У черговому ефірі програми «Звільніть наших рідних» поговорили про роботу журналістів у окупованому Криму як важливу складову та умову висвітлення того, що там відбувається.
І в контексті розмови про українських журналістів, насамперед, поговорили про вирок журналісту «Радіо Свобода» Владиславу Єсипенку, який йому оголосили в окупованому Криму.
Владислав Єсипенко — український політв’язень, журналіст Радіо Свобода, утримується в окупованому Криму. До арешту висвітлював соціальну та екологічну проблематику, знімав опитування кримчан. 10 березня 2021-го року його незаконно затримали у Сімферополі. Російська окупаційна адміністрація звинувачує журналіста у збиранні інформації «в інтересах спецслужб України», а також зберіганні в автомобілі «саморобного вибухового пристрою». Після затримання Владислава катували і довго не допускали незалежного адвоката. Напередодні у його справі був вирок окупаційного суду — 6 років колонії загального режиму і штраф у 110 тисяч рублів.
Про вирок Владиславу Єсипенку поговорили з його дружиною — Катериною Єсипенко.
Анастасія Багаліка: Катерино, що було в останньому слові Владислава перед вироком?
Катерина Єсипенко: Основна думка Владислава була, звичайно, у тому, що він не винен. Катування, моральний і фізичний тиск на людину у ХХІ столітті недопустимі. Він також згадав про свого репресованого дідуся, якого розстріляли у 1937-му році. Він говорив, що зараз «внуки чекістів, які розстріляли мого дідуся, чинять «правосуддя» в Криму над сучасними політв’язнями».
Анастасія Багаліка: Ми розуміємо, що далі буде апеляція. Поки ви проходитимете апеляційну інстанцію, Владислав, очевидно, залишатиметься в Криму, так?
Катерина Єсипенко: Звичайно, з вироком ми не погоджуємося. Будемо оскаржувати його у всіх інстанціях Російської Федерації, далі будемо подавати у Європейський суд. Але немає чіткої регламентації, що засуджений має перебувати у СІЗО, чекаючи на апеляцію. Наскільки я розумію, така регламентація є тільки для справ, які мають державну таємницю. Бо частіше за все, в колоніях і тюрмах немає можливості проводити судове засідання в закритому режимі. А якщо це звинувачення, що містить державну таємницю, то можуть і етапувати.
Ігор Котелянець: Катю, що відомо зараз про Владислава, про стан його здоров’я — що розповідають адвокати?
Катерина Єсипенко: Звичайно, Влад був готовий до вироку. Але він просив передавати йому багато заспокійливих ліків, аби якось стримувати себе та налаштувати себе на потрібний лад. Коли адвокати спілкувалися з Владом з приводу того, яким може бути вирок, то Влад виявився ближче до реальності, ніж розраховували адвокати.
Про роботу журналістів у тимчасово окупованому Криму і про той рівень несвободи, який демонструє окупаційна влада, ми поговорили з журналістко проєкту «Крим. Реалії» Олександрою Єфименко.
Олександра Єфименко — українська журналістка, працює у проєкті «Крим. Реалії» Радіо Свобода. Висвітлювала події в окупованому Криму, зокрема справи кримських політв’язнів. Працювала на півострові як кореспондентка з 2017 року, а в січні 2022 написала у Facebook, що більше не зможе їздити в окупований Крим через загрозу затримання. Під час останньої поїздки Олександра отримувала погрози. Однак прямої заборони на в’їзд до окупованого півострова російські спецслужби їй не надали. Олександра має кримську реєстрацію. За російським законодавством, вважається громадянкою Росії, хоча і без паспорта. А оскільки Росія вважає Крим своєю територією, то не може заборонити в’їзд на півострів своїй громадянці.
Ігор Котелянець: Ми доволі часто говоримо про те, наскільки масовими є репресії і переслідування українських журналістів у Криму, які, зокрема, працюють на українські ЗМІ. Але, попри це, ми все-таки отримуємо інформацію про те, що відбувається в Криму. Іноді отримуємо відеоопитування кримчан щодо певних питань, щоб дізнатися їхню думку. Як вдається журналіст(к)ам, які працюють в Криму, все-таки доставляти нам інформацію, хоч і в дуже обмеженому обсязі?
Олександра Єфименко: Дуже важко, бо журналістів і журналісток переслідують. Наприклад, нещодавно засудили Владислава Єсипенка. Вся журналістська спільнота впевнена у тому, що це було зроблено саме через його роботу. Також за ґратами перебувають 12 громадянських журналістів, які також висвітлювали події в окупованому Криму. Після цього вони отримали вироки — до 18, 19 років позбавлення волі.
Отже, це достатньо важко, тому що ти елементарно переживаєш за свою безпеку. Втім ті самі громадянські журналісти, насправді, роблять великий пласт роботи і допомагають професійним медіа розбиратися з тією ситуацією, яка є наразі на півострові.
Ігор Котелянець: Тобто працювати відкрито наразі в Криму неможливо?
Олександра Єфименко: Майже неможливо. Тут кожен обирає для себе. Коли я працювала в Криму, я працювала не тільки для «Крим. Реалії», а й для «Суспільного» та опозиційного російського видання «Грани.Ру». І я працювала під псевдонімом, тому що мені було важливо працювати не на своє ім’я, а просто працювати довше. Мені здається, завдяки тому, що я була більш-менш обережною, я пропрацювала там чотири роки.
Анастасія Багаліка: В Росії журналістів назагал захищає оцей статус і акредитація. А чи можна подати на акредитацію для роботи в Криму?
Олександра Єфименко: Суто теоретично зробити можна, але на практиці це не працює. Наприклад, мій колега Тарас Ібрагімов, якому РФ заборонила в’їзд на територію Криму на 35 років, кілька разів намагався акредитуватися там, якщо я не помиляюся, від «Суспільного». Я пробувала акредитуватися від «Радіо. Свобода». Вся справа у тому, що російський МЗС просто не відповідає на запит. Взагалі.
Ігор Котелянець: А якщо просити акредитацію від якогось російського видання?
Олександра Єфименко: Якщо ти працюєш з російською прес-карткою, як, наприклад, я працювала для редакції «Грани. Ру», то акредитація непотрібна. Тобто російські ЗМІ непотрібно акредитувати на території окупованого Криму. З цих причин я і могла працювати там більш-менш спокійно чотири роки. Те, що я могла заходити в кримські суди, подавати клопотання про зйомки (і мені навіть іноді їх підтверджували), відбувалося завдяки цій російській прескарті.
Ігор Котелянець: Як ви гадаєте, всі ці 4 роки російські спецслужби знали, чим ви займаєтеся?
Олександра Єфименко: Авжеж, знали. Просто в якийсь момент я їх дістала. Тому вони мені дали можливість виїхати, а могли б не дати.
Ігор Котелянець: Дали можливість виїхати — яким чином?
Олександра Єфименко: Мене затримували вже у 2019 році прямо посеред вулиці. Все завершилося добре. Я поїхала працювати далі. Але це був такий явний дзвіночок, що про мене знають. Я пропрацювала до 2021 року.
Коли в останнє своє відрядження я заїхала в Крим, то через тиждень у хвіртці власного будинку знайшла дві штучні гвоздики червоного кольору з чорною траурною стрічкою. Вони просто випали мені під ноги.
Я зрозуміла, що мені потрібно ухвалювати рішення зараз, хоча у мене залишалося ще 2 місяці мого відрядження. Я або спокійно збираю речі, виїжджаю і більше тут не з’являюся, або іду ва-банк, допрацьовую і дивлюся, що буде далі. Я обрала другий варіант і допрацювала. Проте після того, як я повернулася в Київ, дізналася, що до того місця, де я перебувала у Криму, приходила російська поліція. Вони цікавилися тим, хто я така, чим займаюся, кого я водила, з ким спілкувалася, про що говорила по телефону тощо. Це був вже явний посил, що мені туди не можна повертатися.
Ігор Котелянець: Пам’ятаєте, були такі історії, коли, зокрема, українські активісти чинили мирний спротив російській окупації? Часто їхні фотографії розклеювали по місту «небайдужі» громадяни і писали: «фашисти, бандерівці, працюють на Госдеп». Тоді важко було зрозуміти, хто це робить. Скоріше за все, це робили люди, які були натхнені окупацією. Чи не думаєте ви, що ці попередження вам теж робили люди із вашого близького кола, аби вас злякати?
Олександра Єфименко: Цілком можливо. Саме тому я не зібрала речі і не поїхала одразу після отримання «букету». Але я не думаю, що співробітники поліції були несправжніми. Візит співробітників поліції — це якраз найголовніше в цій історії.
Анастасія Багаліка: А якими методами ФСБ збирає інформацію про журналістів, які працюють з відповідною темою в Криму?
Олександра Єфименко: Людина потрапляє в поле зору ФСБ дуже просто. Адже незалежні журналісти постійно перед очима — під судами. А якщо ми заходимо в суд, то це вау-ефект. Тобто якщо тобі дали можливість зайти і ще дозволи знімати, то це максимум, що може бути в цьому суді. Зазвичай незалежних журналістів не пускають в залу суд. І ми просто чекаємо під судами адвокатів, які виходять і розповідають про засідання. Там не так багато людей, які працюють з фотоапаратами або камерами. Вони одразу ідентифікуються.
Під час останнього свого відрядження я спеціально вішала на шию свою прескартку. Бо почали дуже часто перевіряти документи, затримувати всіх під судами. Тобто стоять люди, вони тримають певну дистанцію через ковідні обмеження, вони всі стоять в масках, але приїжджає автозак і всіх забирає. Тому дуже просто нас ідентифікувати, особливо останнім часом.
Ігор Котелянець: Якщо українським журналістам з українськими прес-картами фактично не дають працювати в Криму, то чим тоді російські журналісти, які працюють на опозиційні ЗМІ, відрізняються від українських журналістів, якщо це опозиційні ЗМІ? І вони так само не висвітлюють події, як того хоче влада, або як їх висвітлюють провладні медіа?
Олександра Єфименко: Мені здається, що тут суто юридичний момент: Російська Федерація не може забрати в опозиційних журналістів прескартки, позбавити їх можливості працювати і залишити тільки своїх кишенькових кореспондентів. Але я впевнена, що якщо вони знайдуть можливість якось це зробити, вони обов’язково це зроблять.
Ігор Котелянець: Чи залишився в Криму хтось з таких об’єктивних постачальників інформації? Чи Крим стає все менш доступною територією і варто очікувати, що все менше буде об’єктивного Криму у інформаційному просторі?
Олександра Єфименко: Там залишилися джерела незалежної об’єктивної інформації. Зокрема, це «Кримська солідарність» і група громадянських журналістів, які працюють там. Також там ще залишилися незалежні журналісти. Я не буду називати ані кількості, ані імен. Але вони є і поки що там тримаються. Це дає надію, що Крим протримається в інформаційній повістці.
Анастасія Багаліка: Все більше серед затриманих кримських татар стає громадянських журналістів. У мене складається таке враження, що на них особливо націлений фокус ФСБ.
Олександра Єфименко: Мені здається, що вам не здається. Наприклад, майже всі фігуранти «сімферопольської справи Хізб ут-Тахрір» — це або громадянські журналісти, або громадянські захисники. Я спостерігала, як затримують людей під судами.
Силові структури, в першу чергу, забирають журналістів.
Вони просто виходять цим натовпом, забирають людей і, в першу чергу, — журналістів. Це дуже видно. І всім цим громадянським журналістам дають адміністративний арешт, хоча могли б обійтися штрафом. Дуже кидається в око, що громадянські журналісти у полі зору, про них знають, за ними стежать і спостерігають.
Анастасія Багаліка: Громадянських журналістів в Криму затримують, ув’язнюють, дають їм шалені терміни. Але, попри це, якимось чином їх не меншає. Хто стає на їхні місця?
Олександра Єфименко: Наприклад, після історії затримання «другої сімферопольської групи Хізб ут-Тахрір», яке відбулося у березні 2019 року ми дуже боялися, що стрім «Кримської солідарності» зупиниться. Були затримані всі громадянські журналісти, які працювали на той момент з цим об’єднанням. Але він не зупинився.
І я знаю декілька історій, коли громадянськими журналістами або громадянськими активістами ставали діти вже затриманих політичних в’язнів. Тобто на місце тих, хто це робили, стають їхні дорослі діти.
Дуже часто це працює по спіралі, коли люди обурюються і хочуть чимось допомогти. Таким чином в активі громадянського об’єднання людей не зменшується, стрім не переривається, що б не відбулося.
Анастасія Багаліка: Це дуже страшно звучить, коли замість затриманого батька стрімити приходить його син, хоча знає, що він теж може опинитися за ґратами, а, можливо, й опиниться, поки Крим окупований.
Олександра Єфименко: Я багато спілкувалася з родинами кримських політв’язнів. Діти політв’язнів говорять, що свого часу хотіли опанувати професії, наприклад, лікаря, але тепер хочуть бути громадянськими журналістами або адвокатами. Тобто вони обирають професії або напрямки, які зараз дотичні до кримськотатарського активізму.
Анастасія Багаліка: У нас в Києві, завдяки роботі тих незалежних журналістів в Криму, складається враження, що ледь чи не весь Крим живе такою повісткою і такою діяльністю. Але, насправді, я від людей, які звідти приїжджають, чую, що для багатьох пересічних людей в окупованому Криму те, про що ви пишете і говорите — паралельна реальність.
Олександра Єфименко: Можна далеко не ходити: я сама з Криму, у мене там є родичі, які залишаються там. І вони не в курсі. Вони не знають, що відбувається у них вдома. Вони не знають, що існують політичні переслідування, що існує тиск на певних людей, що людей саджають за підкинуті книжки на 19-20 років. І я дуже часто помічала, коли раніше збирався великий натовп під судом, люди , які проходили повз, запитували: що відбувається? А там суд, наприклад, по Наріману Джелялу.
Анастасія Багаліка: Люди не знають, тому що не хочуть знати?
Олександра Єфименко: Це суб’єктивна історія кожної людини. Мені здається, якщо людина хоче дізнатися, вона дізнається, попри дуже великий пресинг російської пропаганди.
Анастасія Багаліка: У чому полягає рушійна сила цього відмежування від реальності? Це такий цинізм чи це страх, яким тисне російська окупаційна машина на людей, які там живуть?
Олександра Єфименко: Не можна сказати про всіх однаково. Але мені здається, що здебільшого люди думають, що з нми цього не станеться. І це не тільки про Крим. «Я ж не активіст, я ж не журналіст, я ж не правозахисник — зі мною цього не станеться». Станеться, насправді.
Ігор Котелянець: «Я ж не злочинець». Бо якщо там судять, значить, нібито є за що, правда?
Олександра Єфименко: Так. Але, на жаль, репресивна машина діє так, що спочатку вона працює на людей, які їй дуже не подобаються, потім — на тих, яких можна терпіти, але краще не треба, потім — на тих, які майже не шкідливі. А потім — на людей, які поза політикою, а далі — на тих людей, які були за цю окупацію. Тому що репресивна машина ніколи не зупиниться, вона ніколи не наїсться.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Створення цієї програми частково або повністю фінансується в рамках Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цьому випуску програми є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS