«Думали, на три дні, а виявилося — назавжди» — спогади чорнобилянки про аварію на ЧАЕС (частина 1)

«Це все було настільки страшно, що довгий час думки не приходили взагалі ні про що…»

Це спогади моєї мами, яку за дивними життєвими обставинами звуть так само, як і мене — Олена. У частині першій я публікую її слова про те, що відбувалося у переддень та в день аварії 26 квітня 1986 року. Вони з татом обидва з Чорнобиля, на момент аварії — працювали та жили у Прип’яті. Це лише крихітні частинки з величезної кількості болю і переживань.

Мені складно сказати, що я вирішила поділитися цими частинками саме до роковин аварії, оскільки, хоч я й народилася у 91-му, це частина мого життя щодня, бо це моє коріння, моя родина. Наш дім.

Усі ці спогади є уривками з майбутньої книги «Чорнобиль. Спогади живих людей».

Розкажи, що було у переддень? Ви з татом уже працювали і жили в Прип’яті.

Так. Я працювала вчителькою у школі №4. Ми жили на вулиці Будівельників (ул. Строителей), 4, кв. 18. А у Галі (сестра — ред.) був дім №6, ми жили поруч тоді. Школа була — рукою подати. Із вікон кабінету я бачила свій балкон. Мені було 27 років, Віті — 29 (мій тато — ред.).

Слід зазначити для читачів, що місто Прип’ять розташоване приблизно за 180 км від Києва, на березі річки Прип’ять, за 2 км від Чорнобильської АЕС. Від міста Чорнобиль до міста Прип’ять — близько 20 км. Станом на 1986 рік, до аварії, населення Прип’яті становило майже 50 тисяч людей. Чорнобиль — тисячорічне місто, яке має довгу й насичену історію. У день аварії  сотні людей, зокрема, і моя велика сім’я, втратили своє коріння назавжди. Воно залишилося там.

Аварія сталася із п’ятниці на суботу. Ми з Женею (мій брат народився у 1984 році, на момент подій, описаних далі, йому лише 2 роки, — ред.) були вдвох, Вітя поїхав до Києва, не пам’ятаю навіщо, може відрядження. Вранці суботи у мене був третій урок у школі, тоді по суботах вчилися. Оскільки дитсадок не працював, а я була вже на роботі, у суботу відводила його до Галки, але вона цього дня мала їхати в Чорнобиль до отоларинголога. Із цього все і почалося, вона поїхала на автостанцію, а я мала взяти малого з собою на роботу. Я садила його на стіл (сміється) у малиновому комбінезончику, він посміхався усім учням, грався олівцями, як лялька смішив дітей. А я працювала, у мене тоді по суботах були, здається, третій четвертий і п’ятий уроки.

Вранці 26 квітня я ще винесла його постіль, повісила на балконі, було таке сонечко, тоді ще ми не знали, що я все це на радіацію винесла. Ми нічого не знали. Із нашого четвертого мікрорайону нічого не було видно, це перший, другий мікрорайони могли щось бачити. Вранці раптом стук у двері, прибігає Галя. Я питаю: «А чого ти не в Чорнобилі?» Вона каже: «Лєн, вночі щось сталося на станції (ЧАЕС — ред.)». Вона прийшла на автостанцію, — транспорту нема, автобусів нема, все закрито. У Чорнобиль — не можна. Більше того, одразу вимкнули телефонний зв’язок, ми не могли мамі подзвонити, ніхто нікуди не міг подзвонити, усе обрізали. Не тільки з Чорнобилем, — з усім світом.

• Знаєш, що дивно? Я згадала цей сон уже коли ми жили в Києві, і ти вже була. Він наснився мені, коли Женька був ще зовсім маленький. Задовго до аварії. Мені снилося, що він підліток, ми йдемо запустілим містом, це була Прип’ять, і я кажу йому: «Синку, ось тут ми жили колись, тепер тут зона…» Я не розумію, як мені могло таке наснитися. Зона… Слова такого й у помині ще не було…

Прип’яті одразу відрізали телефонний зв’язок, щоб не можна було подзвонити. Галя каже: «Я звернула увагу, що вулиці покриті дивною піною, і відійшла від автостанції, не могла зрозуміти, як мені дістатися, думала на трасі попутку піймати». І чи то вона запитала, чи то він сам до неї підійшов, але міліціонер сказав їй: «Дівчино, йдіть додому, закривайте усі вікна». Це все, що він їй сказав. І вона одразу прибігла до мене, — хто їй ближче?

Ми губилися у здогадках.

У моєму будинку жила така Любочка, ми працювали разом і одночасно отримали там житло, і її Сергій, наречений, працював на ЧАЕС. Я побігла до неї, і питаю: «Люба, де твій Сергій?» Вона каже: «Спить». Він виходить, я питаю: «Сергію, що у вас сталося?», а він: «А що сталося? Я сьогодні перший день у відпустці»… Потім він зібрався і також побіг туди… Більше я не знаю, що з ним далі, навіть прізвище не пам’ятаю…

І я пішла на роботу. Оскільки сестра не поїхала нікуди, вона забрала Женю до себе. Вона з чоловіком і дітьми прожили там всього рік, ми встигли два…

У школі нас зібрали всіх у директора, і вона сказала таку інформацію: «На четвертому енергоблоці атомної станції була пожежа, уже все нормально, жодної небезпеки нема, і щоб завтра, нехай хтось спробує не прийти на крос». Наступного дня, у неділю, в парку мав бути крос. Усі школи брали участь. Нам роздали білі таблеточки, щоби ми всі випили, я свою залишила, щоби Жені віддати.

