Коли мені казали, що в Криму неможливо працювати, я відповідав, що там працювати і можливо, і варто – Наумлюк

Про це ми поговорили із російським журналістом, правозахисником, істориком Антоном Наумлюком.

Антон Наумлюк — російський журналіст, один із небагатьох російських журналістів, що висвітлюють події російської агресії проти України і окупації Криму. Систематично відстежує справи проти кримських татар й інших політичних в’язнів. У вересні 2019 року заснував видання «Ґрати». Висвітлює судові процеси над українськими громадянами в окупованому Криму і Російській Федерації. У цілому ж проєкт присвячений судовій журналістиці.

Ігор Котелянець: Антоне, розкажи трохи про своє медіа – «Ґрати». Кому цікаво читати про постійні переслідування, утиски, тортури тощо? Чому ти вважаєш, що це важливо? Що показує аналітика? Чи цікавляться люди Кримом і тими переслідуваннями, які відбуваються там всі ці роки?

Антон Наумлюк: Узагалі ідея створити медіа, яке буде присвячене судовій журналістиці, висвітлюватиме діяльність судової системи, правоохоронних органів та місць позбавлення волі з правозахисним ухилом, прийшла десь за два роки до відкриття редакції. Я тоді працював в Чечні на процесі у справі Карпюка і Клиха. Українців звинувачували у тому, що вони брали участь у другій чеченській війні на боці чеченців.

Це був абсолютно абсурдний процес, який переписував історію чеченської війни — і першої, і другої. Він був доволі складним для висвітлення. Та й в Чечні працювати було не так вже і безпечно. І в цей час мені прийшла думка в голову, що в Україні не вистачає такого медіа, яке б за всіма журналістськими стандартами описувало б процеси, які відбуваються в Криму та в Росії над українськими громадянами.  Зрештою ми створили це медіа з командою українських журналістів. Відкрилися в день великого обміну – 7 вересня 2019 року.

Пріоритетні у нашій роботі теми: Крим і переслідування українських громадян, а також порушення прав журналістів та тортури, які застосовують силовики до ув’язнених. Що стосується нашої аудиторії, то доволі важко сказати, наскільки це цікаво. Оскільки взагалі інтерес до Криму за роки з моменту анексії, наче хвиля – то підіймається, то знижується.

Підіймається, коли там відбувається щось погане. Звісно, це не дуже приємне відчуття, коли тебе масово читають під час того, як в Криму відбувається щось жахливе. Ти починаєш сердитися на саму ситуацію, на самих читачів, яких хвилює лише щось «гаряче». Коли затримують українських громадян, то вже немає такої зацікавленості. А коли ти пишеш про тортури над Владиславом Єсипенком, то зацікавленість шалена.

Це шкодить у певній мірі редакційній політиці. Ти починаєш на такі речі звертати більше уваги, але менше часу приділяєш якійсь буденній методиці переслідування українців та кримських татар. Адже читачам це не дуже цікаво. Їм здається, що вибухи чогось поганого бувають в Криму рідко. Але насправді ні. Це щоденний буденний тиск, про який ми пишемо.

• Читачам та читачкам здається, що вибухи чогось поганого бувають в Криму рідко. Але насправді ні. Це щоденний буденний тиск, про який ми пишемо

Наталія Каплан: Як ви дізнаєтесь про те, що відбувається в Криму?

Антон Наумлюк: Доволі просто. По-перше, є «Кримська солідарність» — це об’єднання родичів ув’язнених, активістів, адвокатів. Вони вибудували за роки своєї роботи дуже ефективну систему й отримання інформації, і її передачі. Це такий відкритий, величезний, і часто єдиний канал отримання інформації, яка потрапляє з Криму.

Друге джерело – це адвокати, юристи і правозахисники, які працюють в Криму. У мене з ними склалися ефективні відносини. Тому це джерело інформації, можливо, ще більш верифіковане, ніж інформація від активістів. Також є свої джерела, але ми намагаємося ними користуватися не дуже часто.

На мою думку, будь-яке анонімне джерело інформації – це завжди перевірка редакції на довіру читачів. А цю довіру ще треба заслужити перед тим, як перевіряти. Коли ми писали про тортури над Єсипенком, які застосовували над ним співробітники ФСБ, ми посилалися на анонімне джерело, яке не могли назвати. Я довго думав про те, чи варто взагалі писати про це у такому вигляді, коли ми не можемо сказати читачеві, як ми цю інформацію перевіряли.

Зрештою я вирішив написати про це, оскільки це соціально важлива інформація. Інформація, яка можливо зможе захистити Єсипенка від подальших загроз. Зрештою через деякий час до нього змогли потрапити адвокати, яким він підтвердив, що дійсно до нього застосовувалися тортури. Але це анонімне джерело ми намагаємося використовувати дуже рідко.

У нас майже немає інформації від «другої сторони» — російського слідства, суддів, силовиків. Оскільки від них ти ніколи не отримаєш жодної інформації, з яким би запитом не звернувся. Ми просили російських колег, видання «Медіазона». Вони надсилали запити у кримське ФСБ чи прокуратуру, намагаючись дізнатися хоч якусь інформацію. Це абсолютно неефективно — ніхто не відповідає. Тому ми почали вважати «другою стороною» документи слідства. Оскільки на них не має впливу адвокат, то все, що хотів сказати слідчий – це і є «друга сторона».

Наталія Каплан: Ви в Крим зараз не їздите?

Антон Наумлюк: Особисто я — ні. Десь приблизно півтора року я там не з’являвся. У мене просто немає часу.

Ігор Котелянець: Коли ви працювали в Криму, чи були щодо вас якісь попередження з боку силових органів? Чи відчували ви, що за вами спостерігають? Чи були спроби заважати вам здійснювати журналістську діяльність?

Антон Наумлюк: Я не можу сказати, що я або наші журналісти страждали від прямого тиску. Скоріше, тут більше йдеться про цензуру, моральний тиск. Коли мені говорили, що в Криму працювати неможливо, я завжди відповідав, що в Криму не тільки можливо, а й варто працювати. Є велика різниця між непідконтрольним Донбасом і окупованим Кримом. На Донбасі ти взагалі не знаєш правил гри, а в Криму правила цієї гри більш-менш окреслені, принаймні російським законодавством. Ти знаєш, де ти переступаєш норми закону, а де можеш діяти вільно. Я приводжу завжди приклад, що фраза «Крим — це Україна» ніяк російським законодавством не переслідується. А от якщо додати, що він має бути повернутий Україні – це вже заклик до сепаратизму і стаття.

• Коли мені говорили, що в Криму працювати неможливо, я завжди відповідав, що в Криму не тільки можливо, а й варто працювати

Ігор Котелянець: У тому то й справа, що ми говоримо про політичні переслідування. Якби ти був журналістом, який висвітлює інформацію в «правильному» для окупаційної влади руслі, тоді тобі точно не було б чого боятися. Але ти ж не так висвітлюєш.

Антон Наумлюк: Тут є тонка межа, яку дуже складно пояснити. Її можливо тільки відчути, коли ти певний час працюєш над якимись темами, висвітлюєш їх. Я завжди говорив, продовжую так вважати, що журналістські стандарти — це наша єдина броня. Якщо ти подаєш інформацію так, як вона є, враховуючи обидві сторони, не даєш власних оцінок, не пишеш про «кривавий режим, який вбиває дітей», а пишеш про те, як усе відбувається насправді (що набагато страшніше), то до тебе можуть мати претензії правоохоронні органи, але ймовірність цього знижується.

Ігор Котелянець: Якщо можливо працювати в Криму, то чому українські журналісти там не працюють? І чому так мало Криму у популярних медіа?

Антон Наумлюк: Тут два моменти. Всі українські журналісти, у яких немає кримської прописки, немає «кримського паспорту», рано чи пізно нарвуться на те, що їм все одно заборонять в’їзд в Крим, їм не дадуть працювати. Скоріше за все, їх не будуть саджати, висувати їм якісь звинувачення. Набагато простіше просто заборонити в’їзд, аби вони там не з’являлися. Іноземні журналісти теж перебувають у зоні ризику. Їх, скоріше за все, теж очікує депортація.

Наталія Каплан: У вас є «бонус» — російський паспорт, вас не можуть вишвирнути з Криму, на відміну від українців, наприклад?

Антон Наумлюк: Це така подвійна штука. Коли ми з моїм українським колегою Тарасом Ібрагімовим обговорювали наші перспективи роботи в Криму, я завжди говорив, що його просто не пустять в Крим. А мене, оскільки не пустити не можуть, посадять. Бо як заборонити інакше роботу журналіста? Це така ж подвійна штука, як російська прескарта.

Я працював з українськими виданнями, але в мене завжди була російська прескарта. Я, наприклад, працював для «Новой газеты» — одного з найкрупніших опозиційних ЗМІ в Москві. Його всі чудово знали, поважали. Навіть співробітники ФСБ мали на увазі, що я надам інформацію для «Радіо Свобода», але в мене була «корочка» престижного російського медіа, де я працював законно. Але і це зворотня сторона – на тебе можуть здійснювати тиск за зв’язки з цією газетою. Наприклад, в Чечні показувати «корочку» «Новой газеты» було небезпечніше, ніж «корочку» «Радіо Свободи».

Ігор Котелянець: Ти як журналіст висвітлював багато політичних історій. Чи є серед цих історій ті, що і досі не відпускають твоє «цинічне» журналістське серце і зараз? Хто в тебе асоціюється насамперед з політичними переслідуваннями в Криму?

Антон Наумлюк: Це серце не таке вже цинічне, як хотілося б. Я теж про цю тему нещодавно замислювався. Ми почали публікувати репортажі Османа Арифмеметова. Це один з підсудних великої групи кримських мусульман, яких судять в Ростові за звинуваченням у приналежності до ісламської партії Хізб ут-Тахрір, яка заборонена в Росії. Це було складне рішення – дозволити ув’язненому, представнику однієї зі сторін конфлікту писати в ЗМІ, яке позиціонує себе доволі строго з точки зору журналістських стандартів.

Проте мені здалося, що цього сильно не вистачає, не вистачає розуміння того, кого там переслідують. У великій кількості читачів уявлення про кримчан, а особливо про тих, кого відносять до ісламської партії, доволі хаотичне. Нібито це такі бородачі, яких зараз переслідує ФСБ. А якби анексії у 2014 році не було, то ймовірно зараз би їх переслідувало СБУ. Моя задача — показати, що це люди зовсім іншого толку. Це молоді люди, частіше за все, з хорошою освітою, з хорошими родинами, які займаються бізнесом, викладанням. Саме вони зараз опинилися в таких умовах. Це такі самі люди, як і ми. І коли ти живеш серед цих людей протягом чотирьох років, ти просто вже не можеш відсторонитися.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.  

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково показує офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.