Фото надане Едуардом
У найкоротший світловий день, 22 грудня, в Україні символічно відзначають День енергетика. З початком повномасштабного вторгнення їхня праця стала удвічі небезпечнішою. Українські енергетики щодня здійснюють подвиг, подаючи електрику до будинків під регулярними обстрілами.
Едуард Кашков в енергетиці вже понад 30 років. Зараз працює майстром підрозділу з реалізації технічних приєднань в ДТЕК Мережі. Від початку повномасштабного вторгнення відновлював енергопостачання, яке зруйнували на Київщині окупанти, адже зона обслуговування його бригади — міста Ірпінь, Буча, Гостомель та Бородянка.
Скільки тривав найдовший робочий день з моменту повномасштабного вторгнення Едуард навіть не пам’ятає. Каже: немає часу рахувати години. Траплялися дні, коли було ще темно і вони з колегами виїжджали і поверталися, коли було вже темно. У такому режимі могли годин по 15-16 працювати, а деколи й більше. Додає: свого часу і подумати не міг, що з цією роботою пов’яже усе своє життя.
«Якби мені хтось в школі сказав, що я буду енергетиком, я б йому взагалі не повірив. Напевно, це якийсь збіг обставин, бо після служби в армії я повернувся додому, аж тут було місце на роботі в РЕСі у нас. От я і пішов. Це було у 87-му році. І з того часу змінив вже дуже багато посад і до цього часу працюю в енергетиці. Фізику просто знав як знав. Чогось не було в мене хисту, було більше натхнення до гуманітарних наук, але склалося як склалося», — згадує Едуард Кашков.
Каже, що попри те, що щодня доводиться ризикувати життям, у бригаді тримаються один за одного та продовжують повертати світло в домівки жителів Київської області.
«Із кожним роком починаєш ще більше цінувати свою професію. Зважаючи на те, як важко знайти спеціалістів на цю роботу, то її починаєш цінувати ще більше і хочеться з кимось поділитися досвідом, а все таки за стільки років він є, і то такий досвід, який своїми руками «перелатаний». Із іншого боку є гордість за те, що ти робиш свою роботу».
Повномасштабне вторгнення Едуарда застало на роботі.
«Перший день війни ми були на роботі. 22-го ми якраз заступили на зміну, а 24-го почалося. У перший день війни нам сказали нікуди не виїжджати. Ми тоді в Немішаєвому базувалися і коли обстрілювали у Ворзелі дитячий будинок, якраз всі ті гради над нашою головою летіли. 26 лютого зранку ми звідти поїхали, якби трохи потягнули з часом і затрималися б там до обіду, то ми вже може і не виїхали б, бо вже в обід окупанти були там».
26 лютого Едуард з колегами поїхали додому, на Рівненщину. Спочатку допомагали місцевій теробороні зварювати протитанкові їжаки та укріплювати блокпости. Згадує: увесь цей час його не полишало відчуття, що у цій війни їм ще доведеться відіграти свою роль як енергетиків. Бо ж розумів: які б бойові дії не велися, кругом простягаються електромережі і вони в будь-якому випадку будуть пошкоджені.
«Я казав хлопцям: давайте будемо допомагати чим зможемо теробороні, військовим, бо було таке передчуття, що зараз все закінчиться і нам треба їхати відновлювати. Бо з автомата можна постріляти, а так звідти (з передової) ми швидко не повернемось. От щось було таке відчуття, що роботу треба буде робити і ми стали допомагати всім, а потім в березні поїхали на Київщину», — розповідає Едуард Кашков.
Едуард згадує, що після деокупації Київщини було дуже багато пошкоджено ліній електропередач. Серед основних задач його бригади було: відновлювати лінії, міняти опори електропередач та трансформатори в підстанціях, які були прострелені.
«Першим ділом ми відновлювали Вишневе. Ми там жили і відновлювали після обстрілів все. Вже найбільший жах був, коли ми поїхали в перших числах квітня в Ірпінь. Там вже побачили всі ті жахи: там і люди лежали, і дроти, було багато такого, що нікому не показав би».
За час повномасштабної війни Едуард встиг повірити і у долю, і в існування янгола-охоронця. Згадує: під час одного виїзду на початку війни їх із колегами за день обстріляли двічі. Ті відчуття пам’ятає і досі:
«Коли нас вперше обстріляли градами, після обстрілу найбільше мене вразила тиша: коли ти чуєш, що там щось горить, там ллється масло з трансформатора, бо його осколками постріляло, це все. І далі гнітюча тиша, птахи не співають, всі мовчать».
Це трапилося у селі під Бучею. Почалося все з того, що туди прилетіла ракета і осколки пошкодили трансформатор. Енергетики приїхали полагодити, далі поїхали ще на один виклик: усувати провід, який був під напругою, щоб він людям не нашкодив. Едуард згадує: тільки знайшли все, відключили лінію, заземлилися, почали працювати, аж тут почули свист:
«У нас один монтер був на підйомнику в корзині, то він навіть не встиг спуститися. Нам пощастило, що той снаряд потрапив в будинок, а це буквально метрів за 30 від нас, якби він впав на асфальт, то посікло б геть і машину, і нас».
Майстри повернулися на робочу базу, прийшли до тями і за декілька годин знову виїхали відновлювати живлення.
«Ми якраз вийшли ще з одним монтером у поле, а там після першого обстрілу вся трава горить і в полі нас застало ще раз. Ну пощастило два рази. Прийшли до машини і кажу хлопцям «їдемо, бо третій раз може вже за день не пощастити».
У таких випадках енергетики діють за чітким алгоритмом. Едуард розповідає, як це прописано у їхніх правилах: спершу слід за метрів 500 від’їжджати від таких об’єктів, а ще варто знайти хоч якесь укриття. Додає: його можна знайти всюди, навіть якщо ти в полі працюєш, то там все рівно є якісь канавки. Навіть мінімальне сховище може теж врятувати, — наголошує Едуард.
«Після цих обстрілів ми піднялися і дивимося на тому місці, де машина стояла — вогонь горить. Перша думка виникає така, що прилетіло і в машину попало, а там хлопці були. Вони ж як знали і від’їхали буквально метрів на 30 від того місця. Від’їхали і залишилися всі неушкоджені».
І попри те, що щоденні виїзди під час війни — подвійний виклик для енергетиків, каже: страху зовсім немає у такі моменти. Більше переживає за колег.
«За себе страх приходить вже потому, коли починаєш осмислювати і розкладати оці ситуації, які були, і вже тоді думаєш, що могло бути зовсім інакше. Тому у нас в роботі є вже така звичка, що один за одним постійно спостерігає і це залежить вже не стільки від обстрілів, а скільки від характеру роботи, тому що працюємо з напругою і все одно треба спостерігати за кожним».
Кропітка праця енергетиків до повномасштабної війни часто залишалась непомітною, лише у разі аварійних ситуацій згадували про їхнє існування. Зараз енергетиків часто називають бійцями енергетичного фронту. Едуард соромиться таких гучних висловів. Втім, додає, що вдячності своїй праці почав відчувати більше.
«Вдячність — то така штука, яка дуже швидко забувається. От коли людям погано, немає світла, дискомфортно почувають і коли ми ремонтуємо їм щось, то вони дякують, а коли минає якийсь проміжок часу, то починаються сварки, а чому так довго не робите щось, хоча ставлення стало краще. Після того, як відновлюєш мережі і заїжджаєш до людей, в яких світла декілька місяців не було, то вони були дуже раді, вони останнім ділилися, останнє віддавали, хоч ми і «віднєкувалися». Старалися якогось пиріжка зробити, чаю, хоч навіть світла не було і на вогні гріли нам каву. Так робили люди, які прожили в окупації».
Блекаути енергетики переживали теж складно, як і інші споживачі. А щоб цього року міста не поглинула темрява — ретельно готувались.
«Дуже багато роботи було зроблено цього літа та осені по розчистці ліній від дерев і свій результат ми вже побачили осінню, коли дуже сильний вітер був. Бо такі лінії, які раніше відключалися навіть при найменшому вітерцю, витримали навіть буревій. Так само замінювали дроти на дроти більшої спроможності».
Едуард зазначає, що найважче у його роботі — погода. Мовляв, чим гірша погода, тим більше в них роботи. Повномасштабне вторгнення додало ще більше викликів та задач енергетикам: якщо раніше варто було лише слідкувати за технікою безпеки на виїзді, то зараз прислухатися, яка ситуація навколо.
«Ми від нестачі роботи не страждали навіть до війни. Просто цього ніхто не помічав, а роботи в нас завжди багато: або низька напруга, або висока. І ти мусиш їздити, шукати, переробляти мережі. В нас робота була завжди, але зараз додалося ще більше. І навіть вже минуло більше року, коли ми всіх споживачів «заживили» з Бучі, Ірпеня й інших населених пунктів, і все одно зараз вилазять якісь негаразди: там десь осколком дріт перебило, там кабель десь тримався і перегорів від навантаження».
Нещодавно Едуард разом зі своїм сином, який, до речі, теж працює в енергетиці, стали героями художньої книжки. Дитяча письменниця, видавчиня Тетяна Руменко випустила книгу «Дім». Вона об’єднала на своїх сторінках історії різних українських родин. Одними з прототипів персонажів стали Едуард із сином Тарасом. Едуард піджартовує, що син неабияк схожий на себе на сторінках книги, мовляв, навіть у такій самі кофті, як на фотографії.
«У Тетяни Руменко виникла така ідея написати казочку, що от є будинок і в кожній квартирі цього будинку живуть персонажі певної професії: там і залізничники, і лікарі, і ми з сином — два електрики. Виходить, що була навала злих і недобрих створінь і ми захищали всіх від них, в нас забрали світло, а ми те світло повернули», — переповідає Едуард Кашков.
Як і всі енергетики Едуард мріє про визнання у професії і отримання звання заслуженого енергетика. А після війни понад усе прагне вирушити у подорож за кордон.