Екзотизація та романтизація: яким зображують Крим у своїх творах українські письменники

Літературний фестиваль «Кримський інжир», що відбувся нещодавно, торкнувся питання присутності Криму в сучасній української літературі. Виявилося, що, коли українські письменники пишуть про Крим, найчастіше вони або романтизують тему, або описують лише свій власний досвід, який з Кримом має мало чого спільного:

«Це гранична екзотизація: протиставлення Криму з його природою, традицією, ісламом, чим завгодно — Україні як такій. Так, звісно, культура Криму відрізняється від того, що бачить пересічний українець щодня на своїх вулицях. З іншого боку, лише мультикультуральне середовище може спродукувати живу українську культуру», — зазначила письменниця і перекладачка Катерина Калитко під час дискусії у рамках фестивалю «Кримський інжир».

Письменник Андрій Курков каже, що називає твори такого типу «сувенірною прозою» — вона описує власні спогади, почуття і переживання, але не пов’язані з Кримом як таким.

Письменниця і видавчиня Мар’яна Савка каже — щоби добре і якісно писати про Крим, треба знати півострів. Можливо, проблема саме в цьому — багато хто до окупації їздив туди, але тільки на відпочинок до моря. Ми не сприймали Крим як окремий самобутній регіон.

«Може, це дійсно пов’язано із тим, що, аби про щось писати, треба розуміти не тільки контекст, а й вжитися в цей світ. І ті письменники, які реально жили і досі живуть в Криму, скажімо, Яна Дубинянська — в їхніх творах завжди присутній Крим», — зазначає Мар’яна Савка.

Окрім Яни Дубинянської, серед україномовних книжок кримської тематики можна відзначити вірші Світлани Поваляєвої «Після Криму», частково — прозу Катерини Калитко у книзі «Загублена земля».

Сама Катерина Калитко зазначає — тут не йдеться про власне кримськотатарську літературу, вона розвивається окремо. Натомість серед українців — і письменників, і читачів — бракує не лише знання, а й уваги до теми Криму:

«По-перше, українська література як травмована зараз дуже переформатовується, намацує нові шляхи і методи говоріння про травму, про те, як жити поза травмою і після неї. Крим із цієї гарячої фази все-таки відійшов. Мало хто задумується про те, що відбувається з кримськотатарськими активістами, просто із кримськотатарськими громадянами, які опираються окупаційному режиму. Це письмо зараз передбачає визнання власної провини і її проговорення. Провини за те, що ми дуже мало цікавилися регіоном, ним власне не як морем, куди ми їдемо відпочивати, не як екзотичними краями, куди мандрувала Леся Українка лікуватися від сухот, а живою територією з живими людьми».

Мар’яна Савка додає — для того, аби з’явилися осмислені, важливі та якісні книжки про окупацію Криму, певні зміни повинні відбутися і в суспільстві. Комусь може здатися, що література завжди трохи «відстає» від важливих історичних подій — але це через те, що потрібний час на їхнє осмислення.

«Це має статися, напевно, тоді коли відбудуться якісь поступові процеси, і видавничі зокрема. так само, як неможливо було отримати одразу роман про Донбас. Мусила пройти якась хвиля репортажистики, документалістики на цю тему, аби відтягнути в часі цей момент осмислення», — вважає Мар’яна Савка.

Частково заповнити цю прогалину в українській літературі має і конкурс творів кримської тематики «Кримський інжир». Наступного року у Видавництві Старого Лева вийде антологія найкращих оповідань і поезії учасників двома мовами — українською і кримськотатарською.