Фізично дзвонити в дзвони не важко, це стереотип — дзвонарка Володимирського кафедрального собору

Жінки можуть все, чоловічих та жіночих сфер не існує. В черговий раз переконуємося з дзвонаркою Володимирського кафедрального собору Сяєю Проскурякова.

Довідка.

• Дзвонар – майстер дзвонарської справи, людина, яка дзвонить у дзвони у храмі під час богослужінь.
• Дзвонарки як виняток працювали у жіночих монастирях, у соборах і церквах, жінкам дозволяли працювати лише тоді, коли чоловіки йшли на війну. Тоді вважали, що дзвони занадто важкі для жінок. Залежно від школи та дзвонарної традиції, служник мав застосовувати руки, ноги і вагу власного тіла, аби розхитати дзвін. Дослідник дзвонарства американець Стів Колман говорить, що справжня причина відмов — у патріархальному устрої тогочасного суспільства. Жінкам не давали можливості та часу вивчитися на дзвонарок.
• Офіційно жінки у справі з’явилися на початку ХХ сторіччя у Європі завдяки руху суфражисток – жінок, які боролися за право голосувати та за рівні економічні можливості з чоловіками.
• У радянський час дзвонити у дзвони заборонили через боротьбу з розповсюдженням релігії. Дзвони знімали і здавали як кольоровий метал. Виручені гроші йшли в державний бюджет, а з переплавленої сировини робили монументи радянським діячам та зброю.
• З набуттям незалежності України у професію тепер йдуть чоловіки і жінки. Наразі щороку проходять кілька фестивалів із дзвонарства: «Благовіст Волині» у Луцьку, міжнародний фестиваль карильйонного і дзвонарного мистецтва на Івано-Франківщині і Диканські передзвони на Полтавщині.
• Офіційних дзвонарських шкіл, де б викладали нотну грамоту, теорію і практику дзвонарства, в Україні немає. Навчитися дзвонити можна від дзвонарів-практиків на приватних заняттях.

Як ви вирішили потрапити до цієї професії?

Це було майже випадково. Я переїхала до Києва, щоб співати з фольк-гуртом, а один з музикантів – Микола Іванов – виявився головним дзвонарем нашого собору.

Це так просто – він вас запросив подзвонити і ви подумали, чом би й ні?

Десь так, бо він запрошував всіх, він хотів створити українську школу дзвонарів, адже на той момент ще жодної не існувало. І він запрошував людей, навчав, в тому числі прийшла і я разом з подругою.

Це було на Водохрещу 2008-го року, я ще боялася висоти, стояла під дзвонами і мені було лячно.

Одна зі складностей в тому, що начебто жінкам не варто бути дзвонарями через фізичне навантаження, що це фізично важко. Наскільки це правда?

Я гадаю, що цей стереотип йде з європейської дзвонарської традиції, бо там треба було розхитувати дзвін на такому здоровезному вороті. А в православній традиції розхитується не дзвін, а його «язик».

Як це взагалі виглядає?

У більшості церков, там, де є багато дзвонів, вони через систему мотузок, блоків під’єднуються до одного місця, сходяться там. І дзвонар грає по них руками, ногами, пальцями.

Тобто ви стоїте біля такого величезного вузла з мотузок, ви знаєте, який вузол до якого дзвона прикріплений, і граєте?

Десь так. Це зветься «клавіатурою». Це така система натягнутих мотузок, по яких можна бити, які можна підтягнути на якусь паличку і грати. В нас два дзвони прив’язані окремо, чотири – як «клавіатура», і два йдуть до педалей.

За що відповідають педалі?

Вони відповідають за те, щоб не тягати весь вантаж. Тобто один «язик» від великого дзвону може важити 150 кіло. Тому педалі для того, щоб його не хитати самостійно, по-друге, щоб регулювати швидкість. Це йде через систему: трос-мотузка-блок.

Наскільки важко фізично привести в дію «язик», який важить 150 кг?

Це не важко, важко скоординуватися, скоріше. Це все розраховане на те, що людина не має сильно втомлюватися. Наприклад, на Великдень дзвонять всю ніч, і якщо б це було важко фізично, ніхто б не зміг того зробити.

А хіба це повинна робити одна людина?

В нас може дзвонити і одна людина, але, коли треба дзвонити дуже довго, то ми, звісно, змінюємося, на Пасхальну ніч буває до восьми людей.

Як часто потрібно дзвонити?

Кожен день, як мінімум, по три рази: зранку – ранковий дзвін, після ранкової служби і перед вечірньою службою. А ще можу бути вінчання, похорон, або може бути після вечірньої служби, якщо це Успіння Богородиці чи щось подібне.

Ми знаємо, що церква – більш патріархальна структура, адже всі священики – чоловіки. Яке місце жінки в церкві? Чи спілкуєтеся ви з іншими учасниками структури?

Спілкування цілком нормальне, в нас взагалі собор дуже вільний і демократичний, бо, скажімо, ніхто мені не каже, що я в чомусь не тому прийшла. Я сама розумію, що не варто до собору приходити, наприклад, в шортах, але так, як в нас дуже багато туристів, то ніхто і не дивиться на те, що хтось там без хусточки прийшов, хто там в штанях. Тому я ходжу, як захочу, і нормально спілкуюся.

Звісно, в нас жінки, як і в інших церквах – це більш допоміжний персонал, але дуже пощастило, що ніякої дискримінації в нас немає.

Які є складнощі в тому, аби грати? Чи був якийсь момент, коли у вас все вийшло з-під контролю?

Спочатку все виходить з-під контролю, бо все треба дуже скоординувати. Там є певна затримка від того, як ти почав рухатися, до того, як це пролунає, тому треба якось розраховувати. Зважати треба на погоду, бо якщо мотузка розтяглася через вологість, то це буде інший час від одного удару до іншого, або буває, що на дзвони налипає сніг, і не можна весь час так дзвонити, як завжди, бо дзвін просто розіб’ється.

Як же може розбитися величезний металевий дзвін?

Бронза, як і чавун, дуже крихкий метал.

Чи бували випадки?

Ми не розбивали, але в нас висить чотири розбиті дзвони, в тому числі і величезний дзвін 1640-го року. Його просто розбили, бо били щосили.

Чи не забагато звуків? Чи не починаєте ви гірше чути через свою роботу?

Це дуже поширене питання – а як в тебе зі слухом. Так от кажу, що нормально. Квазімодо, який глух, катався на дзвонах.

А можна взагалі кататися на дзвонах?

На католицьких — можна, бо вони на великих воротах. А в нас, по-перше, не залізеш, а по-друге, він сам не розхитується, він майже жорстко закріплений, і тільки «язик» рухається.

Тобто якщо б ви зараз потрапили до католицької церкви, ви б не змогли грати, бо там зовсім інша методика?

Там зовсім інша методика, там неможливо робити якісь мелодії, тобто дзвони розхитуються кожен за своїм ритмом, і виходить хаотичний передзвін.

Чи часто люди звертаються із проханням навчити бути дзвонарями?

Буває, іноді дуже часто. Взагалі на Великдень дуже багато народу підіймається на дзвіницю і питають, чи можна навчитися. Але я не можу сказати, що багато народу навчається постійно — за останні два роки тільки двоє дівчат. Одна стала працювати, друга – час від часу допомагає.

Чи це оплачувана робота, чи це як волонтерство у церкві?

Так, вона оплачувана, і це середня зарплата, якщо ходити кожен день. Але нас там четверо, тому виходить як майже волонтерство.

Чому ви це робите?

Тому що подобається. Якщо ти в це в’їхав, ти на це підсаджуєшся. Це більше, ніж музика, чи заняття. Крім того, це робота над собою, це духовна робота. Дзвонар – це не зовсім музикант, бо музикант говорить від себе, а дзвонар – крізь себе. Тобто ти ні про що не думаєш, коли дзвониш.

Як на вас вплинула робота дзвонаркою? Що ви з цього взяли?

З тих пір, як я працюю дзвонаркою, було багато змін в житті, не знаю, що з них було через дзвони, що – через те, що я почала активно ходити до церкви, але в принципі, це якось допомогло сконцентруватися в житті і зрозуміти, чого хочеш.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.