«Кит і троянди» — історія лікування раку грудей в умовах карантину

«Кит і троянди» — історія лікування раку грудей в умовах карантину

Попри пандемію коронавірусу, онкологія залишається однією із найбільш поширених причин смерті українців. А рак грудей і надалі посідає провідне місце у структурі онкологічної захворюваності. Щорічно в Україні реєструють понад 16,5 тисяч нових випадків раку молочної залози.

У часи пандемії важливо берегтися від вірусу COVID-19, але не лише він становить смертельну загрозу. Не можна забувати також про своєчасні обстеження у лікаря-мамолога. Бо жодна жінка не має стовідсоткової гарантії вберегтися від раку грудей, навіть за відсутності прямих генетичних схильностей. А виявлення хвороби на ранніх стадіях — це великий крок до одужання.

Чого ви не плачете?

— Мені зробили біопсію. Таким пістолетом із великою голкою, який, ніби степлер, що стріляє тобі в тіло, — каже мені мініатюрна жінка з акуратною короткою стрижкою, що сидить навпроти. Олі Ренн 37 і вона в ремісії. Три місяці тому вона поборола рак грудей.

— Тоді в своїй філологічній голові я назвала ту першу біопсію розстрілом. Це був лише початок.

Оля живе у Львові. Вона працює літературною редакторкою у видавництві, тож часто грає словами. Багато жартує, бо зараз рак позаду, хоча ризик повернення хвороби в Олиному випадку не зникає ніколи. Ти просто живеш у ремісії, якщо пощастить, усе своє життя. Якщо ні — все спочатку. Наприкінці листопада минулого року хвороба здавалася Олі вироком. Мовляв, усе — життя закінчилося.

— Я збиралася помирати, — каже абсолютно серйозно. — Усі переконували: «Ти одужаєш!». Усі лікарські прогнози вказували на це. А я страшенно злилася, бо була впевнена, що коли в тебе рак, то все — ти обов’язково помреш буквально за місяць. І, звісно ж, у муках, так що навіть не встигнеш скласти заповіт. Як це часто показують у фільмах або описують у книжках. Смерть від раку — це вже штамп.

Підтримайте Громадське радіо на Спільнокошті

Каже, що люди звикли жити з думкою, що рак — це неодмінний кінець твоєї історії. Його використовують у незліченній кількості сюжетів як зручний прийом драматичної смерті героя. Спираючись на досвід роботи в літературній галузі, Оля жартує:

  • — От я, скажімо, письменник, так? Треба мені, щоб мій персонаж вмер. Від чого він може померти? Але так, щоб було красиво, і щоби всі плакали. А, ну, так! Від раку, — так і напишемо. Вовчанка? Аневризма? Діабетична кома? Ні-ні, не чули.

Свою пухлину Оля виявила самостійно: одного дня намацала якусь маленьку гульку, яка то з’являлася, то зникала. Заспокоювала себе, що це, мабуть, доброякісна кіста. Та все ж пішла на УЗД, де їй сказали, що новоутворення обов’язково треба видалити.

Лікар-діагност назвав це фіброаденомою, тобто доброякісною пухлиною в грудях, але порадив звернутися до мамолога, щоб визначити точно. Оля записалася на прийом у той же день. Лікар сказав, що необхідна біопсія. Запропонував обрати: зробити процедуру зараз чи записати на інший день.

— Я сказала, що будемо робимо вже. Він був у шоці, — додає, сміючись, — бо переважно люди потребують часу, щоб якось обдумати це, морально підготуватися. А я звикла діяти так: є якась страшна фігня, отже треба з нею якнайшвидше розібратися.

Виявилося — це був рак грудей на першій стадії.

Упродовж розмови Оля випромінює впевненість, хоча говорить моментами стишуючи голос. Ми сидимо у досить людній кав’ярні, яка б за звичайних умов не мала стільки відвідувачів. Проте сьогодні більшість столиків зайняті. Я переймаюся, чи Олі часом не дискомфортно говорити про такі особисті речі, маючи сторонніх слухачів. Проте помічаю, що вона не надто зважає:

— Під час цієї біопсії була одна ідіотська ситуація, — пригадує собі Оля. — Медсестра дивиться на мене і каже: «Ви так спокійно лежите. А чого ви не плачете?» На що я їй відповіла: «От зараз вийду звідси, сяду в свою машину та буду плакати». А вона, намагаючись віджартуватися: «Ой, бо, знаєте, у нас тут всі плачуть».
Замовкає. За мить додає:

— Це був страшенно тупий і незручний момент. Особливо, якщо врахувати, що в цей час в мене від цих уколів текла кров. Незважаючи на те, що рани заклеїли.

Олі пощастило виявити хворобу на перших етапах її розвитку в організмі. Фактично це врятувало їй життя.

Каже, що мала в записнику плановий візит до мамолога, бо знала: після 35 років треба пильнувати, бо ближче до 40 у жінок загострюється ризик онкохвороби молочної залози. Але до лікаря Олі довелося звернутися раніше: рак не став чекати Олиного сорокаріччя, а взяв і стався тепер.

На появу ракових клітин у молочній залозі впливає зміна роботи ендокринної та імунної системи організму жінки. Із віком імунітет слабшає, тож організм стає більш вразливим до дії агресивних збудників. Лікарі-онкологи пояснюють це на прикладі кількості місячних циклів. Чим їх менше (пізніше починаються, раніше закінчуються), тим нижчою є вірогідність раку грудей. Також на це впливають вагітності, які теж скорочують кількість місячних циклів, а відтак і їхній вплив на жіночий організм.

А от пізня вагітність після 30 років вважається фактором, який, навпаки, негативно впливає на клітини грудної залози та підвищує ризик раку.

Через вікові зміни в організмі найчастіше рак грудей зустрічається у жінок віком від 55 до 75 років. Це можна прослідкувати в різних країнах, де загальний вік суспільства є старшим — там відповідно є вищими показники цього виду раку. Але це аж ніяк не виключає вірогідності хвороби у значно молодших жінок.

Лише від 3 до 9% з усіх зафіксованих випадків — це рак грудей за генетичною схильністю. Решта — це хворі, які перебувають у зоні ризику. Бо насправді причин для цієї хвороби є дві: ти — жінка, і ти з кожним роком стаєш усе старшою. На цьому список вичерпується.

Онкології менше не стало

Нині рак молочної залози посідає перше місце в структурі онкологічної захворюваності та смертності жінок. Згідно зі статистикою Національного інституту раку, на обліку онкологічних закладів на початок 2011 року перебувало понад 140 тисяч пацієнток. Щорічно в Україні реєструють понад 16,5 тисяч нових випадків.

Кожного року помирають понад 7,8 тисяч хворих, з них більше 20% — репродуктивного віку. У зв’язку з такими показниками в Україні постала гостра необхідність у профілактичних оглядах, діагностиках та скринінгах.

Так на Львівщині спільно зі Світовим банком та МОЗ України в рамках проекту «Онкопроекція та впровадження ефективних протипухлинних технологій» було створено сім скринінгових центрів.
Голова Українського лікарського товариства у Львові, за сумісництвом заступник головного лікаря з хірургічної роботи Львівського державного онкологічного регіонального лікувально-діагностичного центру Олег Дуда переконаний у тому, що вчасна діагностика раку молочної залози — це важливий крок на шляху до одужання. Ми зустрічаємося під його кабінетом у домовлений час, проте одразу розпочати розмову не вдається. Пан Олег щойно з операції — під дверима на нього чекає чоловік пацієнтки. Лікар запевняє: все пройшло успішно, пухлину вдалося забрати. Тож чоловік ще трохи вагається, а далі видихає та повільно йде в бік виходу.

— Уже за перший рік роботи скринінгових центрів нам вдалося виявити 82 хворих жінок, — каже Олег Дуда. — Більшість із них — на перших стадіях! За цими цифрами — врятовані життя, — продовжує розповідати лікар, увесь час перебираючи папери на столі. Обіцяє показати план операцій, розписаних на день.

Карантин карантином, але у онкохірургів робота не припиняється. Тож план на 24 години — це дрібний список імен та спеціальних позначень на двох сторінках А4.

— Скринінг дає можливість запобігти агресивному онкологічному лікуванню. Як правило, якщо виявити хворобу на ранніх стадіях, вдасться обмежитися невеликою органозберігаючою операцією, — пояснює далі.
Процес чіткий, напрацьований та злагоджений, але пандемія внесла корективи:

— У 2019 на Львівщині на облік було взято 867 випадків раку грудної залози. Із них — 23,7% в занедбаній ІІІ—ІV стадії, — каже Олег Дуда. — Але цьогоріч через ковід кількість жінок, які прийшли на плановий скринінг, суттєво знизилася. Бо на цей огляд, як правило, приходять здорові жінки, а в теперішній ситуації більшість людей остерігаються зайвих візитів до медзакладів. Тому цьогоріч було прооперовано на 31% менше хворих жінок, ніж минулого року.
Подібна ситуація спостерігається по всьому світу. Пан Олег каже, що такі країни, як Польща, Німеччина, Велика Британія взагалі були змушені призупинити роботу скринінгових центрів через вірус.

Натомість Україна продовжила діагностувати та лікувати рак у звичному режимі — в час жорстких обмежень та скасування більшості планових операцій, онкохвороби лишалися в пріоритеті.

За словами лікаря, здоров’я пацієнтів завжди на першому місці. Тож про їхню безпеку тут дбають незмінно: як у часи грипу, так і коронавірусу. Бо імунітет жінок, які лікуються від раку, страшенно ослаблений. Ризик будь-якого агресивного вірусу ззовні — це пряма дорога до серйозних ускладнень у перебігу лікування.

У перші місяці карантину найбільшою проблемою була звичайна логістика: хворі елементарно не мали, чим дістатися до онкоцентру.

— Був період, коли не можна було їздити між містами — від усіх вимагали виписок із метою візиту, — пригадує собі Олег Дуда. — Одну нашу пацієнтку зупинили на в’їзді до Львова та почали вимагати цей папірець. Вона його з собою не мала, тож просто зняла перуку.

Але сьогодні пацієнтки вже поступово адаптовуються до карантинних реалій та повертаються до звичного ритму лікування та діагностики.

— Зараз ми очікуємо сплеску звернень із раком, який просто був відтермінований. Не виключаємо, що він буде вже на пізніших стадіях, — лікар зітхає та відкидається у кріслі. — Ці жінки все одно нікуди не зникнуть та врешті-решт прийдуть до нас. Бо, незважаючи на COVID-19, онкології менше не стало — це треба розуміти.

Наша хвороба

Рак — це, як правило, історія не самих лише онкопацієнтів, а і їхніх рідних та близьких, які проходять разом із ними цей шлях. Оля Ренн каже, що в новій реальності, де ти щодня живеш десь неподалік вулкану, який зараз тимчасово затих, вимушено опинилися вся родина: і чоловік з дочкою, і мама Олі. Кожному треба було прийняти нові правила гри.

  • — Знаєш, я сильна завдяки тим сильним людям, які мене оточують. Рак допоміг мені це зрозуміти, — каже Оля після короткої паузи.

Вона розповідає, що холодний розум чоловіка, який йому вдавалося зберігати в процесі всього лікування, допоміг їй втриматися на плаву та не впасти в депресію.

— Він розумів, що це проблема, яку треба вирішити. Відповідно треба розробити чіткий план дій і рухатися згідно з ним, — пояснює вона. — Чоловік був тією людиною, яка тверезо вислуховувала всі ці складні лікарські пояснення на кілька рядків. Він більш логічний, аналітичний, сприймав інформацію без зайвих емоцій. Бо я тоді була в постійному стресі. Мені часом здавалося, що взагалі не розумію, що відбувається.

Та пізніше з посиленням карантинних обмежень ця можливість зникла. Супровід рідних став більше зайвою незручністю — його або забороняли взагалі з огляду на безпеку пацієнтів, або вимагали додаткових тестувань також і від супроводжуючих, що тягнуло за собою постійні додаткові фінансові витрати.

— Нам пощастило, що тоді моє лікування вже добігало кінця, і більшість часу чоловік був поруч. Але навіть тоді, коли все вже закінчувалося і я мусила приходити на процедури сама, мені було складно без нього, — зітхає Оля. — Хотілося, щоб він просто сидів і тупив у телефон, доки я чекаю лікаря — не більше. Ця рідна енергія завжди допомагає.

Та те, що притаманно Олі, як нікому іншому, це вміння в усьому знайти переваги. Говорячи про самотність, вона пригадує світлі моменти та наслідки хвороби на карантині, називаючи їх «позитивами раку». Виправляється: «Так, позитивів насправді нема, але є речі, за які можна бути вдячною».

— Залишаючись наодинці з собою, я багато думала. Ходила, нюхала троянди, що росли у великому квітнику біля лікарні. А на опроміненні, лежачи під величезним апаратом, різне собі фантазувала, — Оля всміхається, пригадуючи.

Вагаючись, вирішую запитати в неї про відчуття, які виникають, коли лежиш на опроміненні. Оля широко всміхається:

— Класні відчуття, як не дивно. Знаєш, він велетенський! — показує руками в повітрі. — Це смішно, але я уявляла, що це кит і він отак плаває наді мною. А в мене є подруга Оксана, яка мріє побачити кита. Тож я отак про свою Оксану думала. І ставало легше.

Вона знову замовкає та доливає собі чаю, який вже давно охолов.

Олександр Ренн — чоловік Олі, з яким вони у шлюбі понад десять років — каже, що на карантині найбільше боявся принести вірус додому.

— Так, рак трохи тамує страх перед ковідом. На тлі лікування дружини вірус відійшов на другий план, — пояснює Олександр. — Але найбільша небезпека у наші ситуації, чого, власне, я остерігався впродовж усього часу — це стати носієм та заразити Олю.

Впродовж розмови він постійно каже «наша хвороба, наш випадок». Його відповіді чіткі та лаконічні, ніби й справді йдеться про математичне рівняння, яке має конкретне логічне розв’язання наприкінці.

Олександр каже, що завдяки пандемії вони залишилися на лікування в Україні. Подружжя обрало приватну клініку під Києвом, бо саме там гарантували операцію за технологією, яка їх найбільше влаштовувала.

— Лікар, у якого ми обстежувалися запропонував кілька варіантів подальшого лікування. Виявилося, що у Львові такої операції, яка була необхідна у нашому випадку, не роблять. Для цього треба їхати або до Києва, або за кордон, — каже чоловік.

Він переконаний, що тоді вони з дружиною вчинили правильно. Бо в теперішній ситуації карантинних обмежень нерідко виникають проблеми із переміщенням із міста в місто. Що вже казати про подорожі між країнами, де у підсумку взагалі можна застрягнути на невизначений термін.

— Більше того, ми переймалися, чи зможемо взагалі без проблем дістатися зі Львова до Києва. Їхали удвох, машиною. Від ідеї подорожі потягом відмовилися одразу: в плані гігієни це було ризиковано, — пояснює Олександр. — Бо коли з тіла стирчить трубка, їхати у загальному вагоні — не найкраща ідея, самі розумієте.

Перехотіла вмирати

Оля розповідає, що часто зустрічала такі історії, де онкопацієнти бояться хірургічного втручання. Або смерті. Але в неї була інша проблема:

— Найбільше мене хвилювало, що я буду лисим уродом. Усі казали: «Та що ти, це точно не найбільша проблема». Проте для мене це була справжня трагедія, — зізнається, сумно всміхнувшись.

Тема волосся і дотепер є для неї дражливою. На компліменти вона реагує розгублено та знічено. Каже, що увага до її зачіски щоразу змушує смикнутися. Мовляв, так, ти була лиса. І тут карантин став їй у нагоді.

— Його ввели якраз рівно за тиждень до моменту, коли я мала йти на другу хіміотерапію. У час першої хімії я ще ходила в офіс, працювала, вела звичний активний спосіб життя, — каже Оля. — Але далі я вже втратила волосся. Зголила його самостійно у ванній. І не хотіла, щоб це хто-небудь бачив.

Тож дистанційна робота допомогла Олі не випасти з робочого процесу та заразом приховати свою хворобу, доки вона вважала це за потрібне.

Але, з іншого боку, втрата волосся стала відправною точкою.

— Буду чесною, хімія була найгіршим періодом із усього лікування, але саме на одному з сеансів я перехотіла вмирати. Перед тим я, можна сказати, кохалася у хворобі. От помру: така трагічна смерть, життя обірване у розквіті сил! — додає, жартома театралізуючи інтонацію.

Каже, що після втрати волосся, зрозуміла, що її організм вже і так чимало витримав. Вирішила, що людина не може страждати вічно, тож пора брати себе в руки.

— В один момент подумала собі: «Мене ж лікують — значить, я одужаю». І тоді життя здалося мені в принципі не таким уже паскудним, яким я його уявляла. Просто усвідомила, що ось зараз чекаю операції, а ось — результатів аналізів або чергового сеансу хімії. А поміж тим триває твоє життя І ось ти ж не вмерла за стільки місяців.

Попереду в Олі ще довге гормональне лікування, яке триватиме не один рік. І, звісно, назавжди з нею лишається можливість рецидиву. Але вона впевнена, що рак — не вирок, не випробування, не покарання. Це біологія. Звичайна хвороба, з якою треба боротися.

— Пазли, — раптом пригадує собі Оля. — Ми з мамою складали пазли: на тисячу, тисячу п’ятсот, чотири тисячі частинок. Це був наш спосіб відволіктися. Напевно, за час хвороби таких великих пазлів склали штук шість. Звичайно, в якийсь момент ти плачеш, переймаєшся, потім починаєш із того сміятися, вмикається чорний гумор, і вже регочеш, стібешся. І ось так просто — живеш.

Ксенія Чикунова для Громадського радіо

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини