Кохані, ми травмуємо наших дітей

Завтра я стану мамою одинадцятикласника і це шок. Це стається справді так швидко, що не встигаєш озирнутися. Я ж лише вчора казала собі, що з наступного навчального року стану значно «ідеальнішою мамою», значно більше приділятиму уваги дитині, нарешті позаписую його на десяток усяких розвитків: «треба-дати-дитині-все-найкраще-і-щоб-він-жив-краще-ніж-я». Але не встигла: сьогодні передостанній день 10-го класу. І, боже мій, ми ж на порозі ЗНО. Це ж треба кудись поступати. А я ще ж не все зробила у попередні десять років.

Потроху відпускати особисто мене почало у синовому 6-му класі. Коли після лінійки на 1 вересня Тарас сказав: «Мамо, буду радий бачити вас з татом наступного разу на останньому дзвонику в 11-му класі». Я закліпала очима ледь не зі сльозами, так ніби у мене просто тут несправедливо відбирають статуетку Мами Року. Але він якось так мудро пояснив: «Мамо, спокійно, це просто школа. Вона у мене щороку і щодня».

І я почала вчитися. Вчитися спокійніше сприймати все, що в школі відбувається навколо сина, доки воно не становить ризику для життя і здоров’я. Із часом у нас навіть з’явилась формула, за якою я осмикую себе, коли відчуваю, що з мене поперла «ідеальна мама»: «Тебе щось турбує? Тобі щось загрожує?» Якщо син каже, що ні, і я за іншими ознаками розумію, що таки ні  — то й ок, чого його лізти.

Моя мама, а вона значно краща мама, ніж я, спочатку із сумнівом називала це «політикою невтручання», і я трохи переживала, але кажу ж: із часом почало відпускати.

• Гіперопіка: вона шкодить нашим дітям і вони хочуть від нас не цього.

У мене є одна знайома сім’я, де мама класу до 10-го щодня на великій перерві приносила синові свіжий гарячий обід. А він тим часом встигав перед цим на кілька хвилин вискочити і покурити за школою. І в цьому вся іронія ситуації. Він уже курить за школою, а ти ще й досі не можеш повірити, що він поїсть без тебе. Ми хотіли б зробити все простішим для них, розжувати світ і ложечкою покласти до рота. Слухайте, але якщо це й далі триватиме, ми ніколи не зможемо передати цей світ їм.

• Кому треба нести відповідальність за світ, якщо не має потреби її нести навіть за власне життя.

Це моя мантра боротьби з мамою-квочкою у собі.

• Знецінення вчителів/льок

«Что она в своей жизни достигла, учительницей стала?» — ці слова я чула від реальної мами як коментар до якогось дрібного непорозуміння із її дитиною у старшій школі, непорозуміння, з яким точно можна впоратись без залучення батьків. Принаймні, спробувати впоратись. Тема ставлення до вчителів для мене дуже болюча, бо я росла в родині з багатьма вчительками, хорошими, відданими, професійними. З іншого боку, я розумію, як важливо для дитини вчитись у безпечному середовищі з нетоксичними педагогами. Але ми часто знецінюємо їхню роботу наперед. Вони лише зайшли у клас, але батьки вже встигли повідомити дітям, що вчителі їх обслуговують і вони найманий персонал, бо батьки з податків оплачують їхню роботу. Ну зарплата таки з держбюджету, правда, податки, платять не всі аж так прозоро, і сам підхід найму такий панський, снобістський і смішний. Мене оминуло, бо син доросліший, а я співчуваю, співчуваю і співчуваю батькам менших дітей під час карантину, коли школа прийшла додому і вивергнулась на їхні голови усім своїм хаосом. Але, як на мене, стало трошки помітніше, що вчитель(ка) — це дуже і дуже важко. Так, нині вчителі, за учнівським сприйняттям, вже не найрозумніші люди в школі. Але це важливі люди, які формують навичку вчитися. Зверніть увагу: не так вчити, як вчитися. І, повірте, в цьому погана новина і для батьків, і для дітей. Бо якщо ви сповідуєте цей принцип, ви маєте усвідомити, що в такому разі відповідальність за освітню траєкторію переходить до родини.

Дитина — вже не цінний актив, який поклали в школі в сейф на 11 років, а потім забрали таку іншу, розвинену, змінену. Дитина — це людина, зі своїм освітнім шляхом, до якого докладається і школа, і батьки, і вона сама.

• Знецінення освіти загалом

Ми справедливо нарікаємо, що дітей 11 років вчать тримати циркуль, а в реальному житті їм треба буде написати проект або не потрапити в кабалу через кредит. Але це не означає, що драма освіти в циркулі.

• Будьмо чесними: ми знаємо, як вчити? Ми розуміємось на навичках майбутнього? На педагогіці?

Звісно, є люди, які знають, які аналізували, вивчали шукали. І погодьтесь, ця можливість самому впливати на освітні можливості дитини — від домашнього навчання до дистанційних шкіл — це все ж трохи більше, ніж коли ми були школярами і школярками. Реальна проблема в тому, що знецінюються дипломи. У тому, що освіта, ні шкільна, ні вища, не встигає загалом за ринком праці. Але знецінення дипломів не означає знецінення навчання як такого, не означає, що не треба вчитися. Так, гугл працює краще, ніж учитель. Але він працює краще і ніж батьківські голови. Бо саме ми, батьки, часто транслюємо дітям, що освіта в принципі — лайно, замість того, щоб думати і обговорювати, як пристосувати освіту і яку саме освіту до потреб і майбутнього дитини. Що з того, що ми вчили в школі, нам знадобилося, — фаталістично запитуємо ми себе. І знаєте, — мені майже все. Бо те, що мало знадобилося, дало мені сигнал, що це не моя сфера. Або не мій вчитель. Або мені ліньки, отже, воно мені зараз, можливо, не треба. І ми носимося зі своїми шкільними травмами і переносимо ці очікування травм і болю на дітей.

Бо все, що нас не вбило, зробило нас тривожними.

Але, думаю, діти переважно мудрі. Вони засвоять зі шкільної програми рівно стільки, скільки їм треба. Решту довчатимуть протягом життя. І я б не дуже боялась передозування непотрібною інформацією. Як людина, яка живе в інформаційному цунамі, можу вам сказати, що воно починається точно не в школі. Я думаю, нам варто спробувати транслювати дітям, що світ широкий, життя загалом хороше, невдачі є і будуть, але успіх можливий. А ще вчити самоіронії, критичному мисленню і підтримувати. Але це складно зробити, якщо ми вічно незадоволені, обурені, сердиті на світ. Хоча цього й не скажеш, якщо почитати батьківський вайбер. Там зібралися тільки_найкращі-у-світі-батьки.

Я до непритомності боюся, що очікує мого сина. Як усі мами і тата. Сподіваюсь, звісно, що «з нас будуть люде». Але я не знаю. І ніхто не знає. Та я дуже наполегливо працюю над тим, щоб скоротити собі тривожні години. І щоб усвідомити: не все, що дискомфортно, нецікаво або складно для дітей, завдасть їм травми. Вони впораються.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS