Моя тема трьох поколінь за святковим столом і «бабусі-манга» викликали інтерес і навіть більше. Люди, яким я дуже вдячна за довіру, почали мені писати в приват про те, що є зовсім інші випадки й інші бабусі.
Так, я знаю, і бабусі, і мами є різні. І я знаю, що часто запитання про онуків і про те, «коли заміж» — єдиний знайомий спосіб висловити турботу для людей 70-80 років. І якщо пояснити бабусі, що ти робиш, про що мрієш, що тебе турбує і що для тебе важливо у ТВОЄМУ житті — у багатьох випадках вона відчує себе його частиною. І це зменшить напругу навколо теми онуків. І не всі ці запитання за столом варті драматизації.
Бо є випадки таких токсичних стосунків зі старшими членами сім’ї, що це справжнє пекло. Коли кожен день супроводжується словами, що «ти не дитина, ти г…но, і ти моє г…но». А «дитині» — 10, 20, 30, 40, 50 років… Я знаю, що таке буває, і дуже співчуваю.
Я обійдуся тут без сповідей, і одразу перейду до того, що допомогло особисто мені. Далеко не одразу, правда, допомогло, бо хоч трохи вільніше говорити на ці теми я змогла років у 45. Коли зрозуміла, що можна жити і без схвалення кожного і кожної зі старших членів сім’ї.
Не всі наші досягнення будуть помічені і зрозумілі, не всі наші вчинки потребують схвалення, головне — не класти життя на те, щоб це схвалення отримати. Можна жити без цього, і навіть бути щасливими.
І може статися так, що близька людина НЕ ЗМІНИТЬСЯ ніколи, і немає в цьому нашої вини. Це зовсім не означає, що ми не зробили все від себе залежне. Бо не все залежало від нас.
А далі я публікую текст жінки, Н., якій я дуже вдячна за довіру, сміливість і те, що вона дозволила поділилася ним публічно. І вона сподівається, що її історія допоможе іншим, хто перебуває у схожій ситуації.
«Бабусі таки милі в казках тому, що вони самі їх і придумують»
«Я дуже любила свою бабусю до того дня, коли вирішила померти. Рівно рік минув зі смерті діда, коли на похоронах на родинному зібранні було вирішено що «квартира велика, усім місця вистачить. Переїжджай з дітьми до бабусі, і будете піклуватись одна про одну і про дітей (в мене двоє молодшокласників було тоді)».
Зараз, коли минуло 5 років, я можу перерахувати усі види насильства, яких із першого дня зазнала я і мої діти:
• Харчове. Бабуся пережила голодомор, війну, знову голодомор. Себе вона дуже пильнує і любить, харчується парено-вареним, а от ми повинні були їсти якомога більше, якомога делікатесніше і якомога смачніше. Діти щодня мали виїдати вазочку з шоколадними цукерками. Постійно смажена курка та смажена картопля (смачно, але у дітей ацетон гарцював як дурний). Щодня новий суп, а старий, як з’ясувалося, був змушений доїдати мій син, тоді 4-класник. Півлітрові, а то й літрові обсяги бабусю не зупиняли, вона кричала, сварилась, не можна було відмовитись або викидати! Син до цього часу їсть надзвичайно повільно і жодних супів взагалі.
• Особисте. Жодної приватності. Двері зачиняти не можна. Коли ми розходились по школах/на роботу, вона в нашій кімнаті переривала усе з метою «навести порядок». Який може бути порядок, коли в одній кімнаті живуть журналіст, 1-й клас та 4-й клас, і у них на усіх один письмовий стіл? Ми не могли знайти нічого в ідеально прибраній кімнаті. Підручники вперемішку валялись у ящику з іграшками, зошити похапцем запхнуті в дитячі книжки, одяг, байдуже чий, був засунутий у шафу. Але зовні в кімнаті був ідеальний порядок. Із того часу діти перестали вчитись взагалі, бо про які домашні завдання може бути мова, коли зошити відшукувались тільки тоді, коли, до прикладу, діставали зимове взуття?
• Приватне. У мене був спочатку один хлопець — «схожий на наступного чоловіка», потім інший — «згоден взяти развєдьонку з дітьми». Бабуся ніколи не казала мені нічого поганого, що я затримуюсь після роботи, що я йду десь у вихідні без дітей. Вона намовляла дітей телефонувати мені і кричала поруч них, що в неї хворе серце, бо ж хвилюється за улюблену онуку! Також мені часто під час побачень телефонували батьки і казали, щоб я негайно йшла додому — у бабусі ж бо хворе серце, і вона за мене хвилюється! Я сама відмовила обом чоловікам.
• Соціальне. Бабуся ніколи не скаржилась ні на що мені особисто. Натомість вона обдзвонювала моїх батьків та інших родичів і розповідала, де і на скільки я затрималась, скільки вона для мене і моїх дітей робить, як вона перетруджується і взагалі, саме через піклування про мене і дітей у неї зіпсувалось здоров’я. Хоча, здоров’я не заважало їй їздити на дачу і обробляти город, привозячи додому мішки врожаю для консервацій.
• Побутове. Я не мала доступу до кухні взагалі. Якщо до переїзду ми з дітьми, а потім і вони самі, пекли кексики, готували улюблені страви, діти мили посуд по черзі, то тут ми могли зайти на кухню тільки поїсти.
Як тільки я намагалась зварити кашу або яйця, бабуся мовчки вдягалась і йшла на вулицю «вмирати».
Телефонувала родичам, батькам, вони у свою чергу телефонували мені і сварились, як я можу ображати і не цінувати стареньку благодійницю.
• Емоційне. Як тільки я виходила з квартири, вона починала «виховувати» моїх дітей. Кричала. Один раз у березні просто вигнала їх з квартири. Батьки запросили мене покататись 3 дні на лижах, як тільки я подзвонила їй що «сіла в потяг, не хвилюйся», вона пішла в нашу кімнату і виставила дітей на вулицю. Добре, що є подруга і було куди йти. Батьки зустріли мене мовчанням та ненавистю — я образила бабусю, і діти втекли з хати. Вона ж хвилюється! Коли я мовчки розвернулась і поїхала до дітей та подруги, мене закидали смс-ками: «Бабуся на вас не свариться, можете повертатись!». Ми повернулись через три тижні, і це був перший серйозний прояв нашого протесту — три тижні без неї.
• Відразно-інформаційне. По телефону вона говорила щодня з мамою, батьком, дядьком і ще трьома-чотирма знайомими-родичами. Те, що вона говорила ПРО МЕНЕ, відвернуло від мене спочатку усіх інших, а потім і батьків. Тато перестав зі мною спілкуватися, мама забороняла розповідати, як я з дітьми живу, бо їй уже все розповіла бабуся. «Будь вдячна, що цей старенький янгол опікується тобою», казала вона. Зараз, коли «янгол» живе у них, вона від мене чує те ж саме.
За той рік я позбулась всього — роботи, підтримки батьків, родичів, діти стали лякливі і знервовані, в усіх нас, крім бабусі, зіпсувалось здоров’я. У мене почалось запалення легень, і я, замість того щоб лягти в лікарню за настановою лікарки відправилась додому накривати стіл на роковини смерті діда. Після роковин я лягла на диван і сподівалась померти — настільки нікчемною та знесиленою я себе відчувала. У лікарню мене відвів знайомий, він же приводив дітей поговорити. Харчування носила подруга. Через три тижні мене виписали з бронхіальною астмою.
Наступні два роки були присвячені поверненню людського життя.
1. Я перестала реагувати на її закиди про погане здоров’я. Реальне її самопочуття проявлялось в синцях під очима, набряках, а не стонах «серце болить, вмираю». У якусь мить я сказала: «Ти як політик: все обіцяєш і обіцяєш. Мені, будь ласка, по факту події». Більше вона ніколи ні на що не скаржилась.
2. Я почала відвойовувати власний простір. Ми з дітьми зробили ремонт в нашій кімнаті і вона перестала туди ходити. Бо я сказала, якщо ще раз чогось не знайду там, де поклала, повішу кодовий замок. І купила кодовий замок, і показала їй. Це подіяло
3. Я почала харчувати дітей у фастфуді, готувати сама, приносити їжу від подруг. Записала дітей на усі гуртки, які знайшла, щоб вони з нею не залишались наодинці. Сказала, що якщо ще раз прокинусь від запаху смажено-згорілого м’яса, викличу пожежників.
4. Перестала говорити з нею на будь-які теми, крім нагально-побутових. Усе, про що я їй розповідала, в перекрученому вигляді доносилось до родичів/батьків і навіть (!!!) моєї колишньої свекрухи. Крутішої пліткарки, ніж моя бабуся, годі й знайти.
5. Перестала домовлятись про будь-що. Ніяких «Давай ми пропилососимо, а ти сходиш в магазин із праонуком, він допоможе донести тобі сумки». Бабуся-трудоголік завжди першим ділом робила усе, про що її просили не робити, залишити, не навантажувати себе і т.д. Сумки таскала сама, і потім усім на світі розповідала, як перетрудилась. Одного разу за півдня пофарбувала балкон найдешевшою фарбою і ми усі мали серйозне токсичне отруєння.
6. Я ніколи не попереджала її ні про які власні подорожі. Просто: «Ось квитки, я поїхала, буду через три/чотири/п’ять днів». Бо вона настільки любила зірвати мені плани, що один раз зімітувала інфаркт, і мені довелось вночі взимку йти 13 кілометрів Карпатами, щоб приїхати в наше місто і зайшовши в квартиру дізнатись, що «на ранок все минулося». Як тільки вона дізнавалась про те, що ми з дітьми кудись плануємо поїхати, в неї починались «цистит, хворе серце і трошки хапає в попереку». Ми, як совісні люди, скасовували свої плани, бо ж не можна лишати хвору стареньку жіночку. Після того, як я була в лікарні, ми жодного разу ні від чого не відмовились заради неї.
7. Перестала віддавати їй найкраще. От просто. Раніше спочатку була бабуся, потім діти, потім я. Після виходу з лікарні я дбала тільки про себе, потім про дітей (малі, пробачте!), а бабусі сказала «Ти своїм киянам на мене скаржишся? Вони мене сварять? От хай приїжджають і те, що тобі треба, роблять». До речі, саме після чотирьох років нашого спільного проживання у родичів склалась про мене думка як про безжальну прагматичну стервозну істоту, яка не має за душею нічого святого.
8. Забрала і сховала документи на нерухомість. Після кількох скандалів бабця показово порвала заповіт, а дядько кричав у слухавку «вимітайся з квартири». Ніт. В усіх родичів, крім мене, житлове питання вирішене, вони усі живуть у власних великих квартирах, а я маю з дітьми бути чемною і поневірятися по хатах? Ніт. Я заробила на це житло своєю нервовою системою. Під час чергового «перемир’я» ми пішли до нотаріуса і оформили усі документи на мене. Тепер мене ніхто нікуди не вижене.
Одного прекрасного разу ми усі захворіли якимось сезонним ОРВІ, і баба вирішила, що їй гірше за мене. Викликали мою маму «допомагати бабусі», але віроломна бабуся вже за тиждень плакалась батьку що «твої жінки мене вбивають і знущаються». Він купив їй квиток на потяг, вона у свої 81 бадьоро в нього застрибнула і більше, я знаю, я її в своєму житті не побачу.
Тепер «янголятко» живе зі своїми синами, по черзі з кожним, і симулює недуги там. Я іноді роблю «дзвінки чемності», але це не точно».
А ось тут розмови, які можуть трохи допомогти і підказати, що робити, коли так складно, як у ситуації Н.
Розмова з психотерапевткою Юлією Савчук, ось що вона каже: «Заслуговувати на любов своїми діями — це нормально, але заслуговувати на любов, яку вже немає змоги заслужити, коли ми розуміємо, що щоб ми не робили, все одно реакція людини на нас не змінюється, наприклад, нашої мами чи тата, і ми все життя поклали на те, щоб заслужити щось (як бездонний колодязь, куди ти кидаєш, кидаєш камінці, а все одно не чуєш відлуння) — це беззмістовно, не має ніякого сенсу. Це тільки відбирає наш час, ресурси й постійно нас розчаровує».
А це — розмова з психотерапевткою Оксаною Королович: ця тема заряджена напругою. Це природно і нормально, бачити, що вона є. Напруга буде завжди. Які б ви не були прокачані психологічно, і скільки б не прочитали книжечок. Прийміть те, що, коли ви дивитесь на своїх батьків, у вас можуть бути різні почуття. У якийсь момент ви їх дуже любите, в той самий момент повертаєтесь, думаєте «О, Господи» і обурюєтесь. Цей феномен природній. Якщо це не усвідомлювати, це формує дуже сильну вину. «Господи, це ж моя мати, ну що я таке думаю?», — думають жінки, які перебувають у стані опіки над мамами, особливо тими, хто залишився один».
Послухайте. І сподіваюсь, що цей текст і ці розмови дадуть комусь підтримку.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS