«У відповідь на «Добрий вечір» бабуся заплакала і кинулася нам в обійми»: військовий про звільнення Ківшарівки

Ківшарівка — найбільше селище міського типу в Україні. Згідно останнього перепису населення, там проживає понад 20 тисяч людей. Воно знаходиться у Харківській області. Ківшарівка 7 місяців жила в російській окупації. Була звільнена силами ЗСУ 28 вересня. Наша група журналістів стала першою, яка заїхала до смт після звільнення.

---

Шлях із Харкова до Ківшарівки пролягає крізь селище Куп’янськ-Вузловий. Один із українських військових на ім’я Андрій із позивним «Хром» є заступником командира групи спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі». Він розповідає, як у складі свого підрозділу забезпечував можливість проходу до Ківшарівки під час деокупації Харківської області.

«Нашею задачею було забезпечити можливість проходу піхоти, щоб вони не понесли втрат. Зрозуміти, де знаходяться засідки супротивника, вогневі точки і максимально зачистити їх», — говорить військовий.

У цивільному житті, до початку повномасштабної війни, Андрій працював юристом. Жив у місті Токмак Запорізької області, яке нині окуповане. Місцина, де ми записуємо інтерв’ю є найвужчою частиною селища Куп’янськ-Вузловий. До Ківшарівки була тільки одна дорога, яка постійно прострілювалася російською армією.

Хром розповідає, що тут бої точилися декілька днів:

«У результаті ми вибили ворога і бойове завдання виконали».

Військовий пригадує зустріч із місцевими жителями, яка сильно емоційно вразила його.

«Ми, коли заходили не у Куп’янськ-Вузловий, а ще тільки у Куп’янськ (місто в Харківській області, що знаходиться на правому березі річки Оскіл, ми знаходимося на лівому — ред.), то, пам’ятаю: ідемо вулицею, така вулиця вузенька. А ми ідемо групою. Назустріч іде бабуся, несе молоко у руках і так насторожено дивиться. Проходить повз і каже: «Здрастє», а я їй у відповідь «Добрий вечір», вона як заплаче. Як кинеться до нас обійматися. Ми її починаємо заспокоювати, кажемо, що вони пішли. До нас почали вибігати люди, обіймаються. Люди тут, видно, що дуже чекали», — пригадує Андрій.

Шлях від зруйнованої школи до Ківшарівки виглядає досить сюреалістично. Усі приватні будинки позначені хрестами або колами, військові пояснюють: скоріш за все, у такий спосіб позначали будівлі, де залишалися мирні жителі. Дорогою на фоні таблички «ритуальні послуги» стоїть кинутий російський танк з літерою «Z».

Проїжджаючи трохи далі на узбіччі на ношах лежить тіло російського військового, а нижче від дороги — ще одного. Повз тіла їздять люди на велосипедах і ходять діти. На протилежній стороні дороги стоїть пам’ятник радянському льотчику у вигляді винищувача. Під літаком пасуться корови. На горизонті майорить назва «Ковшаровка» і декілька українських прапорів. А далі — прострелений плакат на рекламному щиті з російським прапором і написом «Мы с Россией один народ». Його ще не встигли зняти. 

Ківшарівка зустрічає запахом багать. Тут вони біля кожного під’їзду. Люди готують їжу собі у дворі, там же — рубають дрова для розпалу. Світла, електрики і газу в них немає близько місяця.

– Вибачте, чому так мало гуманітарки?, — звертається до української військової чоловік на милицях, — Розберіться, бо це — безобразіє, я буду жалуватись.

– Це не наша зона відповідальності, — намагається пояснити йому парамедикиня «Вовків Да Вінчі» Аліна Михайлова.

– А чия? Волонтери ці возять мало, я півдня чекаю на гуманітарку і нема, піду нажалуюся управдому! — продовжує скаржитися чоловік.

На момент нашого приїзду Ківшарівка була звільнена 5 днів.

«Слава Україні!», — кричить нам дівчинка років семи. Вона проходить із мамою повз і перериває місцевого мешканця. До Аліни із черги за гуманітарною допомогою, яку привозять сюди волонтери, періодично підходять місцеві, обіймають і дякують. Як повідомила пізніше прес-служба «Вовків Да Вінчі», наступного дня вдалося повідомити та долучити обласну владу до вирішення питання гуманітарної допомоги місцевим.

Пана Андрія зустрічаємо біля під’їзду. Він на багатті варить гриби, а у іншій каструлі кип’ятить воду для того, щоб помитися. Він описує перший день деокупації так:

«Ми живемо на другому поверсі, я дивлюся якось у вікно і розумію, що під балконом ідуть наші воїни. Я дружину кличу, вона вікно відкрила і як закричить, «Ми вас любимо!». Я пригадую це і у мене аж мурахи тілом ідуть. А потім, наступного дня, мені так кортіло до наших підійти. Кажу, може вам поїсти? Води? Борща? Кавуна? Я все, що завгодно вам віддам. Ті подякували, кажуть, у нас все є».

Пан Андрій розповідає, що за годину до того, як ми приїхали до Ківшарівки, в один із багатоповерхових будинків потрапила ракета. На фоні яскравої веселки стоїть розтрощена споруда, біля неї — вирва від ракети. Цього ранку тут ніхто не загинув. Один чоловік дістав поранення у голову, його одразу забрали медики.

Вже на зворотньому шляху я зустрічаю жінку, вона зупиняє мене сама і представляється Юлією.

«Ви бачили будинок, у який сьогодні прилетіла ракета? Там на першому поверсі квартира моєї покійної мами. Там квартири немає взагалі. Розумієте, у мене навіть спогадів від мами не залишилося. Там жодної вцілілої речі нема», — говорить вона.

Окрім того, що Кішварівка повністю знеструмлена і у селищі міського типу немає води, звідти не вивозять сміття. Місцеві жителі бояться екологічної катастрофи і хвороб у разі, якщо ця проблема не буде вирішена. На вулицях велика кількість тварин, деякі з них вуличні, а деякі — домашні. Люди випустили, коли їхали з Ківшарівки.

«Свічки ми економимо, тому що зима попереду. От скільки сонця — стільки ми живемо. А так, яке світло? Встаємо о 6 ранку, як світати починає, і з заходом сонця лягаємо», — розповідає Наталля, вона стоїть у черзі за гуманітарною допомогою. У руках — велосипед і декілька бутлів із водою. Потім починає розповідати, як зробити свічку із картоплі: потрібно вирізати середину клубня, налити туди олію, вставити або декілька сірників, або покласти шматок марлі і підпалити.

Наприкінці розмови Наталля говорить про свою доньку, яка мешкає під Києвом, розповідає про те, що давно не спілкувалася із нею і, якоїсь миті починає плакати.

«Електрики ж немає. Чим телефон зарядити?», — крізь сльози каже вона.

Ми запропонували пані Наталі записати на диктофон повідомлення своїй донці, Тетяні. Жінка пам’ятала номер доньки на пам’ять, моментально припинила плакати і бадьорим голосом розповіла, що у неї все добре — бабуся і дідусь із нею. А доньку попросила не хвилюватися. Я відправила повідомлення і світлину мами Тетяні як тільки дісталася до інтернету.

На момент нашої роботи у Ківшарівці українські військові говорили, що у лісосмугах на іншому боці смт ще знаходяться російські військові. Тут регулярно чути вибухи. Але місцеві не звертають на них вже жодної уваги: не здригаються і не озираються на звуки.

Олександра Єфименко, Громадське радіо

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS