Біженці: вороги чи нові друзі? Як Швеція шукає відповіді на питання міграції

– Я приїхав, бо в Газні нема безпеки, там Талібан.

Мунір говорить англійською повільно, ретельно підбираючи слова, інколи вставляючи щось із шведської мови. Він родом із афганської провінції Газні, де значну частину населення складає хазарейська етнічна група. Мунір каже що йому 17 років, хоча виглядає старше: 

– Спочатку я дістався з Афганістану до Пакистану, тоді до Ірану, я приїхав до Туреччини, а звідти до Греції, Нидерландів. Загалом я перетнув 13 країн за два місяці.

Мунір прибув до Швеції 2015 року. Якраз тоді Швеція переживала один із найдраматичніших моментів своєї новітньої історії. Несподівано для більшості шведів щодня до країни прибували біженці, головним чином із Сирії. Згадує громадська активістка Анна Йоганссон:

– Восени 2015 року,  у жовтні-листопаді, були дні, коли на наш центральний вокзал у Стокгольмі прибували 150-190 людей. Щодня там були люди із сумками, які просили про притулок. Щодня. І зрозуміло, що дуже швидко їм не було куди іти. Серед них були неповнолітні без супроводу дорослих, діти, молоді люди, родини з дітьми. І люди почали думати – що нам робити з усім цим? Біженці сплять на підлозі залізничного вокзалу, переповнюють його і виплескуються на довколишні вулиці. А це більш-менш холодно, це жовтень і листопад.

Анна Йоганссон працює у громадській організації Стокгольм Штадміссйонен, що надає благочинну допомогу від 1864 року. Півтора століття тому її заснували глибоко релігійні люди. Два роки тому ця група вирішила, що буде допомагати біженцям з житлом:

– Ми вирішили, що маємо організувати щось на кшталт притулку для біженців. Ми впорались за три дні. Я думаю, що ми ще не працювали так швидко. Ми переконали місцеві власті тимчасово надати нам велику школу. У середу ми отримали ключі від неї, і ввечері у п’ятницю туди прибула перша родина. Ми приймали там 300 людей. Усі кинули все, що вони робили, вони просто скручували, складали ліжка. Ми весь час висіли на телефоні – з усіма нашими партнерами, спонсорами. Чи могли би надати нам кошти на 300 ліжок? Якусь кількість простирадл? Нам треба 300 порцій цього, і 300 порцій того?

Анна Йоганссон каже, що будинок школи був насправді призначений під ремонт, і там не було кухні. Тому їжу треба було десь постійно замовляти. Вони попросили в борг фургончики для вуличних подій. Це було дуже непросто, але ці люди пишаються тим, що їхні підопічні не повинні були ночувати на вулиці в картонних коробках:

– Це був виклик. У школі не було душу. Туалетів на 300 людей не вистачало. Нам треба було зрозуміти, як бути з людьми – хто лишається, хто їде кудись далі? Як ми розмістимо усіх? Хтось передзвонив у компанію, що організовує музичні фестивалі і попросив надати пластикові контрольні браслети. Усі, хто приїхав у п’ятницю, отримали помаранчеві браслети. Якщо ви приїхали в суботу, вам дають червоний. Якщо в неділю, і так далі. Як це все організувати? Як ми знаємо де яка кімната, вільна чи зайнята? Ми повісили на стінку масивну дошку, де хтось намалював 300 ліжок, куди ми втикали червоні шпильки. Це ліжко зайняте, і це ліжко зайняте. О, ви щойно прибули? Вам до цієї кімнати, бо тут є вільне ліжко!

Громадські настрої у країні хитались як маятник. Біженцям допомагали як могли. Але далі прийшло усвідомлення того, що хвиля біженців і мігрантів це серйозна проблема. Десятимільйонна Швеція несподівано для себе опинилася у ситуації, коли протягом лише одного року до її населення додалося більше півтора відсотки нових мешканців.

Ліза Содерлінд, чиновниця зі Шведського міграційного агентства наводить цифри: 2015 року 163 тисяч людей попросили про притулок:

– Дуже багато людей приїхали до Швеції. Це був найвищий рівень шукачів притулку, зафіксований в історії. Якщо порівняти з 90-ми роками, коли до Швеції прибула хвиля біженців з Балкан, то 2015 року була така ж ситуація. Люди переважно прибували із Сирії, але також з інших країн. І це був час, коли 50 відсотків шведів у віці, коли вони можуть голосувати, назвали міграцію найважливішою проблемою. Питання було в центрі уваги новин, про нього сперечалися політики.

