«Громадське радіо»
«Коли Радянська армія прийшла до Львова – 27 липня 1944 року – мене мобілізували. Оголосили мобілізацію, треба було з’явитися. Нас, чоловік 60, під вартою, під конвоєм вели нас до Любачева, де мала бути якась комісія нібито, але її не було. Потім нас повели до Вісли, до Сандомера. Там Радянська армія завоювала плацдарм, за річкою декілька кілометрів вглиб, і в ширину теж десь 20 кілометрів. На тому плацдармі поставили нас, хлопців із Львівської та Дрогобицької областей. Ми мали підсилити оборону.
Деякий час ми копали суцільні траншеї. Всі з’єднання, всі частини повинні були мати окопи. Ми це робили вночі, бо під обстрілами не могли працювати – німці були на відстані 800 метрів і обстрілювали часто. Тим більше, що ми мали плацдарм, вони оточили нас з трьох сторін. Ситуація була дуже важкою, були жертви».
Вночі новоспечені солдати Радянської армії копали траншеї, вдень їх відводили за 2-3 кілометри до лісу, аби вчилися воювати.
«Командири відділень вчили нас розбирати гвинтівку. Ми нічого не знали, ми були без вишколу. Які гранати, яке що… Ми це протягом 10-ти днів вивчили, і тоді нас – в окопи».
12 січня 1945 року на плацдарм кинули багато техніки та живої сили. Близько години тривала артилерійська підготовка, після цього Радянська армія пішла в наступ.
«Я пройшов з тою гарматою через Польщу, переслідуючи німців, через Одр ми форсували, а потім дійшли аж до Ельби. Останнє місто в Німеччині – Віттенберг, на Ельбі. Ми те місто взяли за півдня. Але вже за Ельбою були американці, німцям було нікуди діватися. Але ми мали втрати. Тоді нас перевели в тил, поповнили. Я думав, що війна вже закінчилася, то було 29 квітня. А виявилося, що коло Праги є велике скупчення німецьких військ, і вони чинять опір. Нас перекидають туди, за Чехословаччину».
В дорозі Іван Говда разом з побратимами натрапляє на німців, отримує кульове поранення в руку. Після лікування його відправляють служити в охороні на великому складі боєприпасів у Чехословаччині. Згодом прийшла звістка, що всі, хто працював вчителем або шахтарем, підлягають демобілізації. Іван Говда до війни навчався у вчительській семінарії та встиг 2 місяці попрацювати у школі. Батько прислав всі документи, молодого солдата відпустили додому.
Хлопець вступає до університету, викладає у школі в рідному селі. В цей час активно діє українське підпілля. Молодий вчитель з усіх сил допомагає повстанцям.
«Органи підозрювали всіх, що всі є ворогами. Тому почали виселяти людей, підозрюючи їх в «пособничестве». Мене арештували, я посидів трохи. І очевидно, що вони вирішили, що нашу родину треба виселити. Всіх забирають, в хаті лемент, забирають деякі пожитки. В мене сестричка одна 7 років, друга – 12, дідові 75 років, його брату під 70, тато, мама, брат… Приїхала машина, забрала нас до Яворова, повантажили у вагони. Страшна картина. Діти малі плачуть. То важко передати».
В дорозі Іван зі своїм молодшим братом тікають. Маючи відповідні документи, вчитель приїжджає до Тернополя. Там 2 роки працює у школі. Проте за чоловіком таки прийшли.
«Мене на Лонцького сюди, я тут теж мешкав. Потім з цієї тюрми мене перевели у Золочівську тюрму. На суд мене не кликали. Мою справу, як особливо небезпечного, відправили до Москви на «Особое совещание КГБ».
За втечу присуджують три роки виправних робіт, а потім – на постійне місце проживання у Сибірі.
«Везуть мене до Києва в тюрму, там побув 10 днів, потім в Москву в тюрму, звідти у Вологду в тюрму, потім в тюрму в Кіров, звідти нарешті в табір».
Після виправних робіт знову через тюрми чоловік повертається до вчителювання, викладає німецьку мову. Згодом через заборону проживати в рідному селі, їде на південь України, працює там. За якийсь час таки повертається додому, викладає в сусідньому селі на Яворівщині. Пізніше з великими перешкодами через «сумнівну репутацію» йому таки вдається прописатися у Львові, де з дружиною живе й досі.
Про сучасну війну на сході України впевнено стверджує: в той самий ворог, що й під час Другої світової та Голодомору.
«Ми маємо того самого монстра, який був до війни, він нас мучив до краю. Ми понесли великі втрати. Він зробив Голодомор, де з голоду померло до 10-ти мільйонів людей. А по тюрмах скільки! То десятки тисяч людей були розстріляні. Він, яким був, цей монстр, таким і залишився. Зараз він злякався, що Україна може самостійно існувати як держава. Коли в нас влада була в особі Януковича, колишнього кримінального злочинця, він нас готував за повелінням Путіна, готував Україну до здачі, щоби вона зовсім підкорилася, стала союзною республікою чи автономією, чи якоюсь губернією Росії. І от почав таку війну. Його плани були більші, але вони провалилися, бо ми спохватилися, особливо волонтери, народ вивів опір і зупинив ту орду. Але вона стоїть, вона загрожує нашій державі. Рано чи пізно ми переможемо. Не може бути, щоби велика правда великого народу була потоптана».
На повідомлення про те, що у Севастополі на марші 9 травня люди виходять із портретами Сталіна, пан Іван реагує з подивом. Та проведення будь-яких маршів вважає недоречним.
«Не може бути в Україні мови про якісь марші, паради до Дня перемоги. Ми вважаємо, що Сталін так, як і Гітлер, є винуватцями тої війни, яка забрала життя 60 мільйонів людей. Ми засуджуємо ту війну, називаємо агресорів Гітлера і Сталіна. Відновлювати постать Сталіна, який нібито переміг у тій війні, може тільки Путін в Росії.
В ці дні ми повинні пошанувати пам’ять всіх тих, що загинули. Так робить світ. Перемогу здобули не росіяни одні, а народи тої коаліції антигітлерівської. В тому ж числі перемогу здобули і ми, українці. Має бути примирення і пошанування всіх людей, які в тій війні понесли втрати. Не тільки військових. А скільки цивільного населення загинуло, скільки руїн наробила та війна».
Нагадаю, ми розмовляли із Іваном Говдою, ветераном Великої вітчизняної війни, політв’язнем.
Розмову записала Анастасія Шибіко зі Львова для «Громадського радіо»