — її спогади із дитинства про свою бабусю, яку звали Таїрє, голод 1933-го у Криму, війну, депортацію та життя у вигнанні

«Ви знаєте смак цибулі? А можете уявити її солодкою? А яблуком? У часи, коли треба було виживати в нових місцевостях, прабабуся Амєнна обмінювала одяг та коштовності на їжу. Одного разу Таїрє, молодший брат та друг Алі пішли міняти мамині сережки на їжу в сусідній аул [село]. Все, що вдалося їм виміняти — це цибуля. Коштовності на цибулю. Діти йшли додому щасливі, і не з порожніми руками. Але дорогою хлопчик Алі заслаб, від голоду він був знесилений і не міг далі йти. «Якщо нести Алі на собі, — згадувала бабуся, — ми б ризикували життям, бо наставала вже темрява, а це означало, що на нас нападуть вовки».

Вони залишили Алі, сховали його у рову, з надією на те, що скажуть дорослим, де саме, і вони прийдуть на допомогу безсилому хлопцю. Дорога була далека, але діти поспішали як могли.

Коли дорослі знайшли Алі, було пізно — його розірвали вовки.

– Своє есе я написала давно. Мою бабусю звали Таїрє. І востаннє я її бачила у 2015 році. 2015-го вона померла. Тоді ще можна було їздити у Крим і для мене це було можливим. І тоді я востаннє туди з’їздила і більше не бачила її. Це — людина, яка є найголовнішою у моєму житті. Тому що більше часу займалася мною бабуся. Вона мене виховувала і, власне, я виросла такою завдяки їй. Вона навчила мене рідної мови, тому що Крим завжди був і говорив російською мовою. Я ходила у російськомовний садочок, а згодом у школу. І взагалі майже ціле життя говорила російською мовою. Завдяки їй я знаю рідну мову, говорю рідною мовою. Знаю багато казок, приказок, історій чудових. Вона мене виховувала. І завдяки їй на сьогодні я можу це все передати своїм дітям. 

– Можете переповісти своє есе?

Моє есе — це спогад про моє дитинство, як саме мене виховувала бабуся. Як і чому мене вона вчила. І віршам, і пісням. І, власне я згадую, як я росла. Чому мені було так образливо, чому я не – Наташа? Чому я якась інакша, чому виникають такі розмови, що «татары тоже люди». Було багато обзивань і з дитячого садку і далі в школі. Далі я описую в своєму есе такий момент, що коли я була на базарі, де я продавала капусту, тому що мені це подобалося і так я заробляла свої перші гроші у вільний від школи час. І я пам’ятаю, як одна російськомовна бабуся напала на мене через те, що їй здалося, що ціни на капусту дуже високі. І вона сказала таку фразу: «Я бы Вас татар всех перерезала. Понаехали здесь. Установили цены, невозможно жить».

Пригадую, що такі моменти були постійно, переслідували все моє життя поки я була в Криму. І тільки до анексії, десь років 5, як я перестала таке чути і ніби стало все налагоджуватися.

– Які спогоди зберігає ваша родина про депортацію?

– Бабуся мені розповідала подробиці, як саме проходила депортація для неї і її родини, їх було п’ятеро. Прабабуся Амєнна, так її звали, мала 5 дітей, 3 дівчаток і 2 хлопчиків. Історія…Якщо проводити велике глобальне опитування серед кримських татар, серед сотні тисяч сімей, то Вам розказують одне і теж. Зранку постукали у двері, дали 15 хвилин на збори, все, що можна було із собою взяти швидко, то люди те і взяли. Їх завантажили у вагони і вивезли у Середню Азію або на Урал.

– Що відбувалося у вагонах?

– Дорогою дуже багато людей загинули. У тих історіях найбільше мене вражало те, що людей, які не витримали тих умов, довгої дороги, антисанітарії, голоду, а це, особливо, були старші люди, які мали слабке здоров’я або дітей маленьких, які також не могли витримати таких умов, їх просто викидали. Не дозволяли хоронити, як треба, а просто викидали з вагона. І коли я комусь про це розказую, то я прошу це уявити, бо це – страшно…

Такого краще не уявляти, але просто хоча б на хвильку уявити, щоб взяти свою дитину і викинути її або родича. Тому для нашого народу важливо пам’ятати цей день, говорити про нього, нагадувати і не забувати. Основна мета таких дій, таких акцій це те, щоб нагадати людству про те, що такі помилки – страшні, вони мають наслідки і щоб такого більше ніколи не повторилось. 

Батько Сусанни, голова громадської організації «Кримські татари Волині» Сервер Зейнідінов наголошує: репресії щодо кримських татар та українців тривають і донині. Кримчан незаконно утримують у російських тюрмах та продовжують переслідувати за політичними мотивами і за проукраїнські позиції. 

Сервер Зейнідінов/Фото: Петро Юровчик

– Я проживав в Джанкойському районі, село Бородіно. Змінювали швидко топоніміку після депортації кримських татар і тому такі назви. Взагалі, не торкаючись цієї тематики, міста такі у світовому масштабі, як Джанкой, Бахчисарай, ті залишалися і вони не могли вже змінити. Займався я фермерством у Криму, вирощував виноград, овочі, більше ягоди. І от така біда, окупація. Виходили проти всього цього на мирні акції протесту уздовж трас, допомагали солдатам тим, що були заблоковані у військових частинах. Допомагали вивозити тих поранених офіцерів, солдат, кому потрібна була допомога. Виїхали ті, кому була загроза життю або кримінальне переслідування. Зараз це все процвітає по надуманих справах – кидають за ґрати. Напряму не можуть посадити кримського татарина, тоді іде політика залякування. На релігійному підґрунті заборонена у Російській Федерації релігійна община Хізб ут-Тахрір. От і підкинули книги звичайному мусульманину, ні в якій течії не перебуває. Від 15 до 20 років термін ув’язнення за тероризм. І це вже 160 сімей мають такі випадки. 

– Як Ви переселялися на Волинь? І чому саме Волинь обрали?

– У меня тут по державній програмі ще у 2006-2010 роках навчалася старша донька. Тоді 5 західних державних університетів давали по одному місцю на один факультет. Кримським татарам це була допомога. І моя донька попала під цю програму. Вона навчалася тут, тому ми знали це місце, були вже друзі. Тому ми й обрали Луцьк. Зазвичай, переселенці їдуть у великі міста, тому що там легше знайти роботу або ближче до Криму — Херсон.

– Коли Ви переїхали?

– Спочатку ми відправили, до так званого «референдуму», сім’ю. Моя донька і дружина виїхали сюди в Луцьк, а ми з сином ще залишалися там, брали участь у тих акціях протесту далі. Думали, що все минеться, що міжнародні інстанції ООН, ПАРЕ та інші…а вийшла мильна бульбашка з цієї допомоги. Ми зрозуміли тоді що це все — надовго і нам була загроза життю за ці всі участі в акціях протесту, ми з сином теж виїхали сюди. В родини у мене двоє дітей і дружина. 

– Отже, Ви переїхали і розкажіть, будь ласка, як почали облаштовуватись у Луцьку?

– Звісно, ми знали, що їдемо — у нікуди…Але, нас тут зустріли з радістю, дружелюбно, з розумінням. На початку, волонтери допомагали. Є лучани, які свої квартири надавали переселенцям. І за волею долі ми попали до родини Данилюк на квартиру. Ми зовсім з ними не були знайомі, а вони просто надали нам квартиру. Самі живуть в селі, а квартира — порожня. Рік вони з нас не брали квартплати, ми лише платили комунальні послуги. Зараз ми з ними, як рідні люди. Рідніше за них у нас нікого не має на Волині. 

– Тобто Ви й надалі орендуєте квартиру?

– Так. Це – дуже велика проблема для переселенців. Основна проблема для переселенців – це житло. Роботу завжди можна знайти, хто хоче.  А житло все залишилося там. Ті хто зі сходу України і Криму мають проблеми із житлом. І ми досі орендуємо квартиру. 

– Чим Ви займаєтеся, як допомагаєте своїй сім’ї, чи є робота, які є труднощі?

–  Труднощі, як і у всіх. Трохи криза з цим карантином, але як і завжди, хто хоче той знайде шлях і роботу. Візьміть нашу сім’ю, ми приїхали, не знаючи нікого, але треба щось їсти, годувати сім’ю. Ми виїжджали на авторинок, готували плов і продавали там плов. Потім відкрили свою точку на Варшавському ринку, продавали чебуреки. Далі я отримав земельну ділянку під забудову в селі Княгининок. Там же побачив закинуті теплиці, а оскільки я маю досвід фермерства, я взяв їх в оренду і реставрував.  І відтоді почав займатися фермерством. Там також були проблеми з керівництвом того держпідприємства і зараз я уже там не працюю. 

– Скільки сьогодні проживає переселенців кримських татар на Волині?

–  З Криму сімей 20 того кого я знаю і хто зареєстрований як переселенець. Вони – у громадській організації. Спочатку почали об’єднуватися самі кримські татари. Бо там є не тільки проблеми, як у переселенців, але ще є проблеми національної ідентичності. Ми мусили об’єднатися, хоч 5 чи 2 сім’ї, аби зберегти культуру, мову і релігію. Є речі, про які потрібно думати, у першу чергу. До нас приєдналися кримчани, не кримські татари. Назву «Кримські татари Волині» ми не стали змінювати. Так і існуємо. Говоримо тут про Крим, про його проблеми, про проблеми переселенців. Це – не перша депортація, були і в 1700 роках при Катерині. Найбільша діаспора є в Туреччині, США, Румунії.  У самому Криму нас і так мало – 350 тисяч сімей. Ми мусимо зберегтися. Живемо так. Чекаємо поки Крим повернеться і поїдемо додому.

Тут хтось займається волонтерством. Є сім’я Сулейманових, голова родини дуже багато допомагав, щоправда зараз у нього великі проблеми зі здоров’ям. Ми разом з ним відправляли буржуйки на фронт, плели маскувальні сітки для захисників України. Стараємося бути у суспільстві, разом жити, витримувати те, що на нас звалилося.  

Петро Юровчик, Луцьк, Громадське радіо

Останнi новини