Герої не вмирають, а ми вмираємо щодня, коли йдемо на компроміси з власною совістю — Наталія Кривда

Герої не вмирають, а ми вмираємо щодня, коли йдемо на компроміси з власною совістю — Наталія Кривда

Революція Гідності: підсумки  5-ти років. Говоримо з Наталією Кривдою, професоркою, експерткою Українського культурного фонду.

Наталія Кривда

Що найбільше відклалося у пам’яті з часів Майдану?

В мене особиста історія, тому що з перших днів на Майдані була моя дочка, їй ще було 18-ти років, вона фактично пішла з дому, і всі мої намагання повернути її, сказати, що там небезпечно, закінчилися фразою: «Ну ти ж мене вчила бути чесною Що за подвійні стандарти?». І мені довелося пережити майдан не тільки як громадянці, а й як мамі — моя донька займалася медичною допомогою.

Для мене це одна з найскладніших з емоційної точки зору частин мого життя. Я багато чого не пам’ятаю, тому що це було надто складно. Нещодавно ми говорили з донькою, яка зустрічалася зі своїми побратимами на Майдані, що їх дуже мало, вони не фотографувалися тоді, вони знищували списки людей, які отримували у них медичну допомогу, тоді це було заради безпеки.

Я пам’ятаю історію про те, як Маша і її колеги відкривали медпункт на Грушевського, 4, який потім «Беркут» закидав гранатами, а потім медпункт на Грушевського,1 – в парламентській бібліотеці. І в якийсь момент медпункт на Грушевського,1 опинився в тилу «Беркута», а там було багато людей, які була поранені або просто ховалися з чорними обличчями та руками, і треба було щось робити. Тоді вони вирішили, що їм треба йти на перемовини з «Беркутом». Там був лікар-офіцер, і Маша сказала, що піде з ним. І от, уявіть собі, їй 18 років, вона виходить разом з офіцером-лікарем на перемовини з «Беркутом» і знімає шапку. Я тоді в неї питала, навіщо вона зняла шапку. І вона говорить фразу, яка і досі в мене стоїть в голові: «Ти знаєш, мамо, я  подумала, що я білявка, молоденька, в мене волосся розвивається на плечах, може, вони в мене стріляти не будуть».

Заради чого йшли люди, і чи змінилося сьогодні бачення цього?

Все завжди зводиться в той чи інший спосіб до цінностей, до того, заради чого ми готові жити, і заради чого ми готові вмирати: візії майбутнього, проекці минулого, що для нас важливо, що має стати фундаментом для побудови в майбутньому.

Мене завжди дуже хвилює фраза «Герої не вмирають». Герої не вмирають, а ми вмираємо кожного дня, кожної хвилини, коли ми вступаємо в якісь компроміси з власною совістю, коли ми не можемо виконати обіцянки, дані публічно, коли залишаються непокарані злочини на Майдані, продовжує існувати корупція, продовжуються маніпулятивні технології. Кожен наш крок нездійснення обіцянок – це маленька смерть.

52% громадян сказали, що вважають себе прибічниками Майдану. Це багато чи мало?

Я думала, що їх буде набагато більше. Мені здається, що найсерйозніший перелом з точки зору країни відбувся, коли почалися місцеві майдани, коли постали Запоріжжя, Луцьк, Львів, Одеса і так далі. І мені через це здавалося, що таких людей набагато більше, просто не всі мають можливість приїхати в Київ, але всі мають можливість сформувати внутрішню позицію.

Є ще одна цифра з опитування – 71% людей вважає, що події Революції варто вшановувати. З точки зору історичної перспективи це надзвичайно оптимістична цифра.

Крім того, кожен другий українець вважає, що події Революції Гідності є боротьбою за свої права та європейські цінності.

Чи пам’ять роз’єднує, і що з цим робити?

Одним з моїх кумирів є філософ-історик Наталія Яковенко, на одній зі спільних публічних дискусій вона сказала фразу, яка мене просто перевернула: «Примиритися з пам’яттю іншого дискурсу, тобто примиритися з пам’яттю подій ворога неможливо, можна притертися». Оцей образ – притертися до пам’яті іншого і прийняти її як можливий варіант розвитку подій — мені здається дуже важливим.

Пам’ять роз’єднує і об’єднує, пам’ять треба формувати, це така історико-соціальна категорія, яка має бути свідомо сформована. Для цього є спеціальні інструменти, і вони точно не маніпулятивні. Це не технології, це наукова експертна робота, яка займає великий час.

Кожному з нас потрібно сформувати ті наріжні каміння, на які спирається їх власна ідентичність. Людині важко жити, коли вона не розуміє, хто вона в цьому світі, для чого вона. Інтенсивність цього процесу посилюється, коли у вас з’являються діти, і вам треба їм щось сказати, коли вам треба з ними говорити про важливі речі. Сьогодні молоде покоління надзвичайно активне, воно ставить питання, і якщо ви свідомі батьки, вам треба з цим працювати.

Інструменти формування не таємні, вони описані в значній кількості літератури. Це освіта, причому шкільна, в першу чергу, яка говорить про те, що ти можеш сьогодні не розділяти ці цінності, але варто подумати про те, як це відбувалося. Це науковий та академічний дискурс. Ми як країна зі своєю власною історичною та ціннісною сіткою не дуже добре представлені в Європі в академічному дискурсі. Починаючи з того, що значна частина наших культурних речей нашого культурного капіталу присвоюється іншими країнами. Ми маємо навчитися відстоювати своє право на свою культурну спадщину в європейському просторі. І третє – це інститути пам’яті, інститути меморіалізації, процеси меморіалізації. Четвертим інструментом є, звичайно, мистецтво. Сьогодні держава інвестує у створення художніх творів у різних царинах, які спрямовані на пошук правильного слова, правильного жесту, правильної історії щодо подій Революції Гідності та війни на сході.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі. 

Герої не вмирають, а ми вмираємо щодня, коли йдемо на компроміси з власною совістю — Наталія Кривда
0:00
/
0:00

Останнi новини