Вадим, командир підзрозділу прикордонників/Фото: Яніна Львутіна/Громадське радіо
«Ситуація у нас гаряча. Ворог працює майже всіма силами, які у нього є. Починаючи від звичайних автоматів, закінчуючи снайперськими гвинтівками, кулеметами крупнокаліберними, кулеметами 7,62. Є і міномети. Танк працює часто, авіація. Найбільше це FPV-дрони. Тобто за один день, що ми могли засікти, то це 139 FPV-дронів. Це лиш на цьому напрямку. Тобто, це лишень те, що ми могли побачити. А скільки ще було запущено, що ми не бачили. Дуже багато», — описує ситуацію поблизу Часів Яру український прикордонник Павло.
26-річний боєць на фронті з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Сам він родом із Могилів-Подільська, що на кордоні з Молдовою. Службу у прикордонному загоні обрав ще у 2016 році. З 2019-го служив на контрольному пункті в’їзду-виїзду «Майорськ» та жив у Бахмуті. Купив там квартиру та обжився.
«Я жив у Бахмуті, коли місто процвітало. Зараз дуже боляче дивитися на це місто. Полюбив як своє рідне, тяжко на це все дивитися», — говорить боєць.
Павло бачить, на що перетворили місто окупанти. Нам розповідає, чим прикордонники відповідають росіянам на цьому напрямку.
«Це американський джавеліни. Дуже хороша штука. Танки окупантів горять, башти вибухають. Все чудово. Ось Мотодор. Також хороший протитанковий засіб. Ну, а далі що? За звичкою, гранати Ф-1. Проти окупантів дуже хороші, якщо вони поблизу знаходяться, а далі — патрони крупнокаліберні 12,7. Кулемет ДШК і також Браунінг. Є ще ВОГи у нас 17 — теж добре окупантів січе», — додає Павло.
Його побратим Кирило народився у Соледарі, а виріс та жив до останнього теж у Бахмуті.
«Що у Соледарі нічого немає, що у Бахмуті теж все зруйновано. Саме головне — сім’я виїхала і все добре. То таке, відбудується, нічого страшного немає», — розповідає Кирило.
Донечці Кирила два роки та два місяці. Майже увесь цей час її тато на війні. За два роки він бачив дитину двічі на рік по два тижні.
«Я хочу все те, що я не дав їй — увагу та любов — надати за ті два тижні відпустки. Потім дружина каже: «Ти її дуже балуєш». Я не можу по-іншому», — розповів Кирило.
Командир цього підрозділу Вадим теж корінний мешканець Донеччини.
«Я сам із Донецької області. Життя мене готувало до того, що я буду футболістом. Я грав у «Шахтарі», навчався з семи років. Потім була травма ноги і, як кажуть, життя дало тріщину. Я вступив до Донецького військового ліцею. Відучився там два роки», — говорить командир.
Зараз Вадим зі своїм підрозділом намагається не дати окупантам прорвати оборону українських бійців під Часовим Яром. Каже, це непросто.
«Наразі ситуація дуже складна. Ворог намагається нас штурмувати. Намагаємося його відбити, зберегти ці метри, сантиметри нашої землі, для того, щоб в майбутньому наші люди ходили по цій землі. І вони раділи, що це — їхня земля. Штурмують піхотою. Здебільшого просто піхота. Нескінченна кількість піхотинців, які просто йдуть. Ми їх стріляємо, а вони просто йдуть. Безлімітно, як-то кажуть», — додає Вадим.
Як пояснюють військові, місто Часів Яр необхідне російським окупантам для того, щоб вийти на Краматорськ, Слов’янськ, Дружківку та Костянтинівку. Але ці штурми значних успіхів не мають. Сьогодні росіяни зосередились на захопленні дороги від Бахмута до Часів Яру.
Яніна Львутіна, Донеччина, Громадське радіо