Цитовані Медведчуком дані про ставлення українців до РФ потрібно розглядати в контексті — аналітикиня

В ефірі російського телеканалу «ТВЦ» український політик, лідер «Українського вибору» та кум Путіна Віктор Медведчук заявив, що не вважає Росію агресором. Він також говорив про соціологічні дослідження, які нібито показали, що понад 45% українців добре ставляться до Росії. 

Наскільки правдиві дані про симпатії українців до Росії, наведені Медведчуком? Розібратися допомогла аналітикиня Кальміуської групи, соціологиня Марія Золкіна. Вона припустила, про які саме дослідження говорив очільник руху «Український вибір», та пояснила, як варто розглядати отримані результати.

— Медведчук сказав, що два дні тому «ми» (ймовірно, йдеться про рух «Український вибір», який очолює Медведчук — ред.) отримали соціологічні дослідження, які говорять, що до Росії погано і дуже погано ставиться 32% українців, а добре і дуже добре — вже 47%. Наскільки ці дані відповідають дійсності?

— Я думаю, що він посилався на те, що робить КМІС (Київський міжнародний інститут соціології — ред.). Я не знаю, який другий центр він знайшов, бо КМІС робить це дослідження щороку спільно з російським соціологічним центром «Левада-Центр». Це дослідження, яке проводиться з 2007 або 2008 року. Однакові запитання про ставлення до сусідньої держави ставляться українцям щодо Росії і навпаки.

Цього року в лютому цифри були приблизно такі, що близько 45% українців загалом позитивно ставляться до Росії і 37—38% було тих, хто сказали, що ставляться до Росії негативно. Якщо виривати цифри з контексту, то буде те ж саме, що і в тому випадку, якщо виривати слова окремої людини з контексту.

Я, особливо в таких чутливих питаннях, завжди закликаю дивитися глибше на дві речі — на тенденції і на регіональній розріз. Із регіональним розрізом усе простіше: чим східніше територією України, тим вищим буде відсоток у структурі місцевого населення тих, хто позитивно ставиться до РФ.

У питанні ставлення до Росії важливіше, що означають ці 44%. Вони означають катастрофічне падіння позитивного ставлення в порівнянні з тим, що було раніше. Якщо ми візьмемо архів досліджень з 2008 по 2014 рік, то там знайдемо цифри позитивного ставлення на рівні 80 — 90%. Зрозуміло, що це позитивне ставлення було не тільки здебільшого в структурі місцевих громад на сході чи на півдні України, а й в центрі, і на заході відсоток позитивного ставлення до РФ був вищий.

Ці 44% — це падіння майже в два рази в порівнянні з тим, що було в довоєнний період. Зберігається така тенденція, що навіть зараз українці краще ставляться до Росії, ніж росіяни до України. Так було завжди.

— Російський громадсько-політичний діяч Василь Краснов у програмі «Ранкова хвиля» розповів про те, як у Росії формують ставлення до українців та України. Одна з метод — один народ. Наскільки в Україні сприймається теза про українців і росіян як один народ?

— Теза про один народ не сприймається як така, але співіснування на рівних, коли існують такі кордони, як в України з сусідніми державами на заході до безвізу, українці дуже довгий час відкидали, не сприймали.

Так само, як досліджується позитивне і негативне ставлення, аналізувався і формат співіснування двох держав. Тут теж відбувся злам у 2014 — 2015 роках.

До кінця 2013 року було тільки 12% українців, які вважали, що Росія і Україна мають функціонувати як повноцінно незалежні держави із закритими кордонами, контролем руху пересування. На той момент було близько 70%, які вважали, що ми маємо існувати як незалежні держави, але з максимально відкритими кордонами одна для одної. В Росії тоді був навіть трохи вищий відсоток тих, хто вважав, що потрібно існувати в закритому режимі відносно одна одної.

У травні 2014 року ті 12% перетворилися спочатку на 32%. Водночас почала падати підтримка відкритості. На сьогоднішній день у нас встановився фактично паритет щодо того, як нам бути — повноцінно відокремлюватися чи мати вільний режим доступу для населення. По 44% за кожну з цих позицій.

Здавалося б, це дивно в умовах 5-го року війни, але якщо ми подивимося, як було раніше, то ці 44% на 44% матимуть інший вигляд. Це серйозний зсув в бік розуміння неможливості існувати дружньо, спокійно принаймні за нинішнього підходу держави до побудови цих відносин.

— Для чого аналітики об’єдналися в Кальміуську групу?

— Треба готуватися до найменш болісного повернення юрисдикції на території Донбасу. Попри те, що конфлікт середньострокової, можливо, довгострокової тяглості, найважче нас чекає після того, як почнуть відновлюватися інститути державної влади. Це і соціальна реабілітація населення, і згладження певних стереотипів, які вже сформувалися, і зміна наративів або їхнє шліфування, бо наратив 2014 — 2018 років трохи інший, умовно кажучи, у великій Україні та для частини населення, яка лишається в окупації.

— На сайті Кальміуської групи є повідомлення про те, що мешканці Донеччини майже не довіряють регіональним ЗМІ.

— Рівень довіри дуже низький і до загальноукраїнських ЗМІ. Це був один із серйозних висновків. З довірою дуже цікава ситуація. До тих, хто ближче до тебе, довіра вища. Але це не працює з медіа, тобто місцевим журналістам не довіряють автоматично більше тільки тому, що вони місцеві. Довіряють більше не медіа, а особистим зв’язкам. В умовах війни і життя вздовж лінії розмежування це дуже гостро проявляється протягом останніх років. Спектр особистих контактів і джерел інформації на порядок вищий за рівнем довіри до них, якщо порівнювати з владою, з активістами, з центральними ЗМІ, з регіональними ЗМІ. Рецепт підвищення довіри до ЗМІ в наших дослідженнях називався один і той самий: говорити не тільки про війну та давати позитив (наприклад, про місцеві ініціативи). Інша справа — недостатньо компетентний підхід самих журналістів, бо місцевих дратує, коли плутають назви населених пунктів, не розуміють, про що приїхали писати чи знімати сюжет.

Повну розмову з Марією Золкіною слухайте у доданому звуковому файлі.