Коли тобі 13 у 2014-му і ти зі Стаханова, або як благодійні організації допомагають дітям

Коли тобі 13 у 2014-му і ти зі Стаханова, або як благодійні організації допомагають дітям

2-3 грудня у Львові відбулась міжнародна конференція на тему: «(Не)Дитячі проблеми: чи вдається дорослим впоратися із захистом прав дітей під час війни?», яку організувала благодійна недержавна організація «СОС Дитячі містечка Україна». На конференції були присутні низка благодійних організацій та представники влади. Разом вони вирішували, як консолідувати свої дії на користь тих, кому зараз це дуже потрібно — дітей.

За словами національного директора «СОС Дитячі містечка Україна» Сергія Лукашова, головна мета благодійної організації — щоб діти зростали у сім’ях:

«Для цього ми насамперед підтримуємо вразливі сім’ї — щоб сім’я не розпалася, а дитина не опинилася в інтернаті. Якщо дитина осиротіла, то наша мета, щоб вона виховувалася не в інтернаті, а в сім’ї. Йдеться про прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу або ж взяття під опіку. Такі сім’ї, які виховують не рідних дітей, ми всіляко підтримуємо».

Сергій Лукашов/Фото надане Громадському радіо

Сергій Лукашов наголошує, що після початку повномасштабного вторгнення вразливими сім’ями стала щонайменше третина населення. Тому організація суттєво розширила свої послуги — тепер працює від Запоріжжя до Закарпаття. Крім термінової евакуації та гуманітарної допомоги, «СОС Дитячі містечка Україна» зосередились на супроводі вразливих сімей — місцевих і тимчасово переселених.

Від 24 лютого Сергій Лукашов та його команда допомогли 92 тисячам людей по всій Україні. Види допомоги — від евакуації до глибокої психологічної підтримки дітей, які втратили своїх батьків на війні.


Слухайте також: «Не думала, що знову побачу таке» — жителька Лимана, яка втекла від війни у Грузії


Олег Вішталюк

На конференції я познайомилась з хлопцем, який попри війну довгий час не міг покинути рідну Луганщину. У 2014 році Олег із мамою жили у Стаханові, тепер це Кадіївка, і як всі українці, вони не були готові до російського вторгнення. Хлопцю було лише 13 і він не розумів, що відбувається:

«Чому ми маємо кудись бігти, залишати свій будинок і рідних у небезпечному місці. Я був дитиною, яка свято вірила у мир у всьому світі». 

Олег Вішталюк на конференції у Львові/Фото: Руслана Кравченко, Громадське радіо

Влітку 2014-го року Олег із мамою вирішують переїхати до Вінниці. Тоді ще працювала українська залізниця у сусідній Алмазній і була змога виїхати. І саме тоді Стаханов захопили «казаки» Павла Дрьомова. Це бойовик, який відмовлявся підкорятися луганському псевдокерівництву «ЛНР». Через це його за рік підірвали у власному джипі. А Стаханов став черговим сірим і зруйнованим містом псевдореспубліки.

«До середини 2015 року у нас ще працювало українське телебачення, була можливість послухати українські радіостанції. Чесно кажучи, ми дивились як російське телебачення, так і українське, але розуміли де брехня, а де правда. Наприклад, у мій будинок прилетів снаряд. Звісно, в Росії казали, що це запустила українська сторона. Але ж ми розуміли, що він не може летіти 50 кілометрів із Попасної. А от за 10 кілометрів якраз були окупаційні позиції. Тому у моєї родини не було сумнівів, що до нас прийшли російські війська. Але зараз я розумію, що не потрібно було ті російські канали дивитися, тому що пропаганда існує», — каже Олег.


Читайте також: «Від пуску снаряда до вибуху найбільше нараховувала 17 секунд» — журналістка про «дозвілля» під час окупації


За його словами, Стаханов був русифікованим містом. Ще до 2014 там активно захищали пам’ятник Леніну і підтримували Путіна. Олегу пощастило навчатися в україномовній гімназії, хоча у школах викладання велося російською.

Переїзди

Деякий час Олег із мамою жили у Вінниці. Згодом — повернулися у Довжанське, на Луганщину. Однак хотілося додому, тому у 2015 році поїхали до рідного Стаханова. Олег думав, що все буде так, як і раніше, йому здавалося, що в місті спокійно. У свої 14 він все достеменно не розумів, але розуміла його мама. Водночас хлопець каже, що одразу помітив, як змінився світогляд його однолітків. У школах вже викладали обов’язкову російську, «историю отечества» та географію, засновану на тій же російській пропаганді.

Жити там не змогли. Вирішили знову їхати, цього разу у Сєвєродонецьк — адміністративний центр Луганської області після того, як сам Луганськ окупували. Зі Стаханова до Сєвєродонецька близько 60 кілометрів, однак, через близькість лінії розмежування, їхати довелося через Росію.

«Пункт перетину «Станиця Луганська» ще тоді не працював. Моя мама часто їздила до Сєвєродонецька й одного разу потрапила під обстріл, тому вирішили не ризикувати. Коли перетинали державний кордон, то відношення росіян було таке, ніби ми щось у них вкрали. У моєму свідоцтві про народження була помилка, на яку в той час не звертали увагу. Однак росіяни звернули і поставили мою маму перед фактом: ми вашу дитину не пропустимо, а ви можете їхати», — згадує Олег.

Його з мамою все ж пропустили, однак хлопець каже, що лише зараз він розуміє — це було порушення усіх прав.

Олег допомагає випускникам і випускницям із молодіжної програми у Сєвєродонецьку готуватися до іспитів з біології та української мови, 2019 рік/Фото: «СОС Дитячі містечка Україна»

Читайте також: «Мою сусідку вбило, прошу всіх: засипте яму» — жителька Дробишевого


Сєвєродонецьк

Приїхавши до міста і знайшовши житло та школу, Олег здивувався тому, що навчання в ній велося російською мовою:

«Тобто я в Стаханові, русифікованому місті, навчався українською. А, приїхавши у Сєвєродонецьк, я пішов вчитися у російськомовну школу на території України. Це для мене було дивно. У 2019 році заборонили викладання російською і я це підтримав. В Україні є національні меншини, тому у мене з приводу вивчення російської мови є така думка, що я не хочу вчити російську мову, я не проти вивчати білоруську, молдовську чи кримськотатарську. Тільки на відміну від цих мов, російську нам нав’язували», — зауважує хлопець.

24 лютого

Наприкінці лютого Олег із друзями планував переїхати до Чернівців. Він каже, що мало вірив у повномасштабне вторгнення, але відчував, що щось може бути.

«23 лютого ми для «СОС Дитячі містечка» знімали просвітницьке відео на тему екології. Після цього я поїхав до свого брата у Лисичанськ, 24-го у нього день народження. Вранці він мене розбудив словами «почалась війна». З нами був брата син, мій племінник. У той час він сміявся і я подумав, що це можливо жарт. Я беру телефон і бачу повідомлення від подруги. Вона пише: «Подивись, що коїться». Я починаю дивитись і у мене в той момент стається істерика… . Мене 2 години неможливо було заспокоїти», — згадує Олег.

Він знав, що росіяни влучили в об’єкт у Сєверодонецьку. Він переживав за маму, яка була там. Згодом Олег дізнався про «приліт» в аеропорт, який не експлуатувався.

Ще о 5:50 24 лютого на Луганщині оголосили евакуацію. Олег міг поїхати одразу, але його мама не могла. Він вирішив залишитися з нею:

«Ми ще тиждень посиділи під обстрілами, на щастя, то була не окупація. Але 26 лютого російські війська підійшли до Сєвєродонецька — українські Збройні сили їх одразу знищили. Ми зрозуміли, що треба виїздити й 4 березня поїхали з міста. Я казав мамі: якщо нас окупують — я не мовчатиму. Хай краще мене вб’ють».

Олегу найтяжче було покинути свою бібліотеку — мав близько 50 книжок. Із собою взяв 2, які нещодавно придбав.


Слухайте також: Росіяни незаконно всиновили 400 українських дітей: чому це геноцид?


Чернівці

Зараз Олег жартує, що для нього дуже звичний статус внутрішньопереміщеної особи. Він любить подорожувати і зараз не має прив’язки до якогось міста:

«У мене вже немає дому. У будинок в Сєвєродонецьку двічі влучила російська ракета. До речі, вперше — через 3 дні після нашої евакуації. У Кадіївку я стовідсотково не повернусь саме жити».

Однак після деокупації Олег хоче обов’язково приїхати в Кадіївку до бабусі. Зараз вона має проросійські погляди, тому після нашої перемоги дуже хоче подарувати їй український прапор.

«СОС Дитячі містечка»

Олег — учасник молодіжної програми «СОС Дитячі містечка Україна». У 2017 році їх з мамою запросили на психологічні сесії як родину у складних життєвих обставинах. Згодом хлопця запросили до молодіжної програми. А, вступивши на факультет екології, він сам почав проводити екологічні тренінги на базі благодійної організації. У 2020 році Олег та його друзі заснували ініціативну групу «Екобіотоп».

«Це все відбулося завдяки Сергію Лукашову і «СОС Дитячі містечка». Разом ми провели багато заходів і тренінгів. Зокрема, у 2020 році під час локдауну організували захід, присвячений санітарним нормам у боротьбі з коронавірусом», — згадує Олег.

«Екобіотоп» на екологічному фестивалі «Еко-двіж»/Фото надане Громадському радіо

Цього року в Олега були заплановані багато заходів, але, каже, що для нього зараз головне — допомагати людям. Так, як вчасно благодійники допомогли йому.


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини