«Мій тато репетирував роль «валянка» перед дзеркалом, щоб вивезти онуку з окупації»

Рівно два роки Марія та Олександр Курбатови не мали змоги побачити свою донечку наживо. А 11-річна Даринка не тільки не могла обійняти батьків, а й змушена була ховатися від окупантів. За цей час дівчинці довелося пережити багато горя та тривог. Але на початку лютого цього року дитину, нарешті, вдалося вивезти з окупації на вільну територію України. Історією своєї родини з нами поділилася мати дівчинки Марія Курбатова (імена і деякі персональні дані членів родини змінені з міркувань безпеки).

Марія Курбатова з чоловіком живе у Дніпрі, там і працюють. Але сама вона родом із Бердянська, де і жили до недавньої пори її батьки.

«Коли Даринці минуло два рочки, у неї виявили проблеми зі здоров’ям. Тож ми залишили доньку жити у моїх батьків, бо там були хороші умови, аби поправити здоров’я дівчинки – і кліматичні, і спеціальний безплатний клуб для дітей розміщався поруч з домом. До того ж мої батьки мали змогу водити дитину на лікувальні й розвивальні процедури в той час, як я не мала такої можливості. Звісно, що ми з чоловіком часто приїздили й брали активну участь у вихованні дитини. Та на початок війни Дарина жила у моїх батьків і ходила до тої ж самої школи.

Коли орки заходили до Бердянська, мої рідні бачили, як йшла техніка, солдати. Це було десь на третій день повномасштабного вторгнення. А ми спостерігали за тим в інтернеті й були шоковані. Але у нас з чоловіком така професія, що нам у жодному разі не можна було заїжджати на територію, яку контролює Росія. Тим більше пізніше я дізналася, що там росіяни використовували детектори брехні, перевіряючи людей під час фільтрації».

Загострення ситуації

Протягом першого року війни родина жила сподіваннями, що ось-ось ЗСУ відіб’ють їхнє місто назад, тим більше, що наші готували потужний контрнаступ. До того ж перший рік проходив більш-менш спокійно: росіяни не чіплялися до місцевих мешканців Бердянська.

«На щастя, директриса нашої школи проявила пильність, і всі наші вчителі, оскільки були проукраїнські налаштовані, звільнилися».

Директриса і бабусі з дідусем Дарини порадила забрати документи онуки. Вони так і зробили. І потім, коли росіяни стали займатися школами, встановлюючи там своє керівництво, про дівчинку ніхто не згадував, оскільки її справа була вилучена з обігу. В той час, як деякі інші однокласники продовжили ходити до школи вже з російськими порядками, Дарина Курбатова навчалася в українській школі дистанційно.

«З нашого класу на той момент лише двоє дітей залишилися у Бердянську, а всі інші роз’їхалися. Але минув рік, і на фронті все відбулося, як відбулося. В місті залишилися різні люди й за різних причин. З тих, хто не виїхав, хоча мав можливість, залишилися переважно такі: хто був ніким, той став усім. Звісно, проросійськи налаштовані. А до нашої родини прийшла біда: моя мама захворіла на онкологію, тато був біля неї, і вивозити доню вже не було кому.

---

Читайте також: «План втечі з Росії»: історія 16-річної Валерії, яку батько не відпускав до матері в Україну

---

До тих пір мої батьки не оформлювали російські паспорти. Проте, щоб мама отримала медичну допомогу, а їй потрібно було колоти морфін, вони були змушені оформити російські документи. За цей час і міри стосовно дітей стали жорсткішими: всіх в обов’язковому порядку заганяли до російської школи. Якщо хтось зустрічав дитину, то розпитував, в якій школі навчається, чого зараз не на уроках. До того ж до міста заїхали з Росії представники кавказьких народів, буряти… Ви не уявляєте, на що вони стали перетворювати наше місто».

«Гра в хованки»

Відтоді, як медики на швидкій вперше приїхали до будинку бабусі та дідуся Дарини, їм почали ставити питання: що це за дівчинка, чому вона не в школі тощо. Літні люди змушені були остерігатися й іншого оточення.

«Там сусідка — страшна сепаратистка, тож ми розуміли, що вона може здати моїх батьків, бо вони не оформлюють дитину до російської школи. Отже, з того моменту тато впровадив більшу пересторогу. Коли приїздила «швидка», з кімнати прибиралися всі речі, які вказували на те, що тут живе дитина. Даринка ж мусила переховуватися у сусідній кімнаті».

Потайки, після заходу сонця, дідусь виводив онучку на прогулянку. Також у дитини сильно звузилося коло спілкування. Залишився тільки один однокласник, чиї батьки були явно проукраїнські налаштовані, з іншими людьми Даринка могла спілкуватися лише онлайн. Внутрішнє неприйняття ситуації, Росії, її мови, та і вивчення матеріалу українською призвело до того, що члени родини переважно стали спілкуватися українською мовою. А за таких обставин контролювати себе 9-10-річній дитині було вкрай важко.

Випробовування на стійкість

В той самий час перебувати завжди вдома, поруч з бабусею, що помирає, для дитини теж було непросто.

«Дідусь наш – молодець, весь час намагався правильно налаштувати дитину. Бо не було, куди подітися: Дарина сидить, навчається онлайн, а поруч лежить бабуся, охає від болю. Це важко було сприймати дитині.

За рік дідусь так налаштував доню, що смерть бабусі вона вже сприйняла більш-менш спокійно, ми всі до того готувалися».

Були й інші фактори, які негативно впливали на психіку дитини.

«Мої рідні жили неподалік від аеропорту, й постійно було чутно вибухи. Пуски С-300 майже з їхнього житлового масиву – це те ще випробовування, бо навіть дідусь, коли їх вперше запускали, перелякався. Уявіть, як таке чути дитині щоразу! Гелікоптери постійно літали на Токмак, потім наші потопили російський корабель «Саратов» неподалік берега… Це все Дарина теж чула. Розумію, що воно відбивалося на психіці дитини».

Непросто було пережити вимушену розлуку і батькам дівчинки:

«Мій чоловік більш товстошкірий, ніж я, то ж він переважно поводився спокійно. А мене накривало іноді від безсилля, що я не можу вивезти своїх рідних, вплинути на ситуацію в цілому. На щастя, зв’язок між нами не переривався ні на день, я їх бачила по відео, з донею ми разом робили уроки й інші речі».

Ретельна підготовка до виїзду

У грудні 2023 року померла мати Марії, й життя всіх членів родини перевернулося.

«Я навіть не змогла попрощатися з мамою. Але на той момент, коли я вже розуміла, що мами скоро не стане, я збирала дані, як моїм рідним потім швидше виїхати до нас. Справа пришвидшилась, коли я звернулася до Міністерства реінтеграції й приєднатися організація «Українська мережа за права дитини». Нас проконсультували, що і як краще зробити. Завдяки їм у нотаріуса безплатно для нас зробили довіреність на батька як на опікуна. Документи туди йшли понад місяць… У Бердянську батько нікому не казав, що буде їхати. У призначений час вони з Дариною сіли у транспорт і відправилися до кордону».

Татові та доньці Марії довелося пройти через два фільтраційних пункти. До цього родина готувалася найбільше.

«Я спеціально консультувалася у тих, хто вивозив наших людей з ТОТ: яку лінію поведінки краще обрати моєму батькові, які речі з собою не слід брати, що говорити. У документах, в анкеті батько зазначав трохи інші дані щодо нас, батьків Дарини. Зокрема, про мою роботу, щоб не викликати підозри. Також спочатку батько хотів видати з себе яскравого прихильника російської політики, мовляв, комуніст, сумує за Радянським Союзом… Але нам підказали, що таку людину можуть не випустити, утримають, щоб він служив на благо росії, вів пропаганду тощо. Нам порадили, що краще прикинутися «валянком», який не сильно стежить за подіями, не підтримує сильно жодну зі сторін і якому аби який мир, щоб тільки не стріляли. Батько репетирував цю роль перед дзеркалом, щоб потім зіграти переконливо».

Навчитись жити разом

В результаті дідусь з онукою пройшли через дві фільтрації. Під час першої запитань було мало, а от під час другої — і речі перевертали, і документи, і політичні питання ставили. До дитини росіяни, на щастя, не чіплялися.

«Думаю, зіграло роль пояснення, що бабуся, яка доглядала за дитиною, померла і тепер дідусь везе дівчинку до матері. Тож моїх рідних випустили, вони пройшли три кілометри й вийшли до наших.

Поки вони були в дорозі до вільної української території, я сильно хвилювалася, тим більше, що ні російський, ні український телефони тата не відповідали. Але, коли мені зателефонували з українського КПП і повідомили, що їх випустили (батько попросив працівника СБУ), то все, зітхнула з полегшенням. І при зустрічі вже не було ні сліз, ні сильного хвилювання. Дарина теж була спокійна, посміхнулася – і все. Мабуть, ми всі були емоційно виснажені. Хоча звісно, ми дуже любимо одне одного, але тепер нам треба звикнути жити разом».

Батьки відмічають сильні зміни в донечці. Також тепер рідні намагаються «відігріти» психіку дитини, адже вона досить часто перебуває у пригніченому стані.

«Особливо вечорами я бачу в Дарині підвищену тривожність. Доні часто сняться погані сни, вона просинається. Вона отримала досить серйозну психологічну травму, і ми тепер займаємося тим, щоб їй допомогти. Ходили на зустрічі з психологом. В цілому вона сильно змінилася: виросла, схудла, не зважаючи на те, що її старалися годувати всім найкращим, чим могли. Доня від нас трохи відсторонена, їй складно тепер швидко адаптуватися під нові реалії. Друзів тут ще не з’явилося, школа – онлайн, тому поки що пошук друзів — це велика проблема. Але школа дуже хороша, дітям приділяють багато уваги. Зараз вона пішла на стретчинг, можливо, там з кимось познайомиться».

Не встигла родина відійти від минулих сумних подій, як сталася інша біда. Невдовзі після того, як дідусь привіз Дарину до батьків, він захворів настільки важко, що попав до реанімації із пневмонією.

«Зараз у нас знову капець, бо мого тата тільки перевели з реанімації до звичайної палати. Легені вражені вірусом на 75%, його під’єднали до кисневого апарату. І тепер у нас знову хвилювання, коли одужає наш дідусь. Він для нас — величезна опора і надія для всієї родини. Тому тепер всі наші сподівання і сили спрямовані на його одужання».

Автор — Костянтин Катишев

---

Матеріал підготовлено у межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.

Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.

Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.