Чому я вирішила говорити «Відверто про війну»?

Є багато питань, які турбують українських журналістів. Ми не говоримо про це на широкий загал, але жваво обговорюємо у редакціях та на неформальних зустрічах з колегами.

Наприклад, як сказати коректно: націоналісти чи праворадикали? Бо після можуть зателефонувати представники організації, яку ти назвав націоналістичною чи праворадикальною і дуже радикально запевнятимуть тебе, що вони, насправді, не такі.

Як правильно писати про суперечки щодо мови? Бо від суперечки недалеко і до конфлікту, можливо, і збройного. І не хотілося б, щоб я чи ЗМІ, у якому я працюю, стали каталізатором цього.

З наболілого особисто мені: сепаратисти чи бойовики? Теоретично, це може бути одна людина, яка воює за відокремлення певної території.

А, з іншого боку, це може бути людина, яка взяла у руки зброю, оскільки їй пообіцяли гроші і їй байдуже, чи відокремиться регіон, чи приєднається. Головне – вчасна зарплатня.

Про такого вояку у 2017 році повідомляв перший заступник голови Нацполіції В’ячеслав Аброськін. Тоді він очолював поліцію Донеччини.

Затриманий встиг повоювати і на боці угруповання «ДНР», і — у лавах ЗСУ.

Зрештою, людина може не воювати, але щодня приходити до школи (не факт, що на окупованій території) і розповідати учням про «русский мир» і необхідність будування «республік» там, де їх ще немає.

Крім того, що кожна редакція використовує свою термінологію (на що, звісно, має право) щодо інформування про події на Сході України, кожен по-своєму бачить стандарти журналістики.

Наприклад, чи цитувати інформресурси угруповань «ЛДНР», якщо інформацію про якусь подію дають лише вони, а перевірити її важко?

А ще у матеріалі має бути баланс думок. То чи можуть заяви ватажків угруповань «ЛДНР» створити такий баланс чи лише викличуть роздратування та нерозуміння у читачів/слухачів/глядачів?

За п’ять років українські журналісти навчилися дозовано подавати заяви ватажків.

Але, згадуючи свою роботу у 2014 році, розумію, що балансувати було неможливо.

У Луганську, де я на той момент працювала, вже на початку літа не залишилося жодних представників офіційної влади.

Разом з колегами ходили на засідання «керівництва самопроголошеної ЛНР» і робили про це матеріали.

Вже у столиці чула від деяких колег, що ходити на ті засідання було злочином і вони такого ніколи б у житті не зробили.

Тобто, журналіст вважає, що не треба повідомляти своїй аудиторії про плани загарбників міста і самому дізнаватися про них.

Ось така дивна, як на мене, позиція.

З іншого боку, тоді ж, у вже захопленому місті я відмовилася від інтерв’ю з одним із ватажків.

Думаю, скоріше через те, що вважала небезпечним їхати до людини, яка забарикадувалася у будівлі, і чекала на штурм.

Але, якщо відкинути безпековий момент, то чи правильно я зробила? Може, я б дізналася від нього про щось важливе для жителів міста або ж… стала ще одним ретранслятором «русского мира».

Втім, є колеги, які вважають, що я мала їхати на те інтерв’ю, бо задача журналістів інформувати людей попри те, що певна частина аудиторії не готова якусь інформацію сприймати.

Тож, у 2014 році луганські журналісти, які ще вчора писали про ЖКГ, незаконну вирубку,  копанки, соціальні проблеми, поганий транспорт, мали швидко навчитися писати про війну та про те, на що вона перетворила їхні міста.

Помилок було багато і добре, що колеги їх визнають і на них навчилися.

Але війна не скінчилися і щодня перед нами нові виклики, які не можна замовчувати, а треба говорити про них. Відверто.

Валентина Троян, Громадське радіо