Нарешті почула такий впізнаваний з усіх стендапів, відео, стадіонів і навіть з реклами в ТРЦ голос президента. Бо перед цим я скролила Instagram, я намагалась читати сторінку ОП, але кілька тижнів – порожнеча. Спасибі Ентоні Блінкену, що своїм терміновим візитом наповнив змістом сайт і соцмережі президента.
І він нарешті звернувся.
Що я почула?
• Що ми не вміємо розрізняти маніпуляції й панікуємо (ну, звісно, коли пів країни обговорює, чи почала РФ евакуацію своїх дипломатів та їхніх родин з території України, коли Велика Британія починає постачати Україні протитанкові системи, коли держсекретар США каже, що «українці мусять приготуватися до важких днів», а президент України — зверніть увагу — взагалі нічого не каже), ми панікуємо.
• Звинувачення ЗМІ в гонитві за хайпом, людей – у скуповуванні гречки й валюти.
«Засоби масової істерії» — це підло, правда. Бо поганому президенту, як у тій приказці про танцюриста, завжди заважають журналісти.
• Ну і потім нарешті – про армію, гідність і партнерів.
Але цікаво, чи справді президент і його оточення не розуміють, чому люди обговорюють новий виток загроз?
Так, я останні тижні знову спостерігаю, як велика частина з нас перемикається у режим виживання. Але це якраз про звичне для нас і помічне. Це коли ми знову налаштовуємо мережі самопідтримки, самодопомоги. Коли ми, розуміючи, що інституції й державна влада не виконують нормально свої функції у ситуації загрози, починаємо власними, силами активних громадян чи просто небайдужих до себе, інших і країни підміняти своїми діями інституції й державну владу, яка… Я навіть завагалася, як це сформулювати.
Яка десь не тут? Яка не бачить загрози? Якій ми байдужі?
Я не знаю. Але я знаю, що у нас тиждень судять Порошенка. Виглядає так, начебто сват намагається товкти свата головою об стіл, а тим часом горить хата. І так, тут має значення, хто перший почав.
Бо коли суспільство у тривозі, в нерозумінні, в інформаційній напрузі, ми шукаємо голос довіри. Довіра до президента (не обов’язково Зеленського, до інституції президента), та й до органів держвлади загалом, базується на визнанні політичних дій. Але не зводиться до ставлення громадян до нього як людини чи особистості, не зводиться просто до виборців – тих, хто за, і хто проти.
Це передусім очікування громадян щодо АДЕКВАТНИХ рішень та дій президента як інституції — залежно від ситуації. І — як інституція — президент забезпечує комунікативні потреби суспільства, особливо у кризовій ситуації, коли є гостріше відчуття втрати контролю над життям, є ще більше відчуття небезпеки.
В ОП, звісно, сидять видатні фахівці з комунікацій, та не з тих комунікацій. Бо роздраконити, атомізувати суспільство — це унікальне вміння. Викликати упередження до інших, апатію до будь-яких політичних інститутів — це вони вміють.
Але зараз потрібні комунікації не про те.
Зараз був не час говорити про свої лижі в Буковелі, чемпіонат з баскетболу чи що там ще — все це виглядає таким, що не враховує реальність. Зараз люди шукають нову інформацію частіше, ніж будь-коли. Це ж очевидно, ніж найочевидніше. Але ми, замість інформації, два тижні шукали самого президента. Згадайте історію з фото з його кабінету в Instagram, яке виявилось за торішній листопад.
Та добре, що вже знайшовся і звернувся.
Може, кому полегшало.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS