«Мусиш відчувати, що у перемозі є твоя цеглинка». Бібліотека та волонтерський центр під одним дахом

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука стала справжньою фортецею. Тут розпочав свою роботу волонтерський центр, який привернув неабияку увагу як місцевих, так і закордонних журналістів.

Його координаторкою стала Тетяна Пилипець, директорка бібліотеки, організаторка та модераторка фестивалів, зокрема Всеукраїнського форуму військових письменників. Тисячі людей приходили сюди для того, щоб плести маскувальні сітки та перенаправити шоковий стан у благодійність.

«Бібліотека — інформаційний блокпост суспільства»

На сьогодні як в Україні, так і в усьому світі, бібліотечна сфера є доволі незахищеною. Директорка наполягає на необхідності реорганізації та певного «хребта», завдяки якому бібліотеки могли би твердо стояти на ногах.

«Хребтом стає або громадянське суспільство, або якийсь потужний спонсор, або місцева влада, яка опікується бібліотекою. Дуже рідко самі бібліотекарі можуть ним бути. Яка відбувається дивовижна метаморфоза з нашою бібліотекою: ми, самі того не знаючи, не рахуючи свою силу, отримали хребет від самих себе. Звісно, що також у нас неймовірні друзі, суспільна адвокація.

Я нещодавно мала роздуми у фейсбуці про те, що необхідно реорганізувати бібліотеки. Це кривава необхідність, якби не війна, це зараз би було у соціальній і культурній сфері України №1. Реорганізація соціальних інституцій, а особливо тих, які працюють з культурою. Зараз це складно робити, це залишить на вулиці без роботи тисячі людей, які живуть на мінімальну зарплату, але які є дуже важливими соціальними стрижнями. Я просто привела роздуми, реакція суспільства була миттєва: куди виходити з вилами, хто тебе хоче закривати», — пояснює Тетяна.

Читайте також: «Твої книги стануть популярними тільки якщо башку собі знесеш» — військовий письменник Василь Паламарчук

Як уживаються бібліотека та волонтерський центр

Як розповідає сама Тетяна Пилипець, для неї не існує розподілу між бібліотекою і волонтерським центром.

«Якби мене запитали у перші півроку (з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну — ред.), я б, напевно, відповіла, що відчувала ейфорію й тривогу водночас. Для мене візуальний шум просто неприпустимий, тому що книги вимагають спокою. Чому бібліотеки так часто виглядають нудно й академічно? Дуже часто не через те, що там працюють нудні люди, а саме тому, що книга сама по собі оживляє простір.

Зараз ми не можемо цього собі дозволити. У нас не те, що візуальний шум, у нас просто залежи різних гуманітарних зборів, заготовок для плетіння сіток, тканини для пошиття білизни, окремо тканина для пошиття стягів. Але якщо винести за дужки що у нас немає впорядкованості бібліотечного простору, то зараз вже все унормувалося. Поєднати це складно, але і неможливо не поєднувати», — ділиться директорка.

За 2023 рік у бібліотеці виготовили 3 800 м² маскувальної сітки. Проте, як стає зрозуміло з попередніх слів Тетяни, волонтерське рукоділля на цьому не закінчується. Ще однією із ланок діяльності стало виробництво українських стягів для війська, на які наразі вже робить замовлення навіть Генштаб ЗСУ.

«Це була ініціатива моєї доньки. Вона інтегрована просто з малюсеньких рочків до цих питань, була зовсім крихіткою, коли я її залишала і їхала на фестиваль. Для неї це були прямі поїздки на війну. Їй здавалося, що я там переїжджаю межу Харківської області – і всі у мене починають стріляти. Вона виросла з думкою, що по-іншому не можна жити, так повинні робити всі, хто може щось докласти до перемоги. Мені було дуже дивно, що вона не виїхала закордон, була така нагода, тому що вона якраз закінчувала середню освіту. Але прийняла рішення лишитися, а рішення моїх дітей приблизно з їхніх 6 років я сприймаю як рішення дорослих, дуже рідко пробую їх якось змінити.

На початку активного волонтерства моєї доньки толком не було. Але в якийсь день вона прийшла сюди, бо я кілька ночей ночувала у штабику. І прийшов один з моїх друзів консультувати нас з приводу закупівлі бронежилетів та де дешевше купити стяги. Донька почула наші розмови, і каже: «Я би зшила, ніколи не шила, але у мене мрія шити». А він відповів: «Да що там шити, 4 шви». Це він думав, що все так просто. За 2 години подзвонив матері. Його мама віддала нам свою стареньку чаєчку, ручну швейну машинку».

Спочатку це були невеликі вимпели з відходів синьої та жовтої тканини, якими українські військові позначали трофейну техніку. Проте згодом до цієї справи доєдналися професійні швачки:

«Вони цю ініціативу підтримали так, що в якийсь момент у нас працював цех з семи машинок. Журналісти дуже зацікавилися тоді Даною (дочкою Тетяни Пилипець — ред.).

На даний момент ми зробили трохи більш як 10 тисяч стягів. Це тільки ті, які передали на фронт безкоштовно. Також час від часу ми проводимо благодійні ярмарки. Тут багато туристів, які їдуть в Україну відчути цей, ой Боже, «вайб війни», але Львів для них – це максимум. І як би ми до цього не ставилися, маємо максимально доносити їм реальність.

У нас купували стяги від Австралії до Нової Зеландії, до Канади і Коморських Островів. Привезти стяги у далеку країну це прекрасний виклик для інформування про Україну. Тих стягів ми не рахуємо, їхня вартість — можливість купувати тканину на стяги для ЗСУ».

Плетіння сіток та люди з порушенням зору

Кілька місяців тому до волонтерства на площі Ринок 9 також доєдналася ініціативна група з людей з порушенням зору. Тетяна Пилипець називає їх своїм натхненням:

«Плетуть з такою швидкістю і якістю, що інколи я бачу, як наші старожили, за плечами яких сотні квадратних метрів сіток, аж ніяковіють і хочуть робити більше. На що я говорю: ці люди мають неймовірно опрацьовану моторику. Вони виробили схему, по формі коробки знають, що це за тканина. Вони приходять зазвичай компанією. Один пан, який має часткову втрату зору, проводить дівчат, які не бачать зовсім. Це реально мистецтво, це медитація, я ніколи не дозволю, щоб до сіток ставилися якось другорядно».

Головна мета — моральна підтримка

«Зараз основне завдання і покликання волонтерського центру — максимально зберегти ментальне здоров’я людей, які довірилися нам. Бо ми вже зрослися так, що у нас є свої родинні сварки, свої родинні історії любові, історії дружби. Людям, які приїхали до Львова, змушені були тікати від війни, допомагають наші місцеві мешканки, зокрема мої колеги. Це і спільне проживання, пошук житла, допомога зі школою, садочком для дітей. І в результаті дають синергію, яка надала нового сенсу життю бібліотеки», — розповідає про взаємини у колективі директорка.

Також вона додає, що люди, які прийняли рішення повернутися додому, під час подорожей до Львова все одно навідуються до них:

«Зараз наші швачки повернулися (додому — ред.), і майже всі з них, коли приїжджають до Львова на якусь вакацію, щоб видихнути від бомбардувань, приходять хоча б на день і шиють прапори. Або кроять білизну. Це ознака, що ми зберегли для них атмосферу домівки, хоч і вимушеної. Бо психологи говорять, що коли людина рятується в таких нелюдських умовах, у які нас поставив наш сусід, вона дуже часто на місце тимчасового перебування переносить негатив. Навіть якщо її там прихистили максимально гостинно. Для мене було важливо, щоб тут, без особливих комфортних умов, але у теплі, у сухості і у безпеці, люди все-таки відчули перш за все атмосферу комфорту».

Про важливість діалогу між регіонами

«Я писала колись давно розпачливі пости, тепер вони виглядають жартівливо чи саркастично, що якби в Україні були дешевші залізничні квитки, Україна була б зовсім іншою, не була б такою строкатою, у розумінні «недіалогу». Так, кльово, що ми як печворк, ми – дуже різні, навіть стиль письма письменників різних частинок країни має неймовірне багатобарв’я. Але я говорю про строкатість тоді, коли немає порозуміння», — ділиться Тетяна.

