«Мені писали з усіх відомих та невідомих акаунтів: «Тебя свои же уберут» — експолонена

У червні 2016 року бойовики так званої «ЛНР» заявили, що взяли у полон франківську журналістку Ольгу Сворак. Вони оприлюднили відео з нібито зізнанням Ольги. На ньому вона розповідає, що їздила на непідконтрольну територію до чоловіка. Після однієї із таких подорожей її начебто завербував працівник СБУ. У грудні 2016 року Ольгу Сворак та ще одну полонянку бойовиків «ДНР» Анжеліку Преснякову визволили за обміном. Ольга наполягає: вона співпрацювала з СБУ і мала завдання на окупованій території. 24 червня 2016 року, через кілька днів після затримання Ольги, Юрій Тандіт, який тоді був радником голови СБУ, заявив, що затримана в «ЛНР» журналістка Сворак допомагала на лінії зіткнення на Донбасі.

«Вона допомагала тим, хто знаходиться на лінії зіткнення, в неї була активна позиція. Вона зараз знаходиться в Луганську. Її затримали. Я не буду говорити про те як вона туди потрапила. Ми про це знаємо детально. Давайте трошки почекаємо того моменту, коли вона повернеться», — розповів Тандіт.

Та вже 13 січня 2017 року у коментарі ТРК «Карпати» Тандіт заявив, що Ольга Сворак ніколи не співпрацювала з СБУ та не отримувала від відомства жодних доручень. В інтерв’ю місцевому виданню «Галка» Ольга заявила, що стала маріонеткою у політичних іграх.

У 2019 році журналіст, голова Всеукраїнського об’єднання «Голос» та друг Ольги Ростислав Грудзінський повідомив, що вона виїхала до Німеччини та попросила у цій країні політичного притулку. Тоді вона відмовилась коментувати свій від’їзд, але тепер каже: має необхідний захист і хоче розповісти те, про що не могла говорити після звільнення через підписку про нерозголошення.

— У 2019 році з’явилася інформація про те, що ви виїхали до Німеччини просити політичного притулку. Тоді ви не хотіли давати коментарі. Чому готові робити це зараз: розповідати про полон і те, що відбувалося із вами на Луганщині?

— Стосовно першого питання — чому я не хотіла говорити. Я не хотіла говорити про це тоді, тому що була надзвичайно велика негативна хвиля як від України, так і зі сторони Росії і безпосередньо від бойовиків. Я не хотіла, щоб вони сказали щось таке, що наражало б на небезпеку моїх батьків, мою родину і всіх інших. Тому нічого не казала. Взагалі. Я просто хотіла, щоби про мене забули, що я взагалі існувала.

— Зараз ви живете у Німеччині. Ви отримали посвідку на проживання? У якому ви статусі зараз?

— Посвідка на проживання. У статусі біженця, але вже з видом на проживання.

— За ці роки знизився градус накалу, який був у 2019 році?

— Як на мене, він знизився, тому що я припинила всі контакти.

— Чи можете розповісти, у чому вас звинувачували люди, через яких ви поїхали?

— У першу чергу, мене звинувачували мої колеги-журналісти, через те, що я не хотіла розповідати як мене звільняли, чому мене так звільняли. Мене поміняли 28 грудня, але я цього не могла сказати, тому що інакше я з однієї тюрми сіла б в іншу тюрму. Я підписала необхідні документи про нерозголошення.

— Ви говорили про це на своїй пресконференції у перші дні після звільнення. У вас запитували про це, але ви не хотіли говорити. Чи можете ви зараз розповісти більше, ніж мали можливість тоді?

— У принципі, думаю, що я можу це сказати. Я підписала документи про нерозголошення, але оскільки я зараз тут перебуваю, я перебуваю у безпеці повній. Служба безпеки прекрасно знала, що я туди їду, саме вони мене туди і відправляли з Києва на потяг до Харкова. У Харкові вони так само купили мені квиток і я вже заїжджала на територію «ЛНР».

— Де ви працювали до того, як приїхали у Луганську область? Ви ж із Івано-Франківська.

— Так, із Івано-Франківська. Працювала журналістом, знімала сюжети. Але був один момент, що мені довелося мати контакт з людиною із «ЛНР» через пошук. Коли трапився «Іловайський котел», один мій знайомий із Франківська не міг знайти свого родича. І він каже: «Ти ж журналістка, може, спробуєш через свої канали». Відповідно, я вийшла на канали бойовиків, грубо кажучи. Мені на той момент навіть запропонували працювати на НТВ кореспондентом в Україні. Причому, на дуже хорошій зарплаті. На той час це було 8 тисяч доларів плюс квартира у Києві, яку оплачував би канал. Ну, я ж не самогубця, правда? Після цього я добровільно звернулася до Служби безпеки України і повідомила про цю ситуацію. І після цього почала співпрацювати. Усі контакти, все, що можна було дізнатися, я передавала у відповідні структури.

— Ви намагалися знайти зниклого родича свого знайомого? Чи вдалося дізнатися якусь інформацію?

— Так. На жаль, його не стало. «На підвалі» у Луганську його не було. Він вважається до цього часу безвісти зниклим. Я думаю, ви розумієте, що це означає.

— На тій же пресконференції, після звільнення, ви говорили, що мали певні завдання на лінії розмежування. Чи ви можете цю інформацію підтвердити зараз?

— На лінії розмежування безпосередньо, якщо відверто говорити, ні. Я була у глибокому тилу в Антрациті (окуповане місто — ред.) і у мене там були інші завдання.

— Це те завдання, про яке ви говорили на відеозаписах бойовиків, чи це було інше завдання?

— Ні. І так, і так. Кажу, що я була у глибокому тилу. У мене була посвідка, що могла заходити на їхню захоплену базу в Антрациті. Яка іронічно звучить — вулиця Свободи, 1 міста Антрацит. Це військова база. Я знала всі карти. Я була вхожа. Я могла бути на їхніх так би мовити нарадах, знала все, що відбувається. У них була на той момент бойова точка у Слов’яносербську, там, де була висота.

— Ви у якості кого там були? Якщо це було прикриття, то посвідка від якої структури у вас була?

— Казачий полк «ЯрГа». Я була у якості пресконсультанта, бо у них не було кому грамотно складати пресрелізи, пресаноси, робити сюжети.

— Це у тих казаків, які були в Антрациті?

— Так, казачий полк «ЯрГа», командир з позивним «Лєший», а сам — Олексій із Запорізької області.

— Знаєте нині, де ця людина?

— На жаль, не знаю. Хотілося б знати, тому що маю великий жаль на нього. Так само там служив білорус із Гомеля. Наскільки я знаю, він у тюрмі. Він повернувся у Білорусь і його там «закрили» за участь у бойових діях на території іншої держави. Інший був росіянин із міста Володимира Андрій Кузнєцов. Власне, там, під Слов’яносербськом, він і помер.

— Скільки ви пробули на цій «посаді»?

— Не можна сказати, що це — офіційна «посада», це посвідка, що ти можеш заходити у військову частину. Десь приблизно місяці два-три.

— На тому відео, яке опублікували бойовики, ви говорили, що є чоловік, до якого ви приїхали на окуповану територію. Чи дійсно так було, чи на той момент вам треба було так сказати?

— Я приїхала до нього. Це якраз той контакт, який пропонував мені працювати на НТВ і який ввів мене у контакт з бойовиками, але це не є мій чоловік. На той момент у мене був мій цивільний чоловік в Україні, але тоді він вже теж був за кордоном. Це треба було так сказати, тому що інакше не скажеш. На тому відео видно, що я побита, на мені такий шар макіяжу, що не знаю, чим його можна було потім відмити. Я довго не погоджувалася на це відео, коли сиділа «на підвалі». Вони кожного разу, коли піднімають нагору з підвалу, кожного разу одні й ті самі питання і допити по 8-9 годин тривають. І одного разу мені сказали: якщо не з’явишся на відео, ніхто так і не дізнається, де ти знаходишся. Тому у мене не було жодного контакту, жодного зв’язку. Я просто зникла. І при чому я 31 травня мала поїхати додому, у мене вже були квитки на руках, мене наші мали забрати і відвезти до Києва і з Києва у мене був квиток на Івано-Франківськ, а мене забирають 30 травня з повним обшуком, зламом квартири. І все. І я на підвалі.

