Друге коло навколо світу: українка понад 5 років подорожує на мотоциклі

— Чи часто ви чуєте застереження не їхати кудись, бо це небезпечно?

— Звичайно, дуже часто. Коли я готувалася до цієї подорожі, люди, дізнавшись, що я подорожуватиму сама, а не в парі з кимось, не з групою, найперше казали: «Це небезпечно. Як ти це будеш робити сама?» Але я помітила, що такі коментарі звучать від людей, які раніше не мандрували. Це стереотип, що мандрувати — це небезпечно. Є й інші стереотипи, але для жінки це найперший. Важко, небезпечно.

— Ви мандруєте на мотоциклі, правда?

— Так. Я ніколи не пробувала подорожувати автостопом, мені здається, що це трохи більш небезпечно. Коли зараз я відчуваю якусь небезпеку чи мені некомфортно, я просто сіла собі та поїхала далі.

— Як ви вирішили сама поїхати в навколосвітню подорож?

— Я подорожувала і раніше, саме на мотоциклі. Тому і прийшла така ідея. Мандрувала і сама, і в групі з іншими людьми. Я зрозуміла, що мені більш комфортно подорожувати самій. Коли я почала думати саме про навколосвітню подорож, спочатку вважала, що треба знайти якогось партнера, бо навіть в моїй голові не вкладалося, що я поїду сама на декілька років на мотоциклі. Навіть у мене був такий стереотип, але потім я почала думати, де знайти партнера. Це ж не один тиждень, а рік, два чи більше. Зараз я в подорожі 5 з половиною років.Чим більше я думала, то більше доходила до того, що поїду сама. Спочатку я нервувала, було страшно, але з тижнями, місяцями підготовки мені все більш комфортно було думати про це. Зараз я дуже щаслива, що вирішила їхати наодинці.

— Які були головні перестороги?

— Мені здавалося, що в Африці або Південній Америці небезпечно й жінці, і загалом. Звичайно, треба бути обережною. Я ні в якому разі не кажу, що всі ті стереотипи не мають ніякого підґрунтя. Звичайно, мають. Треба бути обережною, мати здоровий глузд, готуватися.

— Скільки країн ви побачили?

— Я вже зробила перше коло навколо світу, перетнула всі континенти, окрім Антарктики, близько 65 країн. Зараз я роблю друге коло. Моя мета — побити рекорд Гіннеса на найдовшу жіночу подорож самотужки. Думаю, я буду в дорозі ще декілька років, принаймні 2,5. Не думаю, що я зможу подолати всі країни, але, можливо, більше половини країн. Попередній рекорд належить жінці зі Словенії, яка була в дорозі приблизно 5 з половиною років, вона проїхала 180 тисяч кілометрів. Моя мета — зробити більше. Може, набагато більше.

— Як ви вирішуєте фінансове питання? Як мінімум треба заправляти мотоцикл.

— Для мене це найбільш складне питання. Я навіть не знаю, як на нього відповісти. Усі ці 5 з половиною років — це спроби знайти кошти, щоб продовжити подорожувати. У мене немає якогось такого стабільного фінансування, немає спонсорів. Єдине, що компанія KTM, мотоцикл, на якому я їду, підтримують мене в плані технічного обслуговування. Це теж суттєва допомога, тому що це дорого. Але треба ж і заправляти мотоцикл, і їсти щось, і десь ночувати. Постійно треба вирішувати ці питання. Моя подорож — це не просто долати кілометри, дивитися країни та зустрічатися з людьми, але ще й завжди шукати можливості продовжувати цю подорож. Тому я завжди в досить стресовій ситуації: що я буду їсти завтра, через тиждень, через місяць. Інколи буває так, що я розумію: якщо щось не знайду прямо зараз, то у мене вистачить коштів на 2 — 3 тижні.

— Я бачила, що ви вирушили в цю подорож, коли у вас з собою була тисяча доларів.

— Так, це правда.

— Чи пам’ятаєте ви найнезвичніший чи найнеочікуваніший варіант, як ви у подорожі здобували гроші?

— Дуже часто ти просто зустрічаєш людей або потрапляєш в такі ситуації, коли знаходиш допомогу з якихось джерел, з яких не очікуєш. Наприклад, після Росії я мала їхати в Таїланд. Гроші майже закінчилися. Треба було відправляти мотоцикл, а це дуже дорого. Я б сказала, що це найдорожча складова подорожі. Треба там жити, поки очікуєш мотоцикл, бо він мав плисти човном. Зовсім неочікувано група мотоциклістів у Владивостоку допомогли мені передусім відправити мотоцикл безкоштовно в контейнері.

