Часів Яр зустрічає нас суцільними руїнами — повсюди пошкоджені обстрілами будинки, цілих майже немає. Місто все більше стає схожим на нині окупований Бахмут, але, за таких умов, тут живуть близько восьмисот людей. У місті досі працює Пункт незламності. Там місцеві можуть отримати ліки, гуманітарну допомогу, зарядити гаджети та ліхтарики, поспілкуватися та обмінятися новинами.
Олена — за старшу у Пункті незламності. Згадує один нещодавній випадок, який справив на неї сильне враження:
«На моїй зміні вбили чоловіка. Він ще зі мною поговорив. Потім йому погано-погано… сів на стільчик, хвилин двадцять сидів. Я була у шоці. А люди спокійно, як сиділи, так і сидять, обід отримують, ну от я й питаю: це добре чи погано, що люди звикли до обстрілів».
Ми приїхали до міста з волонтером та місцевим жителем — Євгеном Ткачовим. Чоловік евакуювався з Часів Яру минулого року, але постійно приїздить сюди, аби привезти жителям необхідне. Цього разу це тонна питної води.
«Скажімо так, ніякого креативу, тому що у найбільшому дефіциті — вода. Вода, вода, вода. Тому що продовольчої та гуманітарної допомоги достатньо. Але польські паштети треба чимось запивати? Солоненькі. Тонни макаронів потрібно в чомусь варити? Тому вода-вода-вода. «Гігієну» інші волонтери возять. Але, щоб її застосовувати, теж потрібна вода. А навіть по технічну воду іноді небезпечно ходити. Дощів також немає. Снігу було мало. Та й проблема ж у тому, що воду нічим не заміниш», — пояснює волонтер Євген.
Ситуація у місті динамічно погіршується, констатує Євген. Йому прикро за Часів Яр, бо більшу частину життя, а це — півсторіччя, він провів тут і не планував переїжджати.
«Прилітає більше. Щоразу їдеш — нові згорілі будинки, нові прильоти, нові вирви. Як каже військова адміністрація, на 70% зруйнований житловий фонд. Ну, а який нежитловий фонд, той, напевно, вже повністю зруйнований і продовжує руйнуватися», — говорить Євген.
Пенсіонерку Надію ми зустріли, коли вона саджала квіти. Жінка не хоче евакуюватися. Вечорами вишиває бісером під свічками, а вдень — порається по городу та біля двору.
«Я маю королівські іриси. Маленькі. Низькорослі. Красиво цвітуть. Посаджу. Пересаджу. Посаджу. Нарциси вилазять. Тюльпани вилізли», — говорить пані Надія.
Здебільшого у Часовому Яру залишаються люди пенсійного та передпенсійного віку. Вони не хочуть покидати місто, здебільшого через страх, що не зможуть жити в будь-якому іншому населеному пункті.
Втім Олексій не їде з міста, бо хоче вберегти будинок від мародерства. Жінку та п’ятирічну доньку він евакуював, а сам лишився. Через сильні обстріли чоловік живе переважно у підвалі.
«У мене все у підвалі: буржуйка і таке інше. Вийшов, зробив щось. Паркан вже разів 15 ставили. Труби зриває — кручу їх. Ось зараз вчергове частину паркану знесло. Поки нічого не робимо, далі видно буде. Два дні сильні прильоти були. Будинок поки що цілий, я вдома».
Питаємо Олексія, де підстригтися в місті, у якому понад рік не працює нічого, окрім одного продуктового магазину.
«А підстригає у нас один спільний друг. Він всіх стриже за символічну платню. Ось зараз якраз час, — якщо трохи заспокоїться, запросимо його до нас додому. Я ж маю генератор. Заведемо його, і він нас із сусідом підстриже. Востаннє ми перед Новим роком стриглися», — розповів Олексій.
Наразі відстань від центру міста до тимчасово окупованих територій — близько п’яти кілометрів. Росіяни стягують резерви із наміром захопити Часів Яр. 6 квітня Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що Часів Яр залишається під контролем Сил оборони України, всі спроби противника прорватися до населеного пункту зазнали невдачі.
Яніна Львутіна, Часів Яр, Громадське радіо