Капітуляція східної столиці. Як обороняли Львів у вересні 1939-го?

Опорний пункт “Сходу”

Львів у планах польського командування відігравав роль ключового опорного пункту “Румунського плацдарму”. На території обмеженій з північного заходу річками Стрий та Дністер війська мали обороняти район кордону з Угорщиною та Румунією від німецької армії. Більша частина польських військ мала б утримувати ці землі і чекати підмоги з боку Франції та Британії. 

Однак союзники не почали висадку на землях Другої Речі Посполитої, а зі Сходу напала Червона армія. Тому концепція оборони «румунського передмістя» провалилась. Усі зібрані там сили виявилися розбитими Червоною Армією, а поглиблення хаосу на західному фронті не дало можливості вчасно встановити успішну оборонну лінію. 

Десять днів спротиву 

Війна для міста почалась 1 вересня, коли Люфтваффе бомбардувало Залізничний вокзал, горілчану фабрику Бачевського, вулиці Городецького та Яневську (зараз Тараса Шевченка прим. ред.). За тиждень до того тут почалась мобілізація. Перший тиждень війни проходила підготовка до оборони. З допоміжних частин створили опорні пункти на лінії Жовква-Янів-річка Верещиця-Грудек Ягелонський-Верещиця-Комарно-річка Дністер. На той момент Вермахт вже контролював західний кордон, захопив Краків і Гданськ та досяг меж Вершави. 

За день до приходу німців, місцеве населення у відчаї будувало барикади і протитанкові рви. У місті створювали склади боєприпасів, продуктів та медикаментів. 

12 вересня перші солдати зі свастикою на плечі з’явилися в околицях Львова. Польська артилерія і кулеметники відкрили вогонь. Вже наступного дня загарбникам вдалось взяти під контроль Кортумову гору і влаштували вуличні бої біля Залізничного вокзалу. 17 вересня і так вже майже розбита Польща, яка не контролювала ⅔ своїх земель, отримала другий фронт зі Сходу. 600 тисяч радянських військових і сотні танків перейшли кордон. 19 вересня совєти підійшли до столиці Східної Польщі і одразу ж відкрили вогонь по польських барикадах, пізніше заявивши, що прийшли врятувати місто від нацистів. 

На той момент у місті не діяла електромережа, подача газу і водопровід. Міська влада закликала львів’ян повертатися на роботу. Диверсанти підривали поїзди, водонапірні станції вийшли з ладу. Більша частина армії тікала до Румунії. 

21-22 вересня 1939 року у передмісті Львова між генералом Лангнером і полковником Раковським та представниками радянської армії проходили перемовини щодо здачі міста. СРСР пообіцяв, що офіцери зможуть покинути місто та країну без жодних репресій з боку нової влади. Однак у тому ж передмісті – Вінниках, їх затримали, відправили у табори, а пізніше, як і більшість офіцерів польської армії, розстріляли у кількох точках Радянського Союзу. Так одного з лідерів львівської оборони генерала Францішека Сікорського, львів’янина і ветерана Першої світової, спочатку відправили у табір в Старобільську, а навесні 1940-го розстріляли в Харкові.   

Капітуляція пройшла з невеликою стріляниною в окремих округах міста. Наступні місяці Львів почав перетворюватись на Львов у складі УРСР. 

“Від Лемберга до Краснодару”

З першого дня оборони Львова на місці був німецький журналіст і військовий кореспондент Лео Лейкснер. У своїй найбільш популярній книзі “Від Лемберга до Бордо. Фронтовий досвід військового репортера” прихильник фюрера описує бої Вермахту з польськими військами у Львові та наступ на Францію навесні-влітку 1940 року. Пропагандист загинув від радянської кулі в серпні 1942-го, коли на надувному човні перепливав річку Кубань неподалік Краснодара. Того ж дня він мав отримати орден Залізного хреста. Ось як Лейкснер описував перші години битви за Львів:

“Ми на фронті, під вогнем польських гармат, що стріляють з дахів будинків біля Лемберзього радіо. Доведеться боротись за кожен метр землі. Ворог часто відкриває вогонь з кущів чи горищ. Від загонів вимагаємо викластись на максимум. Наші чоловіки мусять здолати супротивника, що фанатично обороняє свої останні рубежі. 

На жаль, ми поки не зайняли висоти, тому поляки бачать кожен наш рух і постійно поливають нас вогнем. Ба більше, вони використовують шпилі церков як пункти спостереження для кращого коригування артилерії.Вони не знають, де ми розташували наш штаб – у невеликому садку на вулиці Кондукторській. Завдяки старим фруктовим деревам польська авіація не бачить нас. 

В обід ми їли черствий хліб і пили брудну воду з фонтану. Але захоплення від бою нівелює будь-який голод. Ворожий літак викрив наші позиції та відкрив вогонь. Ми ховаємось біля наших гармат і пітніємо, бо ті розпечені від перманентного бою. У наш бік летять сотні куль. Ми переможемо!” 

До речі, ось тут можна щоденно слідкувати за ходом Другої світової 😉