Це був йод?

Напевне, це був йод… Уроки відбулися, ніхто їх не скасовував. Ми пішли додому. Пісочниці були повні дітей… Діти гуляли на вулиці, каталися на велосипедах. Більше того, кажуть, що повиставляли перед святом на продаж майонез, горошок, усе таке, «святкове» — на вулиці дуже багато продавали продуктів. У мене в холодильнику було дві курки на свята, які так і згнили, мабуть, потім. Хто «чистив» наші холодильники потім, не знаю, але воно там усе попсувалося, мабуть, ми ж нічого не забирали. Ми їхали, світло було, ми їхали на три дні…

Коли я йшла додому зі школи, Віті ще не було, я думала, як же він добереться з Києва, транспорт не ходить. Губилися у здогадках… Він з’явився десь лише до вечора 26 числа. Ми розгублені ходили до сусідів, питалися, що робити, ніхто не знав нічого. Багато хто ходив до Міськвиконкому дізнатися щось, але інформації, як такої, просто не було. Прийшла сусідка знизу, Зіна, привела свого малого і каже: «От нехай тобі Олена Миколаївна скаже, що не треба завтра на крос іти. Він мені істерику закатав, що треба завтра на крос, і що він піде, а я кажу, не піде, а він каже: «Мене вчителька накаже». Звісно, не я та вчителька, якої він боявся…

Слово «пожежа» лишень прозвучало, — не вибух, не радіація, лише слово «пожежа». Але подробиць жодних не було. Але у повітрі, у місті, стояла не просто напруга… Через те, що ми нічого не знаємо… Відчуттів, пов’язаних із фізичним недомаганням не було, але нервовий стан… До наступного дня в мене так зціпило горло від стресу, що я вже не могла навіть воду пити. Потім у мене було декілька таких приступів. Вітя ввечері з’явився, він також нічого не знав.

А у місто пускали?

Ну, він же приїхав. Здається мотоциклом. Блокпостів не було жодних. Коли він приїхав, ми всю ніч навіть не роздягалися. Ми одягнуті всю ніч просиділи на ліжку, Женя спав, Вітя не витримав, просто в одязі на тахті ліг і заснув. Я ходила півночі, все чекала… Слово “евакуація” прозвучало десь вночі на 27 квітня. Хтось із сусідів вже почав казати, що є інформація — місто евакуюють на три дні. Через цей стрес багато спогадів не у хронологічному порядку, просто випадають…

Мені запам’яталося таке ще. У нас вікна виходили на дорогу, між лісом і містом, вона вела на Шепеличі, і вздовж цієї дороги тротуаром зранку неділі (27 квітня — ред.) потік людей… Із дитячими візочками, з дітьми, із речами. Дехто був у масках. І вони йшли і йшли. У мене була асоціація, нібито ці війна, і люди йдуть в окупацію… Це було дуже важке, гнітюче відчуття. Я дивилася у вікно, і не знала, що робити.

Потім Вітя не витримав, сказав, що піде до Міськвиконкому дізнаватися хоч щось. Він пішов, і тут прибігає Галя, і каже: «Хапай сумку, дитину, тато попросив, щоб нас забрав водій». І я ще думаю, раз ми не їдемо нікуди в евакуацію, нам буде не холодно, ми поїдемо до мами додому, я візьму з собою новеньку фінську сукню, — це ж попереду травневі свята, парад у Чорнобилі буде… Зібрала маленьку сумку, бо їдемо ж на три дні. Я чомусь навіть наші обручки весільні (ми їх не носили) залишила вдома. Заховала в антресолі на поличку. Взагалі нічого не хотілося брати… Бо це відчуття, що ти йдеш з дому… А так ти все залишаєш. Фотографії, все залишилося. Паспорт тільки взяла.

Я спустилася, і вже почалася паніка, Віті немає. Він же пішов дізнаватися щось. А машина не може чекати, вона не за нами, по своїх справах приїхала. А Галя каже, що її чоловік (Саша — ред.) теж лишається. А вона його всю суботу вмовляла не йти на риболовлю… А далі… Ми сіли в автівку і поїхали. Подзвонити ж не можна було. Вітя залишився тут, але ми Сашка попросили, щоб він його дочекався. У перших двох мікрорайонах вже відбувалася евакуація, четвертий — наш — ми були майже крайніми. Відчуття було лише те, що треба рятувати дитину, тому ми не могли залишитися чекати, ми поїхали. Я залишила записку вдома. Уже ні їсти, ні пити я не могла, горло було затиснуте наче невидимою рукою. Ми виїхали з Прип’яті, і на зустріч нам ішов суцільний ряд автобусів та БТРів, і було страшно від того, що не розумієш, що відбувається.
Ми приїхали у Чорнобиль до мами, а там тільки тато, її немає. Вона билася, билася на нервах, а потім не витримала, — взяла банку молока, банку води, і побігла на пристань, і сіла у «Ракету», яка прямувала з Києва на Прип’ять, — це була остання, яку пропустили, але до цього ж вони йшли, у суботу йшли, у неділю йшли, вони просто в зону везли людей! Але ж у Києві знали, що відбувається! Чому ж звідси перекрили все, а туди людей везли?

Я стояла у Чорнобилі на нашій горі, дивилася у бік Прип’яті, і не могла повірити у це… Біль у горлі не відпускав…

• Продовження розповіді читайте у частині другій: «Було страшне бажання кричати на весь вагон: «Люди, ви знаєте, що сталося?!» — спогади чорнобилянки про аварію на ЧАЕС (частина 2)