У часи АТО та ООС вона реалізувала чимало проєктів, а саме літературних подій, більшість з яких проводили на Луганщині та Донеччині. Метою цих заходів було взаємознайомство між регіонами. Цьому питанню Тетяна Пилипець надає особливого значення, адже твердо стоїть на думці: усі культурні установи також мають працювати на перемогу.

«Я не підтримую, коли нині культурні установи пробують чіплятися за довоєнне. Окей, східну війну ви не помічали, у вас не було традиції співпраці з областями сходу України, митцями зі сходу, культурна установа жила у своєму закритому світі. Хоча і це засуджую. Але з початком великої війни, культурна установа, яка робить вигляд, що вона може працювати у довоєнному режимі, для мене перестає існувати. Я перестаю її відвідувати, мені не цікаві проєкти, які вони пропонують, навіть якщо як обгортка виглядають дуже привабливо».

«Дякуючи суспільній підтримці, не дякуючи війні, а тому, що люди себе так виявили, як інституція ми отримали неймовірний хребет. Це дає мені можливість бути на зустрічі з відомими політиками. Дає можливість бути почутою лауреаткою літературної премії міста ЮНЕСКО Оленою Стяжкіною», – каже Тетяна Пилипець.

Олена Стяжкіна стала переможницею премії «Львів — місто літератури ЮНЕСКО» за свій роман «Смерть лева Сесіла мала сенс». Вона отримала винагороду у розмірі 150 тисяч гривень і прийняла рішення скерувати кошти на волонтерські ініціативи: Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, маріупольській ініціативі «Халабуда», яка займається ремонтом дронів та родинній ініціативі вбитої внаслідок російського удару по центру Краматорська 27 червня 2023 року.

«Тут не йдеться про суму, яку ми отримуємо. Тут ідеться про те, як це, попасти у поле зору такої людини, як Стяжкіна. Вона одна з найвідоміших — хоча, це слово взагалі не про Олену Стяжкіну — вона – найглобальніша. Це людина, яка має неймовірну інтелектуальну силу, при тому залишається абсолютно безшкірою, абсолютно на вершині емоцій.

Я дуже чекаю її у нас з лекціями «Як вбити у собі радянське». Це просто щось неймовірне. На тему оцих вивісок, оголошень, вона пише, як працювали з нашою свідомістю. Ці таблички «Не влезай, убьет», «Когда я ем — я глух и нем». Це не було просто так: причепити, аби причепити. Це була величезна політична, соціальна машина-танк. І тут, логічно, хто тепер має це пропрацьовувати? Бібліотеки. Це інформаційний блокпост українського суспільства. І ми маємо з тим працювати. Тому презентації книг актуальні, особливо сучасні українські автори, для яких ми в принципі і працюємо», — ділиться Тетяна Пилипець.

Про «втому від війни»

«Про втомлених від війни деколи хочеться дуже саркастичною бути, але я собі пообіцяла, що те, що мене дратує, те, що мене злить і це не росіяни — буду відкладати трошки на потім. Але все-таки почну з того, що я не розумію втомлених від війни, за умови, якщо людина не сидить в окопах, на бойових виїздах, не виконує бойових завдань на межі життя і смерті.

Без нотки всякого сентименталізму, втома від війни може бути тільки фізичною втомою від війни. Наша ж може бути емоційною, це можуть бути ментальні спотикання, у розумінні чекання, хвилювання. Зараз я говорю як людина, у якої близькі люди на фронті, у якої в принципі всі люди, з якими я зіткнулася як волонтерка — вони для мене всі рідні. У нас тут у тилу свята, а там це не відчувається, окрім того, що з’являються волонтерські підгони чи з пасками, чи з якимись різдвяними штоленами.

Я не торкатимуся втомлених, хто не мобілізується. Це взагалі не моя тема. Але це зараз гостре питання. Мої любимі автори, дівчата і хлопці, дуже часто цього торкаються у своїх художніх творах. І це не завжди драматичні твори. Нещодавно був батл у робочому чаті форуму військових письменників, де йшли частівки на тему мобілізації. Частинку з них, один з наших авторів, Рустам Дмитрук, виставив у колишній твіттер, як він там зараз називається, і йому сміливі донатери під маскою Кім Чен Ина почали відповідати віршами, теж у такому гумористичному стилі. Що ми тут економічний фронт тримаємо і донатимо на тебе, щоб «жопа в окопі не мерзла», ну, пряма мова».

Йде до мене ТЦК
А я у мами не така,
Хоч і хлоп я з бородою,
Йдіть собі з своєй войною.

Не готов війни я для,
Не піду от буду бля.
Не беріт мене на понт!
Важний я тримаю фронт.

Що за фронт такий не звичний?
Ко-ко Е ко-ко-номічний.

— Rustam Givazovich (@RustamHayam) January 11, 2024

«Втому» у сфері зборів, на тему яких Тетяна вважає себе більш компетентною для коментування, вона характеризує як «вичерпання фінансового ресурсу» серед благодійників.

«Я ніколи не розраховувала понад міру на своїх донатерів. Відповідно, якщо раніше я розуміла, що ми можемо купити 30 бронежилетів на тиждень, потім 25 шоломів, я бачила цей рівень. Зараз я знаю, що ми за тиждень назбираємо на якісний бінокль. У мене немає розчарувань у незакритих зборах. Тому що я знаю їхні можливості, бо у мене такі можливості. Ти не можеш злитися на людей, бо вони не мають, що тобі дати. Це як мінімум безглуздо і жорстоко».

Не обов’язково одразу все вміти, щоб допомагати

«Напевно, більш невмілої людини, ніж я, взагалі немає серед дорослих жінок, які мають таку репутацію.

Я пам’ятаю перші тижні, коли у бібліотеку неможливо було спокійно зайти, тому що сітки стояли прямо на вході, люди шукали, чим допомогти. Хтось хотів робити протитанкові їжаки, а хтось — тільки бандера смузі. Як багато лікарів говорить: саме лікування не так страшне, як сміливість прийти. Мені дуже подобається ця формула, найстрашніше — прийти сюди.

Донату деколи мало не через те, що донат малий: правду кажуть великі фонди, малих донатів не буває. Для деяких людей його мало для того, щоб мати можливість «спокійно спати». Це відчуття, що коли наші титани-воїни здобудуть перемогу, ти мусиш відчувати, що у ній є твоя, хай хоч одна цеглинка. Не знаю, як тоді ти будеш інакше жити у цій країні, яка буде важко відбудовуватися»

У кожної та кожного, хто все ж таки обрав для себе шлях систематичного волонтерства, своя мотивація. Щоб почати, треба тільки знайти цю мотивацію та трохи часу, який у всіх у нас є, якщо унормувати свій графік.

Одна з волонтерок, які плетуть маскувальні сітки у бібліотеці — Майя з Херсонщини. Її чоловік зник безвісти під час служби на фронті. Свою позицію щодо волонтерства жінка пояснює так:

«Волонтерство — це дуже важливо, тому що я хвилююся за Україну, за наших воїнів. Ми стараємося для наших хлопців плести маскувальні сітки. Як вони захищають нас, так і ми стараємося сітками нашими захищати наших хлопців. Ми запрошуємо людей, якщо є будь-яка годинка, дві годинки, приходити і допомагати нашій Україні. Щоб скоріше була наша перемога і щоб скоріше наші хлопці поверталися додому живими. Це найважливіше».

Також своїм досвідом поділився волонтер Віталій з Донеччини:

«Людей стало набагато менше, але за цей час ми випрацювали усі ці технології. Іноді нестача матеріалу, іноді нестача рук, іноді і те, і інше. З моїх спостережень, чим більше напруження у воєнному стані, то і людей більшає. Тут відчуваєш стіни, спокійніше, чесно кажучи, ніж сидіти вдома», — доєднується Віталій з Донеччини.

Валерія Саранча для Громадського радіо