Зовсім неочікувано для себе я познайомилася з принцесою Таїланду, тобто мене познайомили. Річ у тому, що вона була в Україні в той час, як я подорожувала, на якійсь медичній конференції. Там був один з моїх друзів, вони познайомилися, почали спілкуватися після конференції. Він їй сказав, що є українка, яка подорожує, скоро вона буде в Таїланді, в Бангкоку. Вона сказала, що я можу залишитися в неї стільки, скільки потрібно. Так воно і склалося. Я приїхала в Бангкок ще до того, як вона повернулася з України. Мене зустріли її люди, привезли в палац і опікувалися мною, поки вона не приїхала. Потім вона приїхала, ми познайомилися. Це був чудовий момент моєї подорожі. Саме ця історія підтримала мене у моїй вірі, що все буде добре в цій подорожі. Якщо ти віриш у свою мрію, весь всесвіт буде тобі допомагати.

— Цікаво, що люди, які якось залежать від обставин, чомусь завжди розповідають такі казкові історії. Наскільки часто таке відбувається?

— З принцесою я познайомилася лише раз за ці 5 років, але приблизно такі історії трапляються завжди, наприклад хтось запрошує жити у себе в будинку. Інколи трапляються ситуації, що я можу заробити гроші: написати статтю, інтерв’ю або провести мотиваційну зустріч. Я завжди намагаюся знаходити роботу онлайн, тому що я не можу фізично залишитися на довгий час в якомусь місці, тому що мені потрібно тримати ритм подорожі.

— Як ви забезпечуєте власну безпеку? Чи володієте ви техніками самооборони?

— Ні, не володію техніками самооборони. Коли мене запитують, чи є у мене зброя чи газові балончики, то в Африці був у мене один такий балончик, але я ним ніколи не користувалася. Я намагаюся просто уникати ситуацій, які можуть бути небезпечними. Я збираю інформацію про країну або її частину, куди я їду.

— Який стереотип ви зустрічаєте найчастіше?

— Коли люди розуміють, що я на мотоциклі 5 років, спочатку вони не можуть повірити. Люди хочуть зрозуміти, чому і як це можливо. Коли я їду на мотоциклі, я ж в шоломі, в жакеті. Коли люди бачать, як я проїжджаю або зупиняюся на заправці, вони просто не очікують, що я жінка. А от коли я знімаю шолом, вони помічають, що я жінка, у них шок. Потім ми починаємо розмовляти.

— Мені здається, що чим менше людина подорожує, чим менше цікавиться, тим більше у неї стереотипів про те, як все має бути. Чи залишилися у вас якісь уявлення про те, як має бути?

— Важко уявити, який у мене зараз може бути стереотип. Але коли ти жінка, ти хочеш більш ніжного ставлення до себе. Коли ти чуєш комплімент, ти відчуваєш себе більш жінкою. Коли перед тобою відкривають двері, я не бачу в цьому нічого поганого. Мотоцикл у мене досить важкий, з валізами. Якщо він впаде, я його підняти сама не можу. Звичайно, я потребую допомоги. Я можу спробувати його підняти, якщо зніму всі валізи, надірватися, але розумію, що для мене як для жінки це не досить добре. Тому для мене немає нічого страшного в тому, щоб звернутися до чоловіка за допомогою. Чоловіки цю допомогу мені надають, звичайно. Я зрозуміла, що для жінки самій подорожувати на мотоциклі інколи навіть легше, ніж для чоловіка, тому що більше охочих допомогти.

— Які поради ви могли б дати людям, які хотіли б подорожувати?

— Подорожувати треба. Можна поїхати в інше село, місто, країну. Це вже подорож. Не треба дивитися на мене і думати, що так не вийде. А так і не треба. Це не тільки про подорож, це про мрію. Не в кожного є мрія подорожувати, але в кожного є мрія про щось. Важливо не зупинятися на страхах і сумнівах. Треба робити кожного дня невеличкий крок на шляху до мрії. Я впевнена, що нічого неможливого не буває, особливо якщо прийшла якась ідея, це означає, що її можливо втілити в життя. Ми як жінки можемо набагато більше, ніж думаємо. Інколи набагато більше, ніж чоловіки. Принаймні подорожувати на мотоциклі жінці трохи простіше, ніж чоловікові.