Чому «День Победы» — не особиста справа: думка головної редакторки Громадського радіо
Ідеологія — слово, яке лякає президента Зеленського. Воно й мене лякає. Під нього я згадую переказування газети «Піонєрская правда» на політінформації у третьому класі.
Тому я напишу вам про цінності. Хоч думаю, і це слово лякає президента, бо, зі зрозумілих причин, загальні гуманітарні уявлення про світ не були пріоритетом на його освітній траєкторії.
Генпрокурорка Ірина Венедиктова постить Льва Лещенка і «День Победы» у себе на сторінці. Українські громадяни, що втратили дім і втратили Крим, згадують, що після так званого референдуму саме вона лунала на вулицях в Криму.
Не знаю, чи на командоутворюючому тренінгу у Трускавці говорили про цінності, але я б особисто за таку розмову не взялась. Та й кому і навіщо? Якщо коридорами ходили, наприклад, депутати Дубінський і Бужанський?
Цінності — це дуже практична річ. Це спосіб уявлень про світ, правила, норми, стандарти, за якими ми характеризуємо людину чи державу. Цінності дуже інструментальні: лідери/ки на різних посадах щодня ухвалюють рішення і вибудовують пріоритети на основі власних цінностей, демонструють цінності як приклади для наслідування, а ми, як громадяни, можемо бачити, що справді важливо для цих лідерів/ок, як вони мислять і якою бачать стратегію для держави й суспільства.
Тому цінності генпрокурорки — не її приватна справа. Вони визначають, як держава Україна у її особі бачить правосуддя, права людини й демократію загалом. Бо немає ніяких приватних поглядів на публічних посадах. Ці люди покликані ухвалювати рішення в інтересах громадян і для нас має значення, де їхнє добро і де їхнє зло.
І це смішно — вважати, що вдома ти можеш ходити в тапках з георгіївськими стрічками, а на роботу вдягати якийсь інший костюм і сідати за стіл під українським прапором.
Віра президента Зеленського в «лишь бы человек был хороший», яку він так наполегливо артикулює публічно, мене в чомусь навіть зворушує: це життя в такій обивательській комірчині, яка захищає від складного незрозумілого дорослого світу, де за гідність і людські права доводиться серйозно боротися.
І доводиться говорити про те, про що говорити важко і навіть тривалий час було неможливо. Про травматичний досвід, про називання своїми іменами злочинів. Про війну як трагедію.
Ту війну як трагедію. І цю війну як реальність.
Йоганес Шваліна, німецький психолог, автор книжки «Мовчання говорить», в інтерв’ю «Українському тижню» каже:
«Радянське минуле, сталінський ГУЛАГ і решта страшних речей, що відбулися до 1991 року та є спільними для українців, росіян і багатьох інших націй, не опрацьовані. Ревізіонізм нацизму відбувся, а от радянщини — ні. Для початку цей спадок треба прояснити людям, які не усвідомлюють причини своїх вчинків. Знаєте, я побував і у вашому МЗС, і в київській мерії. Відчув там багато чого радянського, яке нікуди не зникло».
Частина з нас тут жахалася, якими роликами на телебаченні в Луганську діти прославляють так званого міністра внутрішніх справ.
Але діти в Луганську не мають вибору.
Ви вжахніться краще ведучим «112» і ZIK (частина ж з них ледь жовтенятами встигли побути) і їхньому «побєдобєсію» імені Медвдчука, усім цим трансльованим заявам про «пройтися спільним парадом з «братскім народом».
Вжахніться краще депутатам і генпрокурорці тут у Києві.
Вони вибір мають. І вони його зробили.