Мораторій на продаж землі, кредит МВФ, незакінчені структурні реформи — економічні підсумки року підбиваємо з Олександрою Ляшенко, докторкою економічних наук
Ситуація розгортається так, як і мала б. Усі ті боргові зобов’язання, які Україна мала б виплачувати, вона сплачує у режимі крок вперед – два кроки назад. Чинників, які впливають на боргові зобов’язання України, достатньо для того, щоб не стримувати цей процес. Тобто всі кількісні показники говорять про те, що ми продовжуємо розраховуватися, і на щастя, ті, кому ми винні, не затягають зашморг настільки туго, щоб ми задихнулися. Цей процес в умовах, в яких перебуває Україна, йде в нормальному режимі.
Для економіки воєнний стан був непомітним. Ситуація з воєнним станом, очевидно, і не могла дуже торкнутися економіки. По-перше, це був дуже короткий період, це була більше позиція України, яка була продемонстрована. За такий короткий проміжок якось кардинально вплинути на українську економіку це не могло. Більше того, якби ця міра була жорсткішою, то вплив на економіку був би позитивним. Це могло б остаточно обірвати певні торгівельні зв’язки з Росією. Це були б болючі точкові шоки, але вони б мали позитивний ефект надалі. Проте мета воєнного стану була іншою.
Це багато в умовах нинішньої ситуації. Треба чітко усвідомлювати, що і стан української економіки, і стан державності є дуже крихкими. І 2% зростання ВВП це дуже добре. Але, якщо порівняти з іншими роками (2008-ий рік, 2013-ий рік), то це, звісно, дуже мало. Також це надзвичайно мало, якщо ми хочемо якогось розвитку. Для того, щоб бігти вперед і наздоганяти хоча б Грузію, то нам 2% зростання ВВП не вистачатиме.
Чому ми не помічаємо цього зростання? Ми не відчуємо на своїх гаманцях зростання ВВП, тому що це абсолютно різні речі. Не дарма існує державний макрорівень і є рівень окремого регіону чи окремого домогосподарства.
Ми бачимо зараз передвиборчі гасла: хто пропонує знизити ціну на газ в два рази, хто – в чотири тощо. Але проблема політиків полягає в тому, що вони не доносять інформацію в такий спосіб, щоб люди зрозуміли, як це вплине на їхні гаманці. Без пояснень це просто гасла.
Я не можу відірвати ці економічні процеси від політичних. Зараз вони призупинені. Чому? Я б сказала так: з політичним інтелектом в нашій країні вже більш-менш починає складатися, існують навіть прояви тверезого інтелекту, а з економічним інтелектом в нас є велика проблема. Є таке підручникове розуміння економіки, в кожного є своя економічна схема, але ані важелів здійснення немає, ані можливостей.
Щодо великої приватизації, зрозуміло, що вона не почнеться раніше середини наступного року через політичні причини. Поки не будуть зрозумілі нові правила гри – чи вони зміняться, чи вони не зміняться – в приватизацію ніхто не почне вкладати гроші. Для того, щоб приватизація була вигідною з державної точки зору, треба розуміти, що ціна питання має бути дуже зваженою. Натепер абсолютного кришталевого розуміння зваженості, як це має бути, його немає.
З приводу ринку землі, в нас поки не склалося із виваженим законодавством. Друга правда полягає в тому, що навіть без офіційного оголошення приватизації землі, ті, хто могли б мати більше статків від земельних ділянок, які мають, вже існують. Тобто в багатьох сільських місцевостях, де є приватизовані земельні ділянки, які знову віддані в оренду підприємцям через те, що люди гектарами обробляти землю самотужки не можуть, віддані на кабальних умовах. Люди отримують від того, що віддають в оренду землю приватним підприємцям, за пів гектара землі тисячу чи півтори тисячі гривень. Тобто люди не мають ніякого економічного зиску від своєї землі.
Але мені здається, що те, що ситуація зараз утримується в режимі ручного регулювання, можливо, й добре. Поки що цей запит в нашій країні не є настільки великим.
Якщо вийти за межі ринку землі, мої спостереження показують ось що. Повільними кроками Україна виривається з пазурів економічної несвободи. Наприклад, такі показники як вільний доступ до валюти, свобода торгівлі, зменшення втрат на утримання державної машини – є хорошими. Але водночас, на жаль, згідно з опитуваннями, українці не готові позбутися повного державного забезпечення. Понад 60% людей хотіли б мати державне забезпечення, причому, це люди достатньо молодого віку. Багато випускників університету дотепер мріють, щоб великі підприємства їх розподілили до себе на роботу. З іншого боку, кількість людей, які обирають підприємницький шлях, є значно більшою. А це означає, що запит на економічну свободу існує, але в трохи усіченому форматі.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.