Чи буде Донбас промисловим регіоном після деокупації?

В циклі нової програми «Донбаснаш» поговоримо про те, що ми будемо робити з непідконтрольними Україні територіями після деокупації. Як будемо відновлювати економіку, боротися з наслідками екологічних навантажень на цей регіон, та як зрештою будемо говорити один з одним.

Сьогодні поговоримо про підприємства на окупованій території. Що було, що залишилось, і як відновлювати промисловість після деокупації?

До війни у Луганській та Донецькій областях працювали підприємства вугільної, хімічної, металургійної та машинобудівної промисловості.

За даними управління статистики Луганської області у 2013 рік на Луганщині працювали 1889 промислових підприємств. Із них 24 — великих, 278 — середніх.

Найстабільнішими вугільними підприємствами були: «Лисичанськвугілля»,  «Луганськвугілля», «Свердловантрацит», «Антрацит», «Первомайськвугілля», «Ровенькиантрацит», «Донбасантрацит».

Провідні підприємства металургії — Алчевський металургійний комбінат, Алчевський коксохімічний завод, Стахановський завод феросплавів, Луганський трубний завод, «Інтерсплав» у Свердловську.

Основні хімічні підприємства області: Сєвєродонецьке об’єднання «Азот», Рубіжанський завод «Зоря», Рубіжанський хімічний комбінат, Об’єднання «Склопластик»

Також були і підприємства нафтопереробної промисловості – Лисичанський нафтопереробний заводом (нині ВАТ «Лінос») і Лисичанський нафтопереробний завод — єдиний в Україні, який виробляв пропілен.

Варто згадати і одне з бюджетоутворюючих підприємств Луганська – завод «Луганськтепловоз».

Ще до початку бойових дій на Луганщині кількість промислових підприємств скоротилася. За даними управління статистики, у 2014 році в області працювало 485 таких підприємств. Це на 1404 підприємства менше, ніж у 2013 році. Великих підприємств працювало 9, а не 24, як це було у 2013 році.

В управлінні статистики зазначають: дані про роботу будь-яких підприємств за 2014 вказані без урахування окупованих територій. Отже не можна остаточно стверджувати, що кількість підприємств скоротилася. Скоріше, 1404 – це підприємства, про діяльність яких зараз немає достовірної інформації. Так само не виключено, що певна частина з них вже не працюють.

Щодо сільського, лісового та рибного господарств, то таких підприємств у Луганській області у 2013 році було 1508. При цьому жодне з них не позначене як велике, 86 — середні, 1422 — малі.

За рік у Луганській області їхня кількість скоротилася до 960. Серед відомих: Біловодський маслозавод, Агрофірма Привілля.

Серед потужних промислових підприємств Донецької області: комбінат «Азовсталь», Донецький, Єнакіївський, Макіївський металургійні заводи. Варто згадати і про фармацевтичний завод «Стирол» у Горлівці.

Також на Донеччині видобувають кам’яну сіль у Артемівському та Слов’янському родовищах.

За даними управління статистики області, станом на 2014 рік в області працювало 1605 промислових підприємств. З них 42 – великих і 278 – середніх підприємства. В управління статистики зазначають: дані уточнено з урахуванням зміни підприємствами основного виду економічної діяльності.

Щодо сільського, лісового та рибного господарств, то у 2014 році таких працювало 1241 підприємство.

Серед потужних Агрофірма «Агропромсервіс». Український сільськогосподарський холдинг, що керує сільськогосподарськими активами в Донецькій області та Автономній республіці Крим HarvEast. «Агрофірма» «Гермес».

Стереотипний образ промислового Донбасу, можливо, доведеться забути. Таку думку у різних варіантах повторювали співрозмовники, з якими ми поспілкувалися на цю тему. Тому, що втрати, яких зазнала промисловість від початку бойових дій і окупації і по сьогодні, можуть бути незворотними.

Українська влада немає інформації щодо підприємств, які залишилися на окупованій території Луганської та Донецької областей. Втім, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій моніторить ситуацію, наскільки це можливо.

Зокрема, у серпні минулого року в ефірі радіо «Новое время» заступник міністра Юрій Гримчак заявив: з окупованих територій Луганщині та Донеччини бойовики вивезли 27 заводів.

