Фото: Громадське радіо/Ірина Кондратенко
Велике бажання, ентузіазм і завзяття — ось запорука успіху громадської ініціативи, навіть якщо біля її витоків стоять лише кілька людей. Це підтвердили своїм прикладом ініціатори створення скверу з інклюзивним дитячим майданчиком, який цієї осені відкрився у Слов’янську.
Зараз у сквері, де ми зустрічаємося з приватним підприємцем Євгенією Алфімовою, ніщо не нагадує картину, яку вона нам описує. Навпаки — і лавочки, й алея, і дитячий майданчик — все демонструє доглянутість. Але за цими змінами стоять п’ять років наполегливої й невтомної роботи. Почалося все в 2014-ому —після звільнення міста від бойовиків Ігоря Гіркіна.
«Це ж ми тільки влітку повернулися. Тобто ми всі під час бойових дій у Слов’янську, потім ми повернулися. У мене, я чітко розумію, що перевернулася свідомість. Я завжди хотіла звідси виїхати, зі Слов’янська. Він мені подобався, але я завжди шукала, куди б виїхати звідси. Але після 14-го року я чітко відчула: я не хочу нікуди їхати, я так люблю свою землю, це — моя Батьківщина, я так люблю Україну, я пишаюся що я українка, що я тут народилася», — говорить Алфімова.
Євгенія та ще четверо її подруг прагнули докластися до покращення рідного міста. Анна Савченко, одна з ініціативної п’ятірки, працює перукарем. Вона згадує:
«Потім Женя мене привезла сюди, у сквер, і каже: як ти думаєш, тут може щось бути? А я задумалася, і сказала їй: якщо щось робити, то щось буде. І тоді ми зібралися, п’ять дівчаток, і почали потихеньку. Перший суботник у нас був 12 жовтня 2014-го. І потім пішло — до нас підтягувалися люди».
Парадокс, але мешканці довколишніх будинків особливої охоти до суботників не проявляли. Участь у них брали, в основному, друзі та друзі друзів. Та й перший дитячий майданчик, ще не інклюзивний, був споруджений, по суті, за приватні кошти, розповідає Євгенія Алфімова:
«Ось мені одну гойдалку купив чоловік із Харкова, одну гойдалку купив чоловік із Краматорська, гірку купив чоловік нашої подружки…»
Втім, згадує Євгенія, ще тоді вона звернула увагу на хлопчика в інвалідному візку, якого на майданчик привозила мама.
«І ось цей хлопчик, він сюди приїжджав, і його всі друзі каталися на дитячому майданчику, а він сидів і дивився у візку. Я сама собі всередині сказала: ми обов’язково побудуємо такий майданчик, щоб і такі діти могли кататися», — говорить Євгенія Алфімова.
Втім, спроба отримати кошти на облаштування інклюзивного дитячого майданчика у рамках громадського бюджету провалилася, не здобувши достатньої підтримки містян. Анна Савченко, подруга Євгенії, й сьогодні згадує про це з досадою.
«Ми збирали підписи, збирали голоси, і потрібно було зібрати 600, а ми зібрали всього 60. Так сумно було. Ми ж не для себе робимо, ми хочемо це зробити для всіх, щоб приходили і спілкувалися і такі дітки, і такі», — пояснює жінка.
Втім, невдача лише відклала реалізацію проекту. Вже за кілька років ідею створення дитячого майданчика, який був би пристосований і для дітей з обмеженими можливостями, підтримала Програма розвитку ООН, на умовах рівного співвінансування. Слов’янська міська рада, вона також підтримала проект, виступивши другою стороною співвінансування і виділили 300 тисяч гривень зі свого боку. Тепер на дитячому майданчику дітей можна побачити навіть такого вогкого, холодного й туманного дня, як той, в який ми зустрічаємо тут Аллу з двома дітьми. Виявляється, вони тут вперше.
«Класно! Здорово! Це ж багато зараз діток, які хворіють, і я думаю дуже здорово, що спільними силами взяли зробили так. Молодці, що ні байдужі», — говорить Алла.
У планах Євгенії, Анни та їхніх однодумців зробити весь простір скверу інклюзивним. А ще вони мріють відновити роботу покинутого міського будинку культури. І навіть зареєстрували благодійний фонд, який так і назвали — «Слов’янська мрія». Євгенія Алфімова каже, що дехто їх називає «міськими божевільними», але вважає підхід своєї команди єдино правильним:
«Я розумію, що все це моє: це — моє місто, це — моя країна, це — моя земля. І якщо кожна людина так буде розуміти, тоді у нас все буде чудово. Взагалі все у житті просто: просто починай щось робити — і все».
Іван Гайванович, Слов’янськ, Громадське радіо