— Хто «попрацював» над тим, щоб вас затримати?

— Я можу тільки думати, хто. Тому що те, що я збираюся їхати в Україну, знали тільки наші служби. Я можу тільки думати. Ритуальна жертва.

— Де ви були під час затримання?

— Проходять, зламують двері хлопці з автоматами, обличчям донизу, наручники за спину і на перший підвал. Перший підвал — це якраз була Свобода, 1 в Антрациті. Наступного дня їхній куратор відвіз мене у Луганськ і у Луганську мене здали «МГБ ЛНР».

— Це на Радянській вулиці?

– Напевно, я не знаю. Там колишнє українське СБУ.

— А там вас скільки тримали, і чи саме там були допити по 9 годин?

— Так, там я була близько двох місяців. Підвал, це, щоб ви розуміли, колишні гаражі, вони їх переробили під підвал і під камери. Я потім зорієнтувалася по поверхах — коли водили на допити, я рахувала сходинки. Потім до мене «підсадили» жінку з Криму. Як це у нас називається «підсадна качка». Я це одразу зрозуміла, тому що вона з допитів приходила така весела, така щаслива. Аж до того, що «вони у мене гроші забрали, а я їх попросила у фастфуді купити іншу їжу». Бо те, що вони давали їсти, їсти було неможливо.

— А за що затримали цю жінку?

— Теж за шпигунство. Оксана Нікітенко. У принципі в інтернеті є — вона займалась якоюсь благодійною організацією чи щось подібне. Сам факт того, що підтвердилася моя підозра, що вона «підсадна качка». Вона мене дуже довго вмовляла записати це відео — це кожен божий день був. І в результаті, коли мене вже переводили у СІЗО, того ж дня мене вперше відвезли на суд, де висунули «підозру» і відвезли у СІЗО на два місяці. Потім вернули назад на підвал, Оксани вже не було.

— У вас був суд?

— Так, у мене два суди було.

— Вам закидали шпигунство, а який був вирок?

— У них на той момент «Верховного Суду» не було, а оскільки стаття була «тяжка», мене просто тримали під вартою.

— Тобто, вироку не було?

— Вироку не було, але стаття «шпигунство».

– Крім цієї жінки були інші люди з вами у камері?

— «На підвалі» — ні, але було чутно, як когось привозять. І я чула, як кричали чоловіки. Я таке не чула ніколи. У голові не вкладається, що з ним там робили. Через стіну чути, бо це ж колишні гаражі. Можна з розуму зійти. Була така ситуація. У камері ж туалету немає, то виводять ввечері і зранку. Увечері вивели і бачу таку картину: сидів чоловік у камуфляжі з маскою на голові, обличчям до стінки. Зранку нас виводять, а він там і далі сидить. Просто цілу ніч просидів із маскою на голові, тому що не було місць у підвалі.

— Хто до вас приходив, щоб записати те відео?

— Здається, ЛІЦ (Луганський інформаційний центр — ред.) Це були журналісти з камерою — все красиво. Мене змусили «намалюватися». Теж «приємно», до речі, робити мейкап під автоматами.

— Хто з вами говорив про обмін і взагалі, чи мали ви на це надію?

— Коли я була вже в СІЗО, там хтось має можливість доступу до телефону. У мене через складність моєї статті такого доступу не було, але в тюрмі пишуться маленькі записки, так звані «маляви». І ці «маляви» можна передати через тих, хто прибирає і вони можуть передати тим, у кого є телефон і вони можуть подзвонити. І потім прилітає інша «малява», що вони дзвонили моїм батькам, друзям, Грудзінському Ростиславу, і я знала, що вони щось роблять. Тому, надія була і я знала, що так буде. Але був момент, коли я зірвалася і оголосила голодування і приходили «опєра», говорили: «Починай їсти, що було добре, до тебе скоро приїдуть». Після цього я трошки заспокоїлася і спробувала їсти. Я й так мала, худа і кашляю, а важила у той момент 38-39 кілограм.

— Це ви настільки втратили вагу поки були у неволі?

— Так, неможливо їсти те, що вони приносять. Якщо вони приносять кашу то ця каша на комбінованому жирі. Свиням таке не дають.

— І у вас же не було нікого у місті, хто б приніс вам нормальну їжу.

— Так, та й я б не хотіла, щоб хтось із моїх рідних, не дай боже, поїхав туди.

— Вашим батькам телефонували, вимагаючи гроші за ваше звільнення?

— Було, але я думаю, що це хтось з України, це не звідти дзвонили.

— Як відбувся обмін?

— Після того, як до мене приїхав Тоні Фріш (координатор ОБСЄ в гуманітарній групі — ред.), (вони ж знали, що буде така ситуація, що мене хочуть міняти) мене навіть перевели у кращу камеру, з євроремонтом. Тому що у мене була така камера цікава, що я там нирки застудила — по стінах вода текла зимою. Настільки холодно було. Мене перевели до камери з євроремонтом, тому що думали, що до мене зайдуть подивитися, у яких умовах я проживаю. Мене викликали до начальника СІЗО Карпінського. До речі, українська і, здається з Івано-Франківської області. Зі мною почали говорити, що до тебе завтра приїдуть, ми тебе переводимо до іншої камери. І тоді ще приїхав їхній начальник по засудженим – поговорити зі мною особисто, що я думаю і що я можу сказати. Він пішов, а мене залишили із начальником СІЗО, а він каже: «Ми тебе переводимо, у твоїх інтересах зробити так, щоб усе було добре». Тобто, у мене варіантів не було. Ну, і результат. СІЗО відмили у той день так, я думаю, його ніколи так не мили, той поверх, на якому мене утримували. Приходять за мною, забирають, спускають, знову ж таки, униз. Знову начальник СІЗО, вся їхня братія, ця… Кобцева, здається, Марочко. І добре, що я трохи говорю англійською, вони мені запропонували перекладача. «Ні-ні, дякую», — кажу. Бо я вже не знаю, що вони наперекладають. І ось (питали — ред.) як вас утримують, чи є доступ до газет. Кажу: до газет немає, до телебачення теж немає. Я у повному інформаційному вакуумі. Що відбувається, я не знаю. Тоді я через них передала листа мамі. Батьки до цього часу тримають той лист. Те, що я написала, мама зрозуміла. Але працівники СІЗО все одно перечитували, що я там могла вигадати. І мене підняли нагору. Тоді вже була точна надія, що мене заберуть. Десь на Миколая, тоді був Плотницький (Ігор Плотницький — ватажок «ЛНР» з 2014-го по 2017-й — ред.) і приходила його жінка на жіноче СІЗО і роздавала подарунки, так би мовити. Це було печиво та пара цукерок.

Після цього мене викликав опер, вивели до нього і він сказав: «Ти потроху готуйся». Знову була надія. Хоча, в принципі, я живу — не знаю, чого чекати.

Зранку заходить конвоїрша: «Сворак, собирай вещи. С вещами — на выход». Куда? — Ты едешь далеко и надолго». Я не була впевнена, що то буде звільнення.

Тоді мене відвезли у луганське «МГБ». І що цікаво: той опер і той слідчий у день, коли мене звільнили і коли типу закрили справу, вони позвільнялися так само. І дівчинка слідча, я була змушена написати їй підписку про невиїзд, каже: «Ты сейчас напишешь подписку о невыезде, но ты завтра должна будешь прийти к нам, но ты же не придешь. Соответственно, мы объявляем тебя в розыск».

І куди я їду, я не знаю. Ні телефон, ні ноутбук, ні мої два паспорти — ніхто мені нічого не віддав. Кажу: віддайте мені хоча б картку від мобільного. «Ну, ты же понимаешь, что она в вещдоках. Как мы ее оттуда достанем?» Коли я почала психувати за паспорти, кажу: «Дайте паспорт, я не знаю, куди ви мене ведете». Кажуть: «А какая тебе разница?» Відповідаю: «Если вы меня куда-то ведете, как я могу доказать, что я это я?» Єдине, що вони мені зробили, це ксерокопію мого паспорта. Ще й поставили печатку «МГБ Луганск». Далі стояли два «чарівних» хлопця у балаклавах з хорошими автоматами і мужчина, який, мені здавалося, чеченської зовнішності, він не слов’янин. Знову мішок на голову і у бусік. Це вже дуже холодно, а у мене осіннє пальто. І зрештою, їду я у тому бусіку — там були наручники спереду, було більш-менш нормально, а по боках два автоматника. Картина маслом. Зупиняється бусік. На вихід.Із мене знімають ту маску, надягають іншу і пересаджують у легковий, але наручники залишають за спиною.

На легковій машині, коли наручники за спиною, зимою, по розбитих дорогах… Можливо, там я собі нирки відбила. І кудись ми їдемо. І довго їдемо. Я кажу: «И куда вы меня везете? — На следственный эксперимент. — Мы уже в Донецке? — А с чего ты взяла? — Светофоры тикают (потому что в Антраците светофоры не тикают. В Луганске тоже) — А ты ушастая? — А что вы думали?» Говорю, что я в Донецке не была вообще-то. Какой может быть следственный эксперимент? Отвечают: «Короче, там увидишь». Привозять. І знову — на підвал. Але у цьому варіанті у мене були шикарні умови — це була ліфтова шахта. Зимою. Холодина. Ліфтова шахта. Кахель, а на кахлі (його явно давно не мили) хтось написав номер телефону. Значить, комусь це було треба. Добре, що мені віддали хоча б мої цигарки. Я той номер телефона скопіювала — нігтями надряпала, бо ручку ж мені ніхто не дав. І що? І сиджу. Дубак страшений. Ні чаю, нічого. Але я чітко не знала, що я у Донецьку. Єдине, що вони мені принесли піцу. Навіть не розморожену у мірохвильовці, і там було написано «Горлівка». І принесли мені банку води. Я кажу: «Так я в Донецке?» — С чего ты взяла? — Так Горловка ж написано».

— Ви у цiй шахті ліфта самі були?

— Так, з мишкою.

— Як вас везли на КПВВ?

— Спершу мене відвезли на КПВВ, туди, де мав бути обмін. Потім інше місто було.

— Вас же міняли з іще однією жінкою?

— Так, Анжеліка (Преснякова — ред.). Вона суддя Маріупольського суду. За її словами, вона приїхала у Донецьк до хворої мами і щось пішло не так. Вона не була багатослівна. Її утримували на гауптвахті у Донецьку. Це я точно знаю.

— Ви з нею спілкуєтеся чи ні?

— Я що, сама собі ворог? Ні, звичайно. Навіщо мені такі контакти. Я з України спілкуюся тільки з батьками і з братом.

— Як вас везли на КПВВ. Чи могли ви бачити Донецьк, чи вас везли все ще з мішком на голові?

— То навіть не мішок. Як везли у машині, то везли вже з поліетиленовим пакетом. Його зняли на під’їзді, коли чекали Рубана (Володимир Рубан — керівник Центру звільнення полонених «Офіцерський корпус» — ред.). Це все, що бачила у Донецьку. І слава богу. Я не хочу згадувати за нього. Передали нас Рубану. У той же момент передзвонила Савченко Рубану. І Рубан дав чомусь слухавку мені, а не цій Анжеліці. І всю дорогу, поки ми заїхали у розвідку, потім в СБУ — там ми написали свої пояснення. І в СБУ здивувалися: «Как так ты забрала обвинительное заключение?». Кажу: «Вони у мене не спитали, а я і не віддала. Воно у мене було у валізі, вони валізу не перевіряли». І нас допитували окремо — Анжеліку і мене. Після цього нас віддали Рубану і ми поїхали на Київ. Дорогою до Києва Рубан вперто говорив, що нам треба дати інтерв’ю разом із Надією Савченко. Окей. А Маруся молчит и кушает. Послухаєм.

Уже у Києві він нас поселив у хостелі, лишив по 500 гривень. І коли він пішов, кажу Анжеліці — я зараз вернусь. Іду на вокзал, купляю найдешевший телефон, картку. Добре, що пам’ятала номер мами на пам’ять. Мама каже: «Не дай бог, жодного інтерв’ю, ніякої просто інформації. Тут вже на тебе стільки всього вилили, що буде ще гірше». Я не встигла виїхати з «сірої» зони, а мене вже з гівном змішали. Вибачте, що кажу так, як є. Ніхто при чому нічого не знав. Думали,що мене звільняє Савченко. Ну і результат. Дзвоню мамі, вона просить — ніяких інтерв’ю, вертайся додому. Але ж у мене немає паспорта, у мене тільки фотокопія. Я не можу купити квиток на вокзалі. Домовляюся з якимось таксистом, пояснюю ситуацію. Показую довідку, що ось так повертаюся, мені потрібно купити квиток. Благо таксист нормальний чоловік, він купив мені квиток.

Я без відома Рубана сіла на перший потяг до Івано-Франківська, зі звичайним кнопочним телефоном і приїхала додому. Тільки подзвонила брату, сказала, що я приїжджаю, щоб він мене зустрів. У мене ще була бокова верхня (полиця — ред.) Благо на нижній боковій був хлопець військовий, він мені уступив нижню, а сам поліз наверх. Я це ніколи не забуду — я людей боялася. У мене почалися панічні атаки. Я почала задихатися. Я ніколи не розуміла, що таке може бути. Я бачу багато людей і дихати не можу.

Тоді я вже не виходила з дому у темну пору доби. Якщо їхала з офісу, то брала або таксі, або мене колеги підвозили. Тому що громадського транспорту, великої кількості людей я і до цього часу боюся. У мене до цього часу панічні атаки. Я тут, у Німеччині, маю психолога, який бореться з цими панічними атаками. У мене є німецька довідка, що у зв’язку із перебуванням на Сході України у зоні бойових дій я маю посттравматичний синдром.

— Ви на початку розмови сказали, що у вас був цивільний чоловік, на той момент, коли ви їхали на схід. Чи зараз ви спілкуєтеся з ним?

— Ми вже офіційно одружені. Але ми одружувалися у Данії. У Німеччині це дуже складно, тому що він українець. Тому одружувалися у Данії. А теж ось один цікавий нюанс. Коли мені була потрібна довідка про те, що я не була офіційно одружена в Україні, я звернулася до українського консульства. Мені знаєте, як відповіли? Мені відповіли: «А ви відмовилися від України? То не маєте права переступати поріг, тому що це — територія України».

— У якому сенсі ви відмовилися від України?

— Те, що я подалася на біженство. А те, що Україна відмовилася від мене, не захищала… Я писала надзвичайно велику купу листів, коли почалося оце цькування, коли мені почали писати з усіх відомих і невідомих акаунтів, що «ты жить не будешь», коли почали погрожувати моїм батькам, коли «тебя свои же уберут». Я писала кілька разів у поліцію. Перший раз взагалі без жодного допиту приходить лист — в Україні закрили справу. Після цього я написала до прокуратури. Через 30 днів приходить відповідь, що справа була закрита неправомірно, справу поновлено. Тобто, мене захистити в Україні ніхто не міг. Вони закривали-відкривали.

— Що вам писали з невідомих акаунтів?

— Писали з обох сторін. Від українських, наших, франківських навіть колег, мені була претензія: «А, тебе Савченко звільнила, ти — агент Кремля». Тобто, знайти нормальну роботу, працювати я не могла. Мене боялися люди. Українці казали, що я — агент Кремля, москалі — що я іудейка-бандерівка.

— Ви працювали у «Голос-інфо». Ви зараз спілкуєтеся з цим виданням?

— Я спілкуюся з Грудзінським, бо вони розділилися на два. Грудзінському я навіть озвучую якісь тексти. Допомагаю, так би мовити.

— На пресконференції, після повернення з полону, ви говорили, що готові пройти поліграф в СБУ.

— Я його пройшла.

— Чому ви говорили про це взагалі — що готові пройти поліграф? Про що вас питали?

— Поліграф був з восьмої ранку до шостої вечора. Питання були, чи співпрацювала я з російськими спецслужбами, чи маю я контакти — конкретно по людях питали. Але основне питання — чи співпрацювала з російськими спецслужбами, чи вербували мене в ФСБ.

— Резюмуючи нашу розмову, хочу заитати, що для вас нині значить Україна? Чи можете ви повернутися?

— До батьків я не можу приїхати, тому що я — біженець. А чи буде краще, якщо я поїду до батьків? Знову шукати роботу і знову мене поливатимуть брудом? Краще хай батьки до мене приїдуть — я це влаштую. Я сумую за Україною, але не такою, яка вона є зараз.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS