Нагадаємо, у Верховну раду подано два законопроекти, які пропонують декомунізацію анексованого Криму і непідконтрольних територій Донбасу.
На Донбасі Торез хочуть перейменувати у Чистяково, Красний Луч — у Хрустальний, Стаханов — у Кадієвку, Свердловськ — у Довжанськ. У Криму Красноперекопськ хочуть перейменувати у Яни Капу, селища Кіровське — у Іслям-Терек, Красногрвардійське — у Курман і Леніно — в Єди-Кую. Відповідні проекти постанов (4086 та 4087) зареєстровані у Верховній раді.
«Громадське радіо» поставило киянам запитання «Як ви ставитеся до декомунізації окупованих територій?». Понад 30% людей, які йшли на контакт, сказали, що не знають, що таке декомунізація. Серед тих, хто відповів на запитання, більшість кажуть, що спершу треба відновити контроль над цими населеними пунктами і зважати на думку мешканців. Ось думки опитаних киян.
— Спочатку потрібно відвоювати ці території, щоб потім наводити свої порядки, тому що у чужий монастир зі своїм не ходять. Тобто це від самого початку наша територія, але я маю на увазі, що зараз там зовсім інші настрої. І декомунізація не повинна бути першим кроком до встановлення контролю. Потрібно спочатку налаштувати економічно, потім дати гідні пенсії, зарплати, щоб люди зрозуміли, що немає сенсу залишатися в минулому, треба рухатися далі, — каже Ігор, який переїхав до Києва з Донбасу.
— Декомунізація можлива після того, як там буде наша влада і контроль над кордонами, — упевнений Володя, теж переселенець з Донбасу.
— Я ставлюсь позитивно до декомунізації. А щодо територій, де фактично немає української влади, це, я так розумію, більше такий крок — чисто показовий. Зрозуміло, що фактично, якщо там немає влади, вони будуть називати так, як їм подобається, — каже киянин.
— Формально, звичайно, воно буде діяти, але я не знаю, як населення там сприймає – як вони будуть найменувати свої села і міста. Декомунізація взагалі потрібна, але де, як і якими методами – тобто не тотально все міняти, — каже Галина.
— Ну, як ставлюсь? Ставлюсь позитивно, але не вірю у те, що вона там реально може бути. Там люди – геть менталітет інший, ніж на інших територіях, — сумнівається Надія Леонідівна.
— І що, їм там легше стане? Від того, що перейменують? Треба більше про людей думати, а не про те, як буде називатися місто, — сказала емоційна жінка.
— Зараз така ситуація в країні, грошей мало, бюджет порожній. Невже це найперше, що необхідно зробити? Нехай воно все коштує, це ж наша історія. Ну а на окупованих територіях, я вважаю, люди повинні самі приймати рішення, — каже 50-річна Надія.
— Я до цього схильний благополучно, тому що старі назви не актуальні на сьогодні. Буде простіше замінити їх нашими новими героями. На територіях, де немає української влади, я вважаю, буде актуально повернути назви, які були у Російській імперії, — пропонує Микола.
— Та мені все одно. Якби там стояв пам’ятник мені чи вулиця моя, то я би був проти. А щодо людини, яку я толком не знав – мені все одно. Що там був Хмельницький, що вулиця Леніна, що ще якась. І перейменовувати у якогось іншого мужика, якого через 20 років у третього перейменують. Ну, яка мені різниця? — каже кремезний Станіслав.
— Та чудово. Я просто не знаю, яке у мене може бути ставлення до процесів, які ми не контролюємо. З іншого боку, наскільки я пам’ятаю репортажі з окупованих територій, там, скоріше, борються за комунізацію. Це якийсь оксюморон, якась дурість, — розмірковує кухар Віталій.
— Я вважаю, що це питання повинне бути винесене на розсуд місцевих жителів. Я думаю, що Центральна Україна і західні регіони сприймають це нормально, а з приводу Сходу і Криму — питання спірне, — каже киянка Вікторія.
— Якщо це ініціатива української влади, то це пил в очі. Треба вирішувати інші питання, а не декомунізацію територій, над якими ми не маємо контролю. Це розпалювання війни, — каже інша Вікторія.
Вікторія Топол для «Громадського радіо»