«Хвилин 10 горіло і все — нема хати»: історія Миколи, на подвір’я якого впав гелікоптер

На околиці Козаровичів на Київщині — два зруйнованих будинки. Серед цегли, шиферу та попелу — погнута пательня. Відголосок звичайного життя, яке трималося тут до 4 березня. Того дня на будинок впав російський гелікоптер. 

«Його збили серед поля, але він по інерції впав до нас. Хата згоріла. Воно, як розлилося те горюче все на неї, то хвилин 10 горіло і все — нема хати. Нічого не встигли, у чому вискочили, — плечі загорілися в мене, коси обгоріли. Жінка у прихожій була, то вона нічого, а я так трошки пригорів. Залізяки розбираю зараз — там далі два двигуна лежить», — розповідає Микола та проводить на подвір’я.

---

Читайте також: «Тітонько, я буду жити?»: у Бородянці ексгумували тіла 9 людей, серед яких 15-річна дівчинка

---

Збитий гвинтокрил рухнув на будинок його сусіда. Будівлю поруч — дім пана Миколи — знищили вже вибухова хвиля та вогонь. 

 «Котики, 3 штуки, згоріли, вони тут на кухні були. Воно моментально спалахнуло, коли горюче розлилося — авіаційний керосин оцей. Котики хоч і шкодливі були, але ж жаль їх». 

Котів звали Максік, Мурка і Мурзік.  Усього їх у Миколи та його дружини було шестеро. На варті згарища, що колись було їхнім домом, залишилися Малявка, Максік і Кіцічка. Усі вони вигріваються на сонці біля погребу — їхнього нового помешкання. 

Зараз це єдиний «дах над головою». Температура всередині у першу ніч ледь дотягувала до +4, пригадує Микола. 

«Я прокинувся і думаю: «Ну це не діло, треба щось думати». Буржуйку нам зробив. І оце дровця колю, сіно в нас тюковане було, не згоріло. Так я туди тюки поклав та покривала були ті, що в хліву доріжки під ноги колись стелили. Ми під боки поклали. Ліжко тепер таке в нас — бачте, яке шикарне. Ковдри сусіди дали, подушок пару штук теж принесли», — показує Микола. 

У погребі пахне смаженою картоплею. На буржуйці саме готується обід. Дружина пана Миколи поїхала на роботу, у Київ. Повернеться лише за тиждень.

«Я тут сам господарюю», — сміється господар. 

Готує Микола одразу на всіх: собі, котам та сусідським собакам, яких залишили власники. Картопля і яйця — були основними та єдиними стравами усю окупацію. Майже місяць вони практично не виходили з підвалу. 

«З двору вийти не можна було. Тут люди виїхати хотіли — двоє жінок і хлопець — так їх розстріляли на перехресті. Одна загинула, інших — поранило. Визираєш так, а коло двору БМП стоять. Вийдеш з погреба, а на тебе кулемет наставлений. І що ти будеш робити? Сидиш, у щілину визирнув та і далі сидиш. Сидимо в погребі, а вони їдуть і їдуть, їдуть і їдуть, ці москалі. Вранці тільки виходив, коли тихо і нема нікого. Вийду, дровенят нарубаю, щоб занести, бо ж поїсти щось треба було приготувати».

---

Слухайте також: У Гостомелі окупанти замітали сліди своїх злочинів — голова військової адміністрації Тарас Думенко

---

Через дорогу від дому Миколи — поле. На ньому, каже, росіяни і розмістили техніку.

«Тут оце все поле було 140-150 одиниць техніки за 100 метрів від дому. Тут таке було. Оце бухнуло тільки що (на Київщині триває розмінування, зрідка можна почути, як рятувальники знищують снаряди, — ред.), а мені вже наче куля просто просвистіла. Тут так було і день, і ніч. Я такого вже не боюсь. Страшно як воно так шумить «ш-ш-ш» і десь над тобою вибухає, аж коси сипляться, як страшно. Але ми вже і до того звикли. Ховалися тільки, якщо їде якась машина їхня або БМП», — пригадує Микола.

Але за межі подвір’я все одно не виходили, — так сказали російські солдати. А що з ними сперечатися — у них зброя. Відтак і продуктів та питної води взяти було ніде. 

«Ми дощову воду кип’ятили та пили, бо вже води не було. Курей не було чим напоїти. Я знайшов плівку якусь, щоб воду зібрати, та добре, що дощик пройшов. І знайшов маски у себе в Москвичі, ну ці «ковідні», так ми крізь них фільтрували, кипятили: і пили, і їсти варили з цієї води».  

На цей виїзд Київщиною ми купили із собою продуктів на випадок якщо комусь знадобиться. Запитую у пана Миколи, чи потрібно щось. «Та ні», каже, «все є» — привозять волонетри та військові. Останні навіть цигарками діляться:

«Віддайте краще комусь іншому, кому більше треба». 

Каже, — більше зараз турбує, як відбудувати зруйноване. Зі вцілілого на подвір’ї тільки 20 листів шиферу і стіни колишньої «літньої кухні». 

 «Будемо старатися. Головне, аби держава хоч матеріалами допомогла, а там вже прийдуть родичі і будем відбудовувати. Зараз важко. Розбомбило ось навіть курятник, а я і мішка цементу не маю. Собака сусідський їсть тих курей, нема як їх заховати поки».

Українські військові відновили контроль над селищем 1 квітня. Тоді ЗСУ офіційно повідомили, що Демидів, Димер, Литвинівка, Гаврилівка, Козаровичі, Жовтневе, Глибівка, Ясногородка, Талакунь, Сухолуччя, Липівка, Гавронщина, Маковище, Миколаївка та Хмільна знову наші.

Настя Горпінченко, звільнені Козаровичі, Київщина

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS