Найкращий прояв пам’яті про мера Гданська — говорити, як не допустити подібного в Україні — політолог

Разом з директором Інституту світової політики Євгеном Магдою обговорюємо суспільні процеси в Польщі у зв’язку з вбивством мера Гданська Павла Адамовича.

— Думаю, багато наших слухачів бачили фотографії Гданська, тобто Маршу проти ненависті, на який вийшли десятки тисяч людей. Акції відбулися і в низці інших великих польських міст, зокрема у Варшаві. Павел Адамович був мером Гданська 20 років. Це тривалий час для Польщі, ледь не рекордний для такого великого міста. Я дивився на аналогії, які випливали. Польського президента вбили у 22-му році, але вбивство людини, яка займалася насамперед господарськими проблемами, не вписується в логіку політичних вбивств. Перед польськими правоохоронцями й владою стоїть завдання переконливо довести, що це вбивство було інцидентом, ініційованим одинаком. Так, на хвилі ненависті. Польське суспільство достатньо консервативне, воно більш монолітне, ніж українське. Як на мене, не в нашій ситуації, не в тому стані мови ненависті, який є в Україні, вчити поляків, як вони мають діяти.

Є ще один нюанс, на який я хотів би звернути увагу. Ставлення польського суспільства до померлих, загиблих, тим більше за таких жертовних і драматичних обставин дещо інше, ніж в Україні. Щоб зрозуміти відмінність польського та українського суспільства, потрібно першого листопада подивитися на польські цвинтарі. Це День усіх святих. Мені пояснили, що для поляків залишити могилу неприбраною — це велика ганьба.

Хоча до парламентських виборів залишилося добрих 9 місяців, буде спроба створити рух Павла Адамовича, підхопити прапор Павла Адамовича не лише в ліберальних цінностях, а й в більш прагматичних політичних цінностях. Та сама «Громадянська платформа», з якою він був пов’язаний протягом тривалого часу, зараз перебуває в очікуванні завершення повноважень Дональда Туска як голови Європейської ради. Будуть дивитися, чи він повернеться до Польщі, чи буде готуватися до президентських виборів.

Прикро, що вбито людину. Прикро, що вбито друга України. Прикро, що вбито людину, яка дуже багато робила для Гданська. Це першочергові висновки. Але я не думаю, що мова ненависті одразу після цього зійде нанівець.

— Наскільки поширене явище «я ні на що не впливаю, але маю право ненавидіти»? Ця ненависть може вилитися в які завгодно речі, зокрема пов’язані з фізичним насильством.

— Я думаю, що тут є фактор, який на тлі цієї трагедії залишається поза межами. Ідеться про те, що це відбулося на так званих «кривавих землях», на яких і ми розташовані, тобто на землях, які за останні 110 років пережили надзвичайно багато болю, страждань, пролитої крові, масових вбивств. Це призводить до суттєвих змін, зокрема, психології людей, які тут проживають. Боротися з цим можна тільки діалогом. Потрібно розуміти, що після мільйонних жертв Першої та Другої світових війн, ми не можемо розраховувати, що все прийде до тями, ми будемо жити спокійним, трохи сонним життям, де кримінальні прояви — це кишенькові злодюжки чи інші дрібні правопорушення, не пов’язані з насильством.

Я думаю, що для України, другом якої був Павел Адамович, найкращий прояв пам’яті — говорити про те, як не допустити подібних речей всередині країни. Якщо судити за соціальними мережами, мова ненависті просто буяє, набирає силу. Далеко не завжди пересічний громадянин може відрізнити бота чи троля від реальної людини.

— Внутрішня нетерпимість в Україні наростає? Вона сильніша, ніж була у 2013 році чи в 1991-му?

— Я проти того, щоб ми обирали як реперну точку виключно Революцію Гідності, бо ми не можемо відкинути все, що було, починаючи з 1991 року в нашій новітній історії. З іншого боку, ми маємо розуміти, що з часу Революції Гідності ми живемо за законами воєнного часу, хоч і гібридного. Ми забуваємо про те, що мільйони наших співгромадян (я думаю, понад 10 мільйонів) продовжують жити в системі координат, створеній ще радянською пропагандою: тут хороші, там погані. Тваринне чорно-біле сприйняття, ймовірно, підштовхує людей до тваринних вчинків.

— Ви говорили, що польське суспільство більш монолітне, ніж українське. Цікаво порівняти.

— Етнічно вони більш монолітні та вперто борються за власну монолітність, тобто не допускають мігрантів. Вбивство Адамовича — свідчення того, що політика закриття від мігрантів не закриває від такого жахливого вбивства.

Формування польської політичної нації та польських історичних поглядів на свою історію завершено достатньо давно. Якщо у нас в Україні є дискусія, як оцінювати УПА, то в Польщі Армія крайова сприймається достатньо однозначно.

Розмову слухайте у доданому звуковому файлі.