Шведська політика не схожа на українську. Тут більше центристів, і менше неосвічених демагогів. Однією з найбільш активних анти-мігрантських сил тут стала партія Шведські демократи. Кілька років тому партія здобула 14 відсотків місць у шведському парламенті. Сама вона називає себе соціально-консервативною, і базованою на націоналізмі. Її ж супротивники закидають Шведським демократам крайній правий ухил, антисемітизм і пропаганду ненависті.

На агітаційному відеоролику Йіммі Окессонса, лідера Шведських демократів, молодий політик іде в роздумах вулицею. В кадрі – хворі літні люди, протести, вогонь, розтрощений автомобіль, жебрачки на вулиці.

З точки зору Окессонса, нинішня ситуація в Швеції жахлива: це темні часи, коли влада, естеблішмент і медіа використовують усі можливі методи, щоби змусити  опозицію замовкнути.

Йіммі Окессонс вважає, що Європейський Союз і шведська влада працюють недостатньо і в тому числі не змогли вберегти шведів від хвилі біженців. Ось як він оцінив події 2015 року через дванадцять місяців:

– Люди із Сирії, Іраку, Афганістану використали різноманітні маршрути, щоби дістатися Європи. І Союз не спрацював! Мала кількість країн розділила вагу, прийнявши більшість із цих мігрантів. І я повністю розумію ті країни, що дуже швидко закрили кордони. На жаль наш шведський прем’єр-міністр не поділяв цю думку.

Приблизно шоста частина шведів у більшій чи меншій мірі поділяють думки Окессонса. Але тих, хто проти – значно більше.

– Для мене усе це почалось, коли влада запропонувала громадам взяти певну кількість іммігрантів прямо тепер. Ви маєте взяти 350 людей до себе в Накку. І ви зобов’язані допомогти їм з роботою, освітою і житлом, – Ян-Ерік Янссон, голова місцевої громади Накка, передмістя Стокгольма, виступає на захист мігрантів і переконує шведів, що біженцям треба допомагати, а не боятися їх:

– Якщо ви скажете «ні» усім мігрантам, зупините їх усіх на кордоні, чи залишите помирати посеред моря, якщо ви будете триматися дуже щільною і закритою громадою, з вами щось відбудеться! З вашою громадою, з вашим власним серцем! Чи ви зможете пишатися собою, коли дивитеся у дзеркало? Чи ви залишитесь людськими істотами, якщо ви просто зачините двері перед тими, кому ви потрібні? Що буде з вашою громадою і з вами самими?

Ян-Ерік Янссон каже, що йому писали молоді люди і питали – чому б краще не допомогти їм, навіщо витрачати гроші на іноземців? Водночас він написав статтю на захист своїх поглядів, і його широко підтримали по цілій країні.

Одна з тих, кого прихистили мешканці Накки – Годан Гасса Гусейн родом із Ерітреї. Вона говорить суржиком, вплетаючи шведські, англійські та арабські слова. Про подробиці свого життя в Африці розповідає мало, але каже, що вдячна шведам, що їй надали можливість лишитися. Вона каже, що навчається і практикує свою мову, вона надзвичайно вдячна шведам і зокрема громаді.

У Швеції можна нерідко почути незвичні європейському вуху акцент або мову. Але від 25 листопада 2015 року приплив біженців і мігрантів почав спадати. Саме тоді було ухвалено нові закони, що передбачили щільніші перевірки на кордоні, ужорсточили правила для шукачів притулку і возз’єднання родин.

Юлія Ланіцкі, теж мігрантка, вона родом з Росії, хоч тривалий час мешкала у Білорусі. Вона приїхала до Швеції кільканадцять років тому, тепер має гарну роботу і чудову родину. Вона каже, що журналісти часто перебільшують ситуацію в країні:

– Лично я не заметила изменений, когда начался кризис, о котором говорят в российских или украинских медиа. То есть я не заметила ни начала кризиса, ни конца, и в моей жизни ничего не изменилось, кроме того, что в детском саду моей дочери появились два сирийских мальчика, очень приятные, с которыми она очень любила играть, и то что в школе моей дочери тоже есть целый класс новоприбывших, о которых все очень трогательно заботятся, пытаются их там какам-то обраом вовлекать. Они все учат шведский язык. Это то, что я заметила.

Світова преса з подачі президента США Дональда Трампа взимку цього року багато писала про загрозу, що нібито становлять шведам мігранти. Однак місцева поліція бачить ситуацію не так драматично. Варґ Ґилландр, прес-офіцер поліції Стокгольма:

– Ми бачимо сьогодні у Швеції досить багато молодих людей, без батьків, без опікунів. І це є проблемою. Тому що вони коять злочини, і вони стають жертвами злочинів. Ми бачимо у Стокгольмі чи в Упсалі на півдні Швеції. Ми намагаємося з цим давати ради у кілька способів. Ми намагаємося діяти політично – ми маємо соціальних працівників і спеціальних поліцейських, котрі мають справу з такими групами. І це звичайно делікатна проблема. Ці молоді люди прибувають з Північної Африки, з Афганістану. Звичайно проблема є. Але вона не така велика, як її бачать журналісти.

Варґ Ґилландр і його колеги розмовляють з групою міжнародних журналістів наступного дня після теракту в Лондоні, коли чоловік спочатку направив машину в натовп, а потім кинувся з ножем на перехожих і правоохоронців. Вони підтверджують, що загроза тероризму у крані теж є, однак більш важливою на даний момент є ворожнеча злочинних банд. Водночас, вони охоче згадують випадок, коли російські журналісти платили підлітками, щоби ті показали на камеру насильство, що біженці та мігранти нібито несуть місцевому суспільству.

Юлія Ланіцкі каже, що кримінальні сутички вона бачила лише на екрані телевізора:

– Да безусловно там бывают какие-то стычки, и с полицией, но это совершенно непропорционально тому вниманию которое Швеция сейчас привлекает к себе на международном уровне. Когда происходи одна маленькая стычка, сожгли пять машин, об этом говорит весь мир. Давайте представим, то что происходит, скажем, в Москве, если бы каждая такая криминальная разборка привлекала внимания на международном уровне. Хотя в принципе, криминальные разборки в Москве ничем не отличаются от стычек в Ринкебю, в эмигрантском районе.

Оскар Аденфельт із дослідницького центру Форес, що відзначається ліберальним спрямуванням, критикує уряд і каже, що робота урядових чиновників з мігрантами недосконала. Водночас він визнає, що шведи до мігрантів ставляться привітніше, ніж багато інших європейців:

– Я думаю, що все дуже забюрократизовано. Відбувається багато перевірок Всем ж таки, часом це негуманно – щоби люди чекали стільки часу на рішення. В той же час Швеція має дуже відкриту політику щодо біженців у порівнянні з іншими північно-європейськими країнами. Порівняно з Німеччиною, ми приймаємо меншу кількість людей, але в порівнянні до загальної кількості населення – це багато!

Взагалі, найбільшою групою мешканців Швеції, народжених поза країною, є фінни. Адже чимало з них приїхали до Швеції в 70- 80-ті роки в пошуках роботи.

Українська частка у шведській міграційній картині практично непомітна. Так, у славетному своїм особливим оформленням стокгольмському метро я чув розмову українською мовою: вживаючи не призначені для друку слова, один молодий чоловік, схожий на будівельника, пояснював іншому, що він не звик лишати свою роботу незакінченою.

Але шведські власті надають можливість залишитись дуже обмеженій кількості вихідців з України. Згідно з офіційною шведською статистико, минулого року притулок отримали два відсотки українців, які на нього подавали. Це 29 людей, з яких двоє неповнолітніх без батьків. Іще 474 українця отримали дозвіл на роботу.

Сирійці, як і раніше, складають найбільшу за чисельністю біженців. На другому місці – афганці. Однак, серед дітей без батьків на першому місці Афганістан. Уже знайомий нам Мунір розповідає подробиці своєї подорожі:

– Коли я приїхав з Афганістана сюди, до Швеції, я заплатив  600, тобто 6000 доларів. За ці гроші я дістався з Афганістану до Хорватії. А далі уже подорожував безкоштовно.

6 000 доларів це великі гроші, але він їх заробив на пошитті сумок, коли рік прожив у Ірані. Коли у нього питають, чи він не боїться, що його вишлють назад, до Афганістану, Мунір каже, що вірить, що отримає дозвіл на проживання у Швеції.

Однак це зовсім не гарантовано. За свідченнями неурядових організацій, Швеція не вважає Афганістан країною, де ситуація настільки серйозна. Тому чимало афганських підлітків, після того, як вони провели рік-півтора у Швеції, депортуються на батьківщину. Для багатьох із них це стає трагедією. Адже вони витратили на подорож чималі кошти, і вдома на них ніхто не чекає. Кілька підлітків, дізнавшись про відмову у притулку, уже вчинили самогубство.

Мунір добре все це знає. Розповідаючи свою історію, він несподівано починає плакати. Його заспокоюють, і він зізнається, що погано спить, бо багато думає. В далекому Афганістані у нього залишились мати і двоє братів. Коли він побачить їх знову, Мунір не знає.