Друга сторінка революції

Перша сторінка книги про революцію, яка почалася пізньої осені 2013 року, розповідає про те, як кілька десятків людей об’єднали мільйони, аби вигнати з хати чортів. Або бодай мінімізувати їхній вплив на життя себе та оточуючих.

Окрім сеансу екзорцизму революція визначила напрямок розвитку країни та її геополітичний шлях — на інтеграцію до Європейського Союзу і НАТО.

Друга сторінка починається розповіддю про те, як мільйони проводять ревізію у лавах власних лідерів, аби позбутися тих, хто не впорався з покладеною на них відповідальністю.

Результат парламентських виборів засвідчив, що запит суспільства на зміну старих скомпрометованих еліт новими — вщент розбив прибічників послідовного, хай і повільного руху наміченим шляхом.

Ввіряючи своє майбутнє у руки обраних, українській виборець розділився на три групи: прихильників нових еліт, хто обирав вектор розвитку як ключовий пріоритет і проросійську меншість.

Щодо останніх, у порівнянні з попередньою версією парламенту, їх чисельність майже не змінилася: 39 штиків «Опозиційного блоку» у восьмому скликанні проти 45 штиків «Опозиційної платформи» у нинішньому — дев’ятому.

Голоси запеклих прихильників євроінтеграції розподілилися переважно між новими обличчями «Голосу» Святослава Вакарчука та «Європейською солідарністю» Петра Порошенка.

Сумнівів щодо націленості руху на захід до цих двох не виникало. Єдина різниця — це досвід проти молодості і деякої невпевненості Вакарчука як політика. 

На двох вони зібрали 14% підтримки — подібний результат отримав Порошенко у першому турі нещодавніх президентських перегонів. Тоді він зібрав близько 16%. 

Багато симпатиків євроінтеграції, відчуваючи загрозу через певну розмитість позиції у питанні геополітичного вектору тріумфаторів виборів, остерігалися недосвідченості команди «Голосу», тож вирішили поставити на перевіреного Порошенка.

Логіка виборців «Європейської солідарності» зрозуміла. Так, Порошенко відповідальний за провал судової реформи, коли Конституційний суд скасовує статтю про незаконне збагачення, а Окружний адміністративний — повертає проспектам Бандери та Шухевича комуністичні назви.

Повернення Віктора Медведчука у велику політику — це теж заслуга попереднього гаранта: він легітимізував кума Путіна у статусі «переговорника» і дав тому можливість акумулювати достатній медіаресурс для «реваншу».

Саме за Порошенка його бізнеспартнери наживалися на оборонці, коли українці і не тільки, усім світом скидалися хто чим міг на потреби армії.

Виборці «Євросолідарності» навряд чи мали сумніви, що Порошенко — поганець. «Але це наш поганець!», — говорили вони, опускаючи бюлетені у скриньки для голосування.

Бо саме за Порошенка закріпилася невідворотність курсу в Європу, країна уникла дефолту, відродилася українська церква, а пухлина російської інтервенції стабілізувалася у її теперішніх кордонах.

Тріумфатор виборів — «Слуга народу» президента Володимира Зеленського значно стриманіша у висловлюваннях про шлях на захід. Але що далі — тим частіше у їх виступах звучать слова «НАТО» і «ЄС». Не в останню чергу через обурення тих самих 14-16%, які ці вибори програли.

«Захід не проти варіанту із Зеленським — він для них як пластилін. З нього можна виліпити потрібного президента», — сказав за кілька тижнів до першого туру виборів глави держави в коридорах парламенту один із політтехнологів, який працював під куполом Ради ще від першого скликання. 

І це схоже на правду. Під тиском громадськості сором’язливе «повинен бути референдум» Зеленського змінилося на впевнене «наш європейський вибір безальтернативний».

Україною вже не керує місцевий князь, як це було до революції. Громадянське суспільство вказує шлях.

Тим більше, що у випадку різких рухів на вулицях Києва будуть хлопці вже не у помаранчевих пластикових касках, а у сірих кевларових, Порошенко може ще раз прокататися на грейдері з мегафоном у руках, а Вакарчук на біс збере класичний склад «Океану ельзи» на Майдані.

Це має розуміти і Зеленський, і його команда. Навряд чи вони жадають за кілька років поповнити українську діаспору у Ростові-на-Дону.

У новообраному парламенті чотири політсили, які декларують шлях до ЄС і НАТО: «Слуга народу», «Європейська солідарність», «Батьківщина» і «Голос» — 321 мандат загалом.

У попередньому скликанні «Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Самопоміч», «Батьківщина» і «Радикальна партія» мали 273 штики на п’ятьох.

Так, повнота влади відтепер належить «зеленій» команді і нас очікує час метушні, спонтанних рішень, діджиталізації, народовладдя тощо. Нові обличчя як-не-як, нові ідеї. Але звернути з обраного вектору розвитку буде вкрай складно.

У листопаді виповниться шість років, відколи декілька десятків студентів, журналістів та громадських діячів зустріли світанок серед мокрого граніту Майдану Незалежності, виборюючи у політиків право визначати, як має розвиватися країна. Борються і понині.

Революція Гідності триває.