Багато років війна готувалася у головах людей і частково це робили журналісти — правозахисник із Боснії та Герцеговини
328

Багато років війна готувалася у головах людей і частково це робили журналісти — правозахисник із Боснії та Герцеговини

Енвер Джуліман — юрист, правозахисник, керівник департаменту з питань освіти в галузі прав людини та миру Норвезького Гельсінського комітету. Працював у галузях освіти, миробудівництва та прав людини у Норвегії, Україні, Білорусі, Російській Федерації, Північному та Південному Кавказі та на Західних Балканах. Автор книги «Примирення: вказівники вздовж шляху». У 1993 році він виїхав з Боснії та Герцеговини та попросив статуса біженця у Норвегії. Відтоді Енвер Джуліман живе на дві країни.

Громадське радіо розпитало його про роботу журналістів під час збройного конфлікту та роль медіа у збільшенні чи зменшення напруження під час війни.

–  Як під час конфлікту у Боснії та Герцеговині працювали журналісти? 

– Перш ніж відповісти на ваше питання, я хотів би кілька слів сказати про себе. Я пережив війну у Боснії і жив там два роки, коли вже йшла війна. І тільки тоді я переїхав до Норвегії. Я зрозумів, що став біженцем і що у мене є нова країна, у якій я маю жити. Я розумів, що за останні три покоління моєї сім’ї, жоден член родини не народився та помер в одній і тій самій країні. Всі вони пережили війни. І тепер мої діти також. І тепер, коли я працюю над розбудовою миротворчих процесів у різних країнах, різних конфліктах, я завжди відчуваю, що частина мене залишається у Норвегії, а частина мене – на Балканах. І коли я зараз відвідую Боснію, то я завжди бачу дві Боснії:  ту Боснію, якою вона була і ту, якою вона є зараз. І це дуже велика різниця. Це дві різних країни.

І ті українці, які зараз є біженцями у власній країні, добре розуміють, що я маю на увазі. І, повертаючись до вашого питання, скажу, що є три фази роботи журналіста: до війни, під час війни та після.

Я не знаю, як це було в Україні, а у нас кров почала текти ще раніше — школах, університетах і в медіа. Багато-багато років війна готувалася у головах людей. І частина людей, які виконували цю роботу — це журналісти. І це були всі види журналістики: не тільки журналісти, які висвітлювали політичні питання, а й ті, хто писали про культуру чи спорт, а також ті, кого можна назвати підбурювачами війни. Вони проводили таку роботу під час війни і їх спіткала різна доля після війни. Під час війни журналісти стикалися із трьома головними викликами: очікування від суспільства, очікування від політиків, від їхньої нації, від їхнього оточення (друзів чи редакторів) в сенсі того, як вони мають висвітлювати події, який репортаж мають створити. Вони також стикалися з певними етичними, гуманітарними дилемами (наприклад, як вони мають висвітлювати гуманітарні питання і цінності).

І третє — вони самі ставали мішенями у цій війні. Особливо, жінки-журналістки. Їх не сприймали серйозно. Як ви знаєте, у патріархальних суспільствах жінки не є рівними, не сприймаються, як рівні і, зокрема, жінки-журналістки у війні.

Отже, під час війни багато журналістів продукували фейки. Це було не складно у ті часи. Вони просто обслуговували національні партії і, як вони думали, свою націю також.

Чи існували під час збройного конфлікту незалежні медіа?

– Медіа взагалі не бувають стовідсотково незалежними, але декілька медіа і декілька журналістів все одно були незалежними навіть тоді. Наприклад, газета «Звільнення». Під час облоги Сараєво ця газета була нагороджена премією найкраща газета світу у 1993 році.

– За що саме ця газета отримала нагороду?

– Це була щоденна газета. Вона дотримувалася стандартів. І саме за те, що вона дотримувалася стандартів журналістської етики, залишалася нейтральною, вона була нагороджена навіть, коли Сараєво бомбили.

– Згадую окупацію Луганська. Зрештою настав момент, коли у місті не залишилося опозиційних ЗМІ. Власників поставили перед вибором: працювати за вказівкою окупантів або закриватися. А під час збройного конфлікту у Боснії бут ЗМІ, які подавали альтернативну точку зору?

– В усіх балканських країнах були такі медіа. Газета «Звільнення», яку я згадував. В Сербії це було радіо «92», у Хорватії це була газета «Ферал». Отже, такі газети були, але в той же час, якщо ви тоді хотіли дізнатися дійсно нейтральну інформацію, то це було Радіо Свобода.

– Ви згадали про три стадії журналіста під час збройного конфлікту. Розкажіть про третю стадію – як журналісти працювали після того, як конфлікт завершився.

В цілому, люди вірять, що журналісти, які готували війну, мають бути люстровані. Журналісти, які доклалися до розпалювання війни, люди вважають, що їхні імена мають бути названі, і вони на певний час мають бути відсторонені від медійної роботи, але це не відбулося. Дехто з них змінив професію, дехто – втратив роботу, але частина – продовжує працювати. І частина з тих, хто продовжує працювати зараз, вони працюють на ті медіа, які наближені до сьогоднішньої влади. І тоді уряд призначає редакторів, які не є хорошими журналістами, а є хорошими бюрократами від журналістики, для того, щоб вони визначали хто і що робить і хто має працювати. Але також були журналісти, які стали перед питанням чи працювати відповідно до класичних стандартів і висвітлювати правду, чи вони мають більше працювати на миротворчу журналістику чи журналістику захисту прав людини. І, коли ти працюєш як журналіст у справах людини, захищаючи права людини, то час від часу тобі доводиться відкладати у бік класичні стандарти журналістики. І, якщо ти працюєш як миротворчий журналіст, то час від часу ти вмикаєш самоцензуру. Вони стикалися з таким викликом, коли до таких журналістів приходили люди і просили по допомогу — захистити їхні права, наприклад.

– Чи вдалося журналістам, які працювали по різні боки конфлікту порозумітися чи примиритися після?

– Є три передумови для цього і перше — це люстрація і самолюстрація. Друге — це коли журналіст сам приймає чи виробляє для себе цінності миру і бере на себе таку місію (завдання) вести людей до миру. Третя передумова стосується того, що журналіст, недержавні організації, громадянські організації із захисту прав людини мають випрацювати ясну мову. Оскільки журналістська мова ясна, зрозуміла, і це має бути мова, яка відкриває діалог про причини війни і про те, який тип, чи який вид примирення ми хочемо мати. Одна з таких передумов — подолання минулого і тих кримінальних речей, військових злочинів, які були під час війни. Це означає, що ти маєш висвітлювати, зокрема, і ті злочини, які були скоєні твоєю власною нацією. Дуже легко висвітлювати злочини, скоєні іншою стороною, але висвітлювати жертви з іншої сторони і злочини, які були скоєні твоєю стороною, це те, чого не хочуть робити.

Навіть зараз, через 25 років після війни всього декілька журналістів на Балканах це роблять. Їхні нації вважають їх зрадниками. І так не тільки відносно журналістів, щодо звичайних людей також. Наприклад, є серб, якого під час війни врятував боснієць. І навіть через 25 років він не може про це казати, тому що його будуть бачити як зрадника. І замість того, щоб такі позитивні приклади ставали підґрунтям для примирення, люди навпаки бояться про них розповідати.

Я також думаю, що журналісти навіть під час війни мають думати про те, що те, як вони висвітлюють той чи інший випадок чи подію, буде допомагати майбутньому примиренню і у них мають бути базові знання про конфліктно-чутливу журналістику.

– Чи користуються тренінги з конфліктно-чутливої журналістики попитом у Боснії та Герцеговині?

– В цьому світі, коли зараз розповсюджені фейки — із правди роблять фейк, а із фейка – правду, коли у цьому суспільстві постправди медіа належать капіталу, журналісти змушені робити щось ще, крім того, щоб концентруватися на подоланні минулого. Але для частини журналістів таке навчання проводиться. Від якоїсь частини журналістів є запит на таку освіту, але ж ви знаєте, що журналісти не люблять семінарів. Але з мого досвіду, організовуючи такі семінари, коли ви збираєте журналістів, вони завжди кажуть про одне і те саме, але коли виберете журналістів та правозахисників, і коли вони разом говорять одне з одним, то тут для них відкривається нове усвідомлення своїх обмежень і можливостей. Але це часто також тому, що ми правозахисники маємо завищені очікування від журналістів.

– На початку інтерв’ю ви сказали, що Боснія до війни – це одна країна, а після – інша. Чи стала журналістика якіснішою після війни?

– Хочу звернути увагу, що я народився в Югославії і лише потім частина її стала Боснією і, коли йдеться про Югославію, то у мене фантомний біль. Я юрист, не журналіст, але, у моєму досвіді, журналісти за часів Югославії, до війни, мали хорошу освіту. Але вони були обмежені у можливості мати контакт із зовнішнім світом. Але в сьогоднішній колишній Югославії журналісти так би мовити не бачать необхідності в освіті упродовж життя. Їх більше цікавить скільки лайків вони отримають за свій матеріал, чи яким буде їхній рейтинг. Але, я думаю, і в Україні так само більше розвивається журналістика порталів, громадянська журналістика. Отже, якщо в тебе є свій блог, є п’ять тисяч фолловерів, то ти вже можеш продукувати новини, тобто ти вже громадянський журналіст. І на Балканах теж такого багато виникло.

Валентина Троян, Громадське радіо

Останнi новини