Так, за даними української розвідки, з Луганської області бойовики угруповання «ЛНР» вивезли обладнання «Луганського машинобудівного заводу ім. Пархоменка», «Машинобудівного заводу-100», підприємства ПОЛІ-ПАК, Луганського заводу прокатних валиків, Брянківського рудоремонтного заводу, Оборонного заводу космічної промисловості «Юність», Луганського електромашинобудівного заводу, Луганського ливарно-механічного заводу, Луганського авіаційно-ремонтного заводу, «Лутугинського науково-виробничого валкового комбінату», «Луганського патронного заводу» та Державного підприємства Центральне конструкторське бюро машинобудування «Донець».

З Донецької області бойовики вивезли в РФ майно 6 заводів. Це «Донбаскабель», Харцизький машинобудівний завод, «Завод Точмаш», Державної акціонерної холдингової компанії «Топаз», Сніжнянського машинобудівного заводу та заводу «Норд». У розвідці зауважили, що деяке обладнання бойовики розібрали на брухт. Усе інше устаткування повезли до Росії.

Інформресурси бойовиків про це не повідомляють. На сайті так званого «міністерства промисловості і торгівлі» «ЛНР» є перелік підприємств, які нібито працюють. Серед тих, що були потужними до початку АТО і нібито працюють зараз – Стахановський вагонобудівний завод, Стахановський завод ферросплавів, Луганський завод трубопроводної арматури «Маршал», Свердловський машинобудівний завод, Лутугинський науково-виробничий валковий комбінат та Державне підприємство Центральне конструкторське бюро машинобудування «Донець».  Нагадаємо, що, за даними української розвідки, два останніх вивезли до Росії.

При цьому на сайті так званого «міністерства промисловості ЛНР» стоїть позначка, що через воєнний стан на окупованій території з міркувань безпеки не про всі підприємства є інформація. Таким чином, бойовики не повідомляють про роботу підприємств, які до війни були бюджетоутворюючими. Зокрема, до списку не потрапив Алчевський металургійний завод, який продовжує працювати.

На окупованій території Донецької області угруповання «ДНР» заявляє, що Сніжнянський машинобудівний завод працює, хоча, українська розвідка наголошує: підприємство вивезли до Росії.

На окупованих територіях Луганської та Донецької областей до початку бойових дій були зосереджені переважно промислові підприємства.

Втім, починаючи з 2017 року, бойовики угруповання «ДНР» зазначають: сільське господарство — один із пріоритетних напрямків Донецької області. Юрій Леонов, який називає себе депутатом «Народного совета ДНР», заявив: орієнтація території на сільське господарство пов’язана з нестачею їжі. За його словами, це нібито пов’язано із блокадою з боку української сторони.

В угрупованні «ЛНР» не вважають стратегічно важливим розвиток сільського господарства. У Вікіпедії розділ про сільське господарство у так званій «ЛНР» дуже лаконічний: «Вирощують овочі, фрукти, картоплю. Розводять корів, коней, кіз, курей, качок, перепелів».

Ґрунтуючись на цих фактах про стан економіки окупованих територій, чи можемо ми прорахувати рівень проблем, які нам доведеться вирішувати, коли ми повернемо окуповані території? Ось точка зору дончанина, журналіста і відомого блогера Дениса Казанського.

«Мы можем предположить, что есть два сценария: один пессимистический, другой – очень пессимистический. Первый – когда Россия вкладывает в промышленность больше денег, второй – когда меньше. Если Россия будет вкладываться больше, она может там поддерживать жизнь сколько угодно времени, просто это будет работа в минус, как в Приднестровье. Там накопились уже огромные задолженности за газ, промышленность неэффективна, она работает в минус. Тоже самое с территорией ОРДЛО – Россия ее субсидирует, но явно на недостаточном уровне. Например, Пушилин говорит, что «Стирол» не будет работать, потому что там не хватает электричества, то есть мы понимаем, что электричество и газ сейчас могут поставляться из России.

По поводу предприятий, то все они находятся в разных состояниях. Часть шахт уже потеряно безвозвратно – они затоплены водой и распилены на металлолом, оборудование вывезено. Поэтому угольная отрасль понесла невосполнимые потери.

«Стирол», к примеру, можно запустить, если возобновить поставки сырья и электроэнергии из Украины.

Что касается других предприятий, то, насколько мне известно, они несут потери. Например, на металлургических предприятиях постоянно происходят какие-то аварии: то прогорает установка непрерывного литья заготовок, как это было в Енакиево, то изнашивается иностранное оборудование, которое в условиях оккупации обслуживать невозможно.

Некоторые заводы могут в скором времени настолько устареть, что их не будет смысла реконструировать. Например, тот же Енакиевский металлургический завод. Если посмотреть публикации в Google, можно увидеть, что накануне войны Ахметов собирался туда вложить около 300 миллионов долларов на строительство новой аглофабрики. Там очень устаревшая аглофабрика, очень плохая. Ее собирались построить и открыть в 2016-м году. Естественно, ничего этого не случилось».

Тезу про те, що не варто орієнтуватись на безумовне відновлення усіх промислових підприємств повторила і економіст Ілона Сологуб.

 «Можливо, нам буде і не потрібно відновлювати ті великі підприємства-гіганти, які там були, тому що не буде просто ринків збуту для їхньої продукції. Тоді треба буде в будь-якому випадку робити якісь програми перенавчання для тих людей, які там є, або для тих, які захочуть повернутися. Тому що вся економіка розвивається таким чином, що більшою стає сфера послуг, а не промислове виробництво. Тобто треба бути тоді рухатися в цьому напрямку, відновлювати ту соціальну інфраструктуру, яка там є: дороги, школи, будинки і так далі».

Експерт Реанімаційного пакету реформ Ілля Несходовський висловив свою точку зору на те, з якими проблемами стикнеться промисловість та економіка після деокупації Донбасу.

«Перша проблема, з якою ми стикнемося, це те, що в нас розірвані економічні зв’язки з підприємствами на окупованих територіях. Як результат, підприємства, які раніше були споживачами продукції тих заводів, які є на окупованих територіях, переорієнтувалися на інші ринки. Наша промисловість купує продукцію з інших країн, тому тим заводам потрібно буде і якістю своєї продукції, і вартістю довести, що вони здатні конкурувати на цьому ринку.

Наступна проблема: коли прийшла Росія, вона створила умови, коли ти розумів, що коли ти залишаєшся на окупованій території, ти – банкрут. Тому ти не знайдеш продаж своєї продукції ніде, адже твій споживач знаходиться за межами окупованої території. І фактично обладнання частини заводів було масово перевезено в Російську Федерацію, тому по факту ми ці заводи втратили, там стоять голі стіни і люди там не працюють.

Якщо говорити про економічну інтеграцію, то ми стикнемося з наступними проблемами. Люди, які там проживають, по факту утримуються за рахунок Російської Федерації. Тобто ми повинні одразу виділяти певні кошти з державного бюджету для того, щоб ту бюджету сферу, яка там знаходиться, фінансувати, і це є серйозна проблема.

Щодо пенсіонерів, то в нас навпаки ситуація краща. Дуже багато тих, хто отримував пенсії і на території України, і на території окупованій, але варто не забувати, що підприємства, які там знаходяться, не платять ні податки, ні пенсійні внески до державного бюджету України. Тому коли повернеться контроль, встановляться українські ставки оподаткування, ті підприємства почнуть сплачувати податки в український бюджет».

А чи можна щось робити вже зараз? Ось точка зору В’ячеслава Ляшенка, доктора економічних наук.

«Я был в июне в Славянске и Краматорске, встречался с представителями агентства регионального развития Донецкой области, я был на конференции, где представлялась стратегия развития Луганской области до 2030-го года. То есть создаются стратегии, разрабатываются программы, находятся различные нестандартные формы поддержки предпринимательства, как тот же «Украинский донецкий Куркуль», который помогает бизнесу. Видим, что определенная цепочка создана».

Різних думок щодо відновлення економіки окупованих територій після їх повернення багато. Єдине у чому наші співрозмовники згодні один з одним, це в тому, що план дій, стратегія і тактика мають розроблятися вже сьогодні. Власне, робота мала би розпочатись уже позавчора. Бо немає плану — немає дії. Немає імпульсу від нервової системи, подразника — людина так і залишиться у нерухомому стані, у комі аж допоки не сконає. Хто любить подразники? Отож. Але вони життєво необхідні. Навіть для такого організму, як держава.

Повну версію програми можна прослухати у доданому звуковому файлі.

За сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив