Марія Магдалена. Зображення з відкритих джерел
Чотириста років тому, 1624 року, народилася Марина Мокієвська, мати видатного українського державця гетьмана Івана Мазепи, головна його дорадниця і хранителька. Саме її кликав Мазепа у мареннях в останні години свого життя, — про це писав шведський комісар Сольдан, який перебував на еміграції біля гетьмана.
«Марина походила зі старовинного шляхетського роду Мокієвських, більшість яких покозачилися і брали участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького», — пише дослідниця Зоя Хижняк.
У шлюбі з Адамом-Степаном Мазепою Марина виховала двох дітей — сина Івана і дочку Олександру. По смерті чоловіка жінка стала спершу черницею під ім’ям Марія. А потім прийняла схиму як Магдалена (схима передбачає найвищий ступінь чернечого аскетизму у православній церкві).
1683 року Марія Магдалена стала ігуменею дівочого Печерського Вознесенського монастиря. Це відбулося без протекції сина, позаяк гетьманську булаву Іван Мазепа отримав лише через чотири роки.
Часу її заснування ніхто достеменно не знає. Відомо лише, що майже півтисячі років тому якраз навпроти Києво-Печерського чоловічого монастиря вже стояв Вознесенський жіночий монастир.
Склад черниць Вознесенського монастиря був виключно аристократичний.
«Багато князівен, воєводжанок, шляхтянок та інших різного стану та кондиції святобливих законниць жило тут замкнено», — писав про жіночу обитель лаврський монах Афанасій Кальнофойський.
Відвідавши Київ на початку 17 ст французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав, що «у Вознесенському монастирі живе багато черниць, числом до сотні. Вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки… Всі вони вбрані в чорне, ходять лише попарно, як і більшість католицьких черниць. Пригадую, що серед них доводилося бачити обличчя такі гарні, які рідко коли зустрінеш у самій Польщі».
«При монастирі була школа, де монахині вивчали латину, філософію та логіку», — пише у своїх спогадах про відвіданняВознесенської обителі на початку 1650-х років арабський мандрівник архідияконПавло Алеппський.
Поза сумнівом, що очолити такий привілейований монастир, де постригалися дівчата з аристократичних родин, могла лише освічена, інтелігентна жінка і обов’язково шляхетського походження. Безумовно, такою і була Марія Магдалена Мазепина.
«Вона була добре освічена, мала великий вплив на сина свого Івана», — пише історик Микола Аркас.
«Завдяки впливам матері Мазепа збудував у Києві такі величні кам’яні церкви», — стверджував історик Микола Закревський.
Письменник Богдан Лепкий називав ігуменю Магдалену для гетьмана «найвірнішим другом, учителькою і наставницею».
«Ніхто не знав того, що вона. І нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері», — писав Лепкий.
Ігуменя Магдалена владно і мудро керувала справами обителі. Час її управління історики називають періодом найвищого розквіту древнього дівочого монастиря. Звичайно, що Мазепа надавав обителі велику фінансову підтримку. Але гетьманські гроші йшли не на облаштування VIP-келії для матері-ігумені чи закупівлю їй позолочених карет.
Коштом Мазепи і частково Марії Магдалени у монастирі було зведено нові кам’яні храми — Вознесенський і Покрови Богородиці. До одного з них гетьман подарував 30-пудовий (480 кілограмів) дзвін. Спеціальними універсалами Мазепа затверджував за монастирем села і великі земельні володіння.
За час ігуменства Марії Магдалени, Вознесенський монастир став головним центром літургійного гаптування, де вишивали найвідповідальніші та найкоштовніші замовлення, як для Києво-Печерської Лаври, так і для інших церков України.
Шитво золотом і сріблом процвітало у багатьох жіночих обителях. Але майстерні Вознесенського уславились найбільше. Високоосвічені монахині аристократичного монастиря були водночас дизайнерками і майстринями найвищої кваліфікації. І тому образи і орнаменти з їхніх риз і плащаниць ставали взірцями для інших майстерень.
Важливо знати, що найбільший розквіт гаптування, як і всього українського мистецтва, відбувся в часи гетьманування Івана Мазепи. Мистецтвознавець Федір Ернст пояснював цей феномен «приходом нового типу меценатів — козацької старшини». Саме завдяки цьому українське мистецтво, як пише Ернст, зуміло «виробити і в архітектурі, в малярстві, і в гравюрі, і в прикладному мистецтві свою особливу фізіономію..». І тому «буйні, розкішні орнаменти Мазепинської доби з її фантастичними рослинами, квітами, плодами можна відразу відрізнити, як від попереднього часу, так і від пізнішого».
У Вознесенській обителі на замовлення Мазепи і козацької старшини виконували найвідповідальніші й найдорожчі роботи для церков та монастирів України і передовсім для Печерського монастиря.
Донині у музейних колекціях Києво-Печерської лаври збереглося кілька шедеврів гаптування з Вознесенського монастиря, виконаних на замовлення Івана Мазепи. Всі вони впізнавані за наявністю гетьманського герба. Ще донедавна ці знаки були заліплені металевими накладками із зображенням російського двоголового орла. Але нині Мазепинський герб вже демонструють вільно. Від колишніх заборон на деяких речах лишилися затертими лише ініціали «І. М. Г.», які, відповідно, означали Іван Мазепа Гетьман.
1687 року Марія Магдалена отримала в управління ще один монастир – Успенський, у Глухові, де так само зусиллями ігумені та з фінансовою допомогою Івана Мазепи постав величний собор, нові келії, трапезна й оборонні мури з надбрамною дзвіницею. Ігуменя Марія Магдалена передала черницям Успенської обителі таємниці мистецтва гаптування.
Обидва монастирі за її мудрого управління процвітали.
Після Мазепинського повстання, за наказом московського царя Петра I, найстаріший жіночий монастир Києва скасували. Його черниць перевели до Флорівського монастиря, що на київському Подолі. Зведені коштом Мазепи кам’яні храми Вознесенської обителі існували ще до кінця 18-го століття. Потім були розібрані. Нині на місці аристократичної дівочої обителі стоїть будівля старого Арсеналу.
Петро І численними циркулярами заборонив згадувати ім’я гетьмана, включно з усіма родичами й соратниками. Історик Микола Закревський у своєму «Описі Києва» за 1808 рік розповідає, що йому доводилось бачити у Видубицькому монастирі синодик (поминальну книгу). У розділі «поминання інокень, — пише історик, — був означений рід чесної інокені Магдалени. Але її фамільне ім’я «Мазепина» було старанно затерте чорнилом».
І насамкінець. Місце поховання ігумені Марії Магдалени невідоме. Проте існує припущення, що після переселення черниць Печерського Вознесенського монастиря до Флорівської обителі на київському Подолі, прах шанованої ігумені також перепоховали там. Документальних підтверджень цьому ще не знайшли.
Але авторка статті наприкінці дев’яностих особисто чула ось таку історію від шістдесятниці Надії Світличної, кореспондентки радіо «Свобода» у Нью-Йорку, яка прибула тоді до Києва на час відпустки. Пані Надія розповідала про зустріч з давніми київськими друзями, з якими відвідала Флорівський монастир.
«Старенька монахиня показала нам могилу матері Мазепи, — розповіла Надія Світлична, — ми були вражені надзвичайною енергетикою, яку всі відчули на тому місці».
Отже, сучасним історикам є дуже важлива тема для дослідження.
Адже ця страшна війна — це перш за все війна за історію, у полум’ї якої доконечно згорять усі московські циркуляри, котрими імперія упродовж віків спотворювала українську минувшину та її величних творців. А для утвердження нашої перемоги повинна нарешті постати правдива історія України і з нею єдиний пантеон героїв, до якого обов’язково має бути вписано ім’я «чесної інокені Марії Магдалени», матері Івана Мазепи — великого будівничого незалежної Української держави.
Скільки років українській мові? Ірина Костенко у публікації на Громадському радіо розповіла про тисячолітню історію української мови.