Коли ми капітулювали під Іловайськом, взяті у полон росіяни не хотіли повертатися до своїх — Михайлишин

Коли ми капітулювали під Іловайськом, взяті у полон росіяни не хотіли повертатися до своїх — Михайлишин

У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» — розмова з колишнім військовополоненим Ігорем Михайлишиним, який написав книги про війну і полон.

Ігор Михайлишин — позивний «Піаніст», юрист за освітою, піаніст Майдану, боєць батальйону «Донбас», гранатометник і військовополонений. Про своє перебування у полоні написав книгу «Фуга 119».

Ігор Котелянець: Коли я про вас читав перед тим, як зайти у студію, я думав, хто ж до нас прийде — піаніст, який стріляє з гранатомету, чи гранатометник, який грає на піаніно. Чи, можливо, письменник, який взагалі планував стати адвокатом. Розкажіть, хто ви зараз, і чим займаєтеся?

Ігор Михайлишин: Я зараз навчаюся, але, якщо чесно, я ще сам собі не дав відповідь на питання — хто я є. Вчуся я на піаніста у музичному училищі на четвертому курсі.

Ігор Котелянець: Ви є не тільки учасником Майдану, але й добровольцем, який одразу пішов на війну у 2014 році. Там ви встигли не тільки повоювати, але й побути у полоні. І саме у полоні ви зрозуміли, що хочете займатися музикою. Що вас там на це наштовхнуло?

Ігор Михайлишин: Я і до цього займався музикою, але воно більше було як хобі. А в полоні ми працювали на одному об’єкті разом із бійцем нашого батальйону, і він простими словами дав зрозуміти, що потрібно робити те, що ти любиш у цьому житті.

Ігор Котелянець: Ми звикли чути страшні історії про полон — як правило, людей катують, вони повертаються звідти сильно травмованими. У вас, я так розумію, інша історія. Що з вами відбувалося у полоні і як ви отримали доступ до музичних інструментів?

Ігор Михайлишин: У мене вийшла вже друга книжка, вона про полон, але я навіть не знаю, чи буду проводити презентацію. А навіть якщо і буду, то не знаю, чи я зможу говорити про те, що було там. Адже все, що я зміг, я написав, а постійно повторювати про це — дуже травматично.

Що стосується музики у полоні, то так співпало. Ми були вже в Іловайську, де відбудовували місто, нашого бійця з Криму Чингіза послали на об’єкт у музичну школу, де потрібно було склити вікна і ремонтувати дах. Там він побачив піаніно і запропонував мені помінятися місцями на роботі, бо він знав, що я граю. Ми помінялися, я спитав, чи можу спробувати заграти, мені дозволили. Я заграв і потім ніхто не заперечував, щоб я там раз на день певний невеликий час займався.

Наталія Каплан: Що ви грали?

Ігор Михайлишин: Я грав першу баладу Шопена, і це був такий момент, коли одразу згадався фільм «Піаніст», у якому головний герой так само грав цю баладу перед німецьким офіцером, а в мене збоку стояв сепаратист з карабіном.

Ігор Котелянець: Це були сепаратисти чи росіяни?

Ігор Михайлишин: Ні, в Іловайську тоді вже були місцеві, у самому Донецьку були росіяни.

Ігор Котелянець: Але, перш ніж потрапити у полон, у вашому полоні також опинялися росіяни?

Ігор Михайлишин: Так.

Ігор Котелянець: Що вони розповідали, навіщо вони сюди прийшли?

Ігор Михайлишин: Під час виходу з Іловайська, ми взяли у полон бійців регулярних військ РФ, але з ними тоді не було часу про щось бесідувати, тому що ми були зайняті відбиванням атак, контратаками. Єдина річ, яка мене здивувала тоді, то це момент, коли я під час обстрілів на Червоному Хуторі забіг у будинок, у якому укривалося багато бійців, та побачив, що біля входу курить собі якийсь боєць. Я звернув увагу, що в нього форма інша. Потім мені сказали, що це полонений росіянин. Я ще тоді здивувався, чому він так вільно себе почуває. Згодом, коли ми були змушені капітулювати, вони не сильно хотіли повертатися до своїх.

  • Коли ми були змушені капітулювати, росіяни не сильно хотіли повертатися до своїх

Ігор Котелянець: А чи спілкувалися ви з місцевими, чи вони розуміли, що до них прийшли росіяни?

Ігор Михайлишин: Коли ми були на хуторі Червоносільське, там жили два брати близнюки, і один із них був за Україну, а інший — за Росію. У того, що за Україну, ми в будинку розгорнули польовий шпиталь, там було багато поранених. А біля будинку брата, який був за Росію, окопалися російські танки. Згодом, коли ми їх підбили і відтіснили, ми у тому будинку зробили тимчасовий штаб, і було дуже символічно, що на другий день в того брата, який був за Росію, цей штаб росіяни спалили, а це був, нагадую, його будинок. Тобто він вболівав за Росію, а вони знищили його будинок.

Ігор Котелянець: У ваших книгах ви розповідаєте як про свій воєнний досвід, так і про досвід спілкування із цивільними українцями? І ці книги для вас — це своєрідна терапія?

Ігор Михайлишин: Першу книгу я написав, тому що я пам’ятав своїх друзів, які загинули, і я помічав, що якісь моменти, якісь фрази з розмов потроху стираються з пам’яті, — ти пам’ятаєш тільки загальний емоційний фон з тієї події чи зустрічі. Тому я хотів якомога швидше це все зафіксувати, тим більше, в мене вже був накиданий орієнтир у вигляді щоденника, який я вів під час війни. Тому я хотів, щоби мої друзі збереглися — збереглися їхні характери, розмови, а не просто статистика смерті.

  • Я хотів, щоби мої друзі збереглися — збереглися їхні характери, розмови, а не просто статистика смерті

Ігор Котелянець: У вас є дві книги. Перша називається «Танець смерті. Щоденник добровольця» і нещодавно вийшла книга «Фуга 119». Про що вони, чим відрізняються?

Ігор Михайлишин: «Щоденник» більше про бойові дії, зокрема, там описується бій за Попасну. «Фуга 119» — саме про полон. Вона незвична тим, що для її написання я обрав структуру музичного твору. Фуга — це поліфонічний, багатоголосний твір, і книжка забезпечує таку багатоголосність, адже нас було більше сотні у полоні, і постала проблема, як описати про сто чоловік в одній книзі.

Ігор Котелянець: Як ви дізналися, що готується обмін, що вас скоро відпустять з полону? І що було після?

Ігор Михайлишин: На рахунок обмінів нам говорили із самого початку, хоча ми думали, що нас усіх поставлять до стіни і розстріляють. Але коли десь на другий-третій день дали їсти, ми зрозуміли, що стріляти не будуть. Інформація про обміни вкидалася постійно, обмінювали по одному, по двоє, по троє. Мене самого мали обмінювати десь чотири чи п’ять разів. Деколи вкидалася така інформація як інформаційний тиск — ми чекаємо, чекаємо, але обмін не відбувається. У книжці я хотів про це наголосити, тому на обкладинці зашморг, адже таким чином я хотів передати смерть надії, яка дається, а потім помирає. Воно відбувається настільки часто, що вже атрофується саме поняття надії.

І коли прийшов день, що нас мали обмінювати, ми навіть не повірили, коли прийшов комендант і наказав нам збиратися, бо за пару годин нас будуть обмінювати. Усі продовжували займатися своїми справами, а коли знову повернувся комендант і побачив, що ніхто не поворухнувся, і почав кричати, що нас дійсно обмінюють, то всі вже схаменулися.

Ігор Котелянець: Щоби ви могли сказати людям, які сидять у полоні на окупованих територіях?

Ігор Михайлишин: Перемога обов’язково буде за нами, і, як би там не було, все буде Україна. Ми відновимо все те, що було до війни, і всі, хто загинув, загинули не даремно.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково показує офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

ЗНР лого

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коли ми капітулювали під Іловайськом, взяті у полон росіяни не хотіли повертатися до своїх — Михайлишин
0:00
/
0:00

Останнi новини