Цей фільм був би самим звичайним, якби не Фредді і його музика. Це прозвучить дивно, але вперше я пішла в кіно, щоб слухати музику. Тому що основний сенс — це пісні Queen, а потім харизма Мерк’юрі, таланти Мея, Тейлора і Дікона. Так, пісні Queen можна послухати і вдома. Але зіграні одна за одною, разом із зусиллями акторського складу, вони розповідають нам неймовірну історію одного з найкультовіших гуртів в історії рок-музики, яку чомусь так багато людей не знають.
Для мене взагалі одночасно є й загадкою, й свідченням таланту Мерк’юрі те, що його пісні в Україні знають дуже багато людей, а от гурт і ім’я виконавця назвати можуть вполовину менше. Про життя і сценічний образ Фредді, про те, що він походив з родини зороастрійців, про ранній глемовий репертуар Queen, про захоплення оперою, чи про те, що Мерк’юрі був геєм взагалі в курсі запеклі фанати, а широкий загал — ні.
Якщо намагатися закцентуватися на позитиві, то пісні його є універсальними для людей різного віку, різної мови, статі, культури. Однак люди, які в залі кінотеатру підспівували Love of my life та We are the champions виявилися неготовими сприйняти сцени про гомосексуальність. У фільмі немає нічого занадто вірдвертого чи брутального.
Сценаристи і режисер, очевидно, пожаліли аудиторію, бо можна було показати більше. Немає сцен сексу, оголеності, вживання наркотиків, практично відсутні гучні вечірки Фредді. За одну з таких вечірок до 41-річчя Мерк’юрі менеджер Queen Джим Біч потім отримає величенький рахунок за відшкодування збитків, зокрема 232 розбиті шибки.
Є всього кілька поцілунків, де Фредді з іншими чоловіками. На одному з таких з останніх рядів в нашому залі долинуло невдоволене сичання: «Ну зачем они этим фильм портят?»
Хотілося кричати, але я не стала. Адже це саме такі коментарі псують все: перегляд фільму, враження від нього і від людей, до яких говорять мовою музики, а вони бачать тільки хто з ким спить. Мерк’юрі був таким, це його право. Він писав музику, яку вже багато десятиліть люблять і слухають мільйони людей. Тож давайте будемо чесними один з один: або ви любите його музику, або власні гомофобні стереотипи вам важливіші. А я так сподівалася, що ця розмова у контексті особистості Фредді Мерк’юрі в нашій країні вже не виникне.
У соцмережах багато пишуть про те, що Рамі Малек хороший актор, але він, все ж, не Фредді. А я дивилася фільм і думала, що йому ним і не треба бути. Зрештою, це ж не документальне кіно. Фільм досить вдало передає атмосферу, яка супроводжувала гурт Queen. Малек досить влучно копіює міміку, ходу і манери Фредді. Мей, Тейлор і Дікон схожі на справжніх. Особливо Мей, це ж треба було так вгадати! І найголовніше – музика. Її багато і вона чудова.
І все ж, однієї пісні мені там не вистачило. Браян Мей написав Show must go on для Queen, коли Фредді залишалося вже зовсім мало. Від Мерк’юрі в цій пісні тільки спільно написаний перший куплет і голос. Хоча Мей сумнівався, що Фредді буде по силам виконати високі партії. Однак Мерк’юрі сказав: «Чорт забирай, дорогенький, я зроблю це!» і записав вокал. Пісня вийшла в ефір за шість тижнів до його смерті. Але я думаю, що такі люди насправді не помирають. Вони просто стають чимось іншим, розчиняються до кінця в тій любові, якою сповнене те, що вони